2.1.2. Класифікація засобів міжнародної інтеграції інститутів контрактного права європейських країн за предметом їх зближення

За предметом зближення інститутів контрактного права, що реалізується за допомогою міжнародно-правових засобів, поширеним є поділ цих засобів на:

засоби міжнародно-правової уніфікації та гармонізації колізійних норм;

міжнародно-правові засоби зближення матеріальних норм;

засоби міжнародно-правової гармонізації процесуальних норм.

Задум повного заміщення колізійного методу правового регулювання контрактних правовідносин, ускладнених іноземним елементом, матеріальним (прямим) методом виник не відразу. Доба міжнародної уніфікації приватного права розпочалася саме зі зближення колізійного законодавства "цивілізованих країн". У зв’язку з цим варто нагадати, що перша міжнародна урядова організація Гаазька конференція з міжнародного приватного права, яка було створена у 1895 р. "була і залишається орієнтованою на уніфікацію колізійних норм"³⁰⁴.

Історія міжнародного приватного права знає п’ять конвенцій, які були покликані уніфікувати колізійне законодавство західноєвропейських країн. Чотири з них — універсальні міжнародні конвенції, а одна — регіональна або європейська.

Не зовсім вдалою виявилася універсальна уніфікація колізійних норм, до конвенційних засобів якої належать:

Гаазька конвенція від 15 червня 1955 р. про право, що застосовується до міжнародної купівлі-продажу товарів (рухомих матеріальних речей);

Гаазька конвенція від 15 квітня 1958 р. про право, що застосовується до переходу права власності під час міжнародної купівлі-продажу товарів (рухомих матеріальних речей);

Гаазька конвенція від 14 березня 1978 р. про право, що застосовується до договорів з посередниками, і про представництво (агентських договорів);

Гаазька конвенція від 22 грудня 1986 р. про право, що застосовується до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів.

З цих чотирьох конвенцій нині набула чинності і підлягає застосуванню тільки одна — Гаазька конвенція від 15 червня 1955 р., в якій бере участь лише дев’ять держав.

Значно успішнішою виявилася власне європейська Римська конвенція 1980 р. про право, яке застосовується до контрактних зобов’язань³⁰⁵. Необхідно підкреслити, що ця конвенція — одна з не багатьох була наділена не тільки уніфікуючою силою щодо колізійного права держав-членів ЄС, а й певним чином гармонізуючим впливом на колізійне законодавство інших країн світу. Справа в тому, що в Римській конвенції було визначено, що вона підлягає застосовуванню в судах держав Європейського Союзу автоматично (erga omnes), незважаючи на національну належність сторін контракту. А у відповідності до ст. 1 Конвенції вона повинна застосовуватися до договірних зобов'язань у будь-якій ситуації, пов'язаній з вибором між правом різних держав. Отже, на підставі конвенції перед сторонами контрактів та судами країн ЄС відкрилася можливість визначати застосовуваним правом не тільки національне право однієї з країн-членів, а і будь якої іншої, яку обирають контрагенти або на яку вказують уніфіковані колізійні норми. У Римській конвенції також відбувся відхід від принципів, погоджених у ході універсальної уніфікації колізійних норм у Гаазьких конвенціях. Вона розширила коло договорів, на які поширюється її дія. До них було віднесено також трудові договори і ті договори, що укладаються приватними особами в різних державах для особистого користування (ст. 5, 6).

При всій успішності Римської конвенції її чинність як міжнародного акта фактично обмежена датою 17 грудня 2009 р. , коли вона підлягає заміні Регламентом (ЄС) № 593/2008 Європейського Парламенту і Ради від 17 червня 2008 р. "Про право, що застосовується до договірних зобов’язань" ("Рим I"). У сфері дії цієї конвенції серед держав — членів ЄС залишається лише Данія та окремі невеличкі за розміром, так звані, "заморські території" під юрисдикцією Великобританії, Франції та Нідерландів.

Таким чином, під впливом різних факторів³⁰⁶ конвенційна уніфікація колізійних норм контрактного права держав — членів ЄС нині фактично згортається. Однак, як нами буде далі з’ясовано, зближення колізійного законодавства цих країн в цілому на цьому не припиняється, а набуває нових юридичних форм³⁰⁷.

На цьому песимістичному фоні більш надійними виглядають численні міжнародно-правові засоби зближення матеріальних норм європейського контрактного права, щодо яких є надія, що саме вони покладуть край застосуванню колізійного методу регулювання приватноправових відносин, ускладнених іноземним елементом³⁰⁸.

Водночас відмічається й інша тенденція — внесення до змісту конвенцій, що уніфікують матеріальні норми контрактного права, і окремих колізійних правил³⁰⁹.

Характерним є також і те, що міжнародно-правова уніфікація матеріальних норм контрактного права держав — членів ЄС здійснюється не на регіональному європейському, а виключно на універсальному рівні. Це відбувається за допомогою багатьох міжнародних конвенцій, але найбільший вплив на уніфікацію контрактного права держав — членів ЄС здійснюють наступні:

Конвенція ООН 1980 р. про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Віденська конвенція 1980 р.);

Конвенція ООН 1983 р. про представництво під час міжнарод­ної купівлі-продажу товарів (Женевська конвенція 1983 р.);

Конвенція ООН 1988 р. про міжнародний фінансовий лізинг;

Конвенція ООН 1988 р. про міжнародний факторинг. (Останні дві Конвенції називають Оттавськими конвенціями 1988 р.).

Серед цих джерел особливе місце займає Конвенція Організації Об’єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 р. (Віденська конвенція) — англ. United Nations Convention on Contracts for the International Sale of Goods (1980) [CISG]³¹⁰.

Віденська конвенція є найвдалішим досвідом міжнародно-правової уніфікації контрактного права. Це виявляється передусім у тому, що вона має найбільшу кількість держав-учасниць (за станом на кінець 2005 р. їх було 64)³¹¹. Необхідно також підкреслити, що вперше в історії міжнародної уніфікації контрактного права в межах Віденської конвенції вдалося певною мірою сполучити підходи романо-германського і англо-американського права.

Невипадково ця Конвенція стала взірцем для наступних Женевської 1983 р. та Оттавських 1988 р. конвенцій і забезпечує разом з ними комплексне регулювання міжнародних комерційних договорів.

Виходячи з цього, уявляється доцільним саме на прикладі Віденської конвенції з’ясувати найбільш характерні риси міжнародних конвенційних засобів уніфікації матеріальних норм контрактного права.

1. Ця конвенція, як і інші подібні, націлена на витіснення колізійного методу зі сфери правового регулювання транскордонних торгових операцій. Хоча в тексті конвенції це прямо не заявлено, через аналіз окремих її положень можна встановити, що застосування внутрішньодержавного права за допомогою колізійного методу оцінюється як крайній варіант, коли всі можливості самої конвенції у цьому питанні вичерпані. Зокрема ч. 2 ст. 7 приписує: "Питання, що належать до предмета регулювання цієї Конвенції, котрі в ній прямо не розв’язані, підлягають вирішенню у відповідності з загальними принципами, на яких вона ґрунтується, а за відсутністю таких принципів — згідно з правом, застосовуваним відповідно до норм міжнародного приватного права".

2. В той же час Віденська конвенція значно розширює сферу свого застосування. Так, ст. 1 Конвенції передбачає її застосування до договорів купівлі-продажу між сторонами, комерційні підприємства яких перебувають у різних державах, за двома підставами: а) коли ці держави є членами Конвенції; b) коли застосовуваним правом у цьому договорі є право однієї з держав—членів Конвенції³¹².

3. Паралельно з цим Конвенція чіткіше за попередні подібні міжнародні договори розмежовує свою дію з іншими правовими актами. Віденська конвенція передбачає можливість виключення її застосування (ст. 6, 12), а також не стосується дії будь-якого міжнародного договору, який вже укладений чи може бути укладений (ст. 90).

4. Дуже важливим є те, що всі чотири конвенції, що аналізуються, містять спільний підхід до правил тлумачення тексту контрак­тів, які ґрунтуються на принципі здорового глузду і забезпечують однаковість розуміння і додержання принципу добросовісності в господарському обороті.

В той же час висловлюється все більше песимістичних оцінок процесу уніфікації матеріальних норм контрактного права за допомогою універсальних міжнародних конвенцій³¹³, а сама Віденська конвенція визначається як максимально можлива спроба такого регулювання транскордонних договірних відносин³¹⁴.

Ще більш проблематичним вважається застосування на універсальному рівні засобів міжнародно-правової уніфікації та гармонізації процесуальних норм. Навіть лунають оціночні судження про те, що "уніфіковане для всього світу цивільне судочинство залишається ілюзією"³¹⁵.

Однак перші спроби зближення норм цивільно-процесуального права датуються 1869 роком, коли Швейцарія і Франція на двосторонньому рівні уклали Конвенцію про компетенцію судів і приведення до виконання рішень з цивільних справ³¹⁶. З тих пір у міжнародному праві нагромаджений великий досвід робіт з уніфікації цивільного процесу і ще більший — з арбітражного.

Видатним успіхом у цьому напрямі безумовно є Конвенція з питань цивільного процесу, яка була підготовлена Гаазькою конференцією з міжнародного приватного права і ухвалена 14 листопада 1896 р³¹⁷. Ця конвенція має дивну і тривалу історію — 1905 р. вона була переглянута, 1951 р. — внесені зміни, 1954 р. — замінена новою угодою, а 1964 р.— знову внесені зміни. Ця конвенція була розвинута і доповнена Конвенцією про вручення за кордоном судових і позасудових документів з цивільних та торгових справ 1965 р. та Конвенцією про отримання за кордоном доказів з цивільних і торгових справ 1970 р.

Серед актів гармонізації міжнародного арбітражного процесу виділяється вже згадуваний нами Модельний закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж 1985 р.

Однак найбільш успішною уніфікація процесуальних норм виявляється не на універсальному, а на регіональному — європейському рівні.

Необхідно зауважити, що поштовхом до розгортання системних уніфікаційних робіт у цьому напрямі в межах Європейських Співтовариств послужили розробка під егідою Європейської економічної комісії (ЄЕК) ООН Європейської конвенції про зовнішньоторговий арбітраж 1961 р. та ухвалення Арбітражного регламенту ЄЕК ООН.

Відмічаються значні зусилля, проявлені у напрямку міжнародної уніфікації процесуальних норм державами — членами ЄС³¹⁸, а також гармонізації судових систем Євросоюзу і держав-членів³¹⁹. У зв’язку з цим необхідно згадати наступні міжнародні акти:

Європейську конвенцію про юрисдикцію і виконання (іноземних) судових рішень щодо цивільних і торговельних справ від 27 вересня 1968 р. (Брюссельська конвенція), що діяла виключно стосовно держав—членів ЄС;

Європейську конвенцію про юрисдикцію і виконання (іноземних) судових рішень щодо цивільних і торговельних справ від 16 вересня 1988 р. (Конвенція Лугано), яка діяла паралельно з Брюссельською конвенцією³²⁰.

Але, як і у випадку з конвенційною уніфікацією колізійних норм, в праві ЄС відбулася заміна цих конвенцій відповідними регламентами. Так 1 березня 2002 р. Брюссельську конвенцію та Конвенцію Лугано було замінено Регламентом № 44/2001 від 22 грудня 2000 р. "Про юрисдикцію, визнання і примусове виконання рішень у цивільних та торгових справах" ("Брюссель І")³²¹. Хоча, як зазначають дослідники цієї проблеми, не зважаючи на втрату чинності Брюссельською конвенцією 1968 р., для держав — членів ЄС (за винятком Данії) її концептуальні засади було збережено³²².

Отже короткий аналіз міжнародно-правових засобів інтеграції інститутів контрактного права дозволяє зробити важливе узагальнення — досить помітною виявляється криза самого методу міжнародно-правової уніфікації та гармонізації матеріальних і особливо колізійних та процесуальних норм. Це вимагає спеціального аналізу справжніх причин такого стану справ для пошуку подолання цих кризових явищ.