Театральне, музичне та хорове мистецтво

у 1917-1920 рр. відчутних змін зазнала театральна справа. За часів гетьмана був заснований Український театр драми та опери, виник ряд інших творчих колективів. Діяльність більшо-вицької влади в театральній сфері позна­чена насамперед націоналізаціями, перейменуваннями і закрит­тями «аполітичних» та «ідейноворожих» закладів. У серпні 1919 р. уряд УСРР перетво-рив на державні всі кращі театри. Ще раніше, у дні святкування дня народження Т. Шевченка, Укра­їнський театр драми та опери, заснований за гетьмана, був реорганізований у Перший театр Української Радянської Рес­публіки імені Шевченка. У цьому театрі працювали як корифеї ук-раїнської сцени - О. Мар’яненко, Г. Борисоглібська, так і мо­лоді талановиті майстри О. Сер-дюк, Л. Гакебуш, К. Кошевський та інші. 1919 р. був для театру знаменним - до його трупи влився колектив молодих митців на чолі з Лесем Курбасом. Наваторський театр Леся Курбаса згодом став одним з найпомітніших явищ у радянській Україні. Він відійшов від традиційних етнографіч­них форм у театральному мистецтві, застосував нову сценогра­фію, нові імпресіоніс-тичні підходи. У 1920 р. Курбас створив виставу за поемою Т. Шевченка «Гайдамаки».

1919 р. було засновано Новий драматичний театр ім. І. Фра­нка, на чолі якого став молодий Гнат Юра. Цей театр згодом став одним з провідних театрів республіки. У 1923 р. він пере­їхав до Харкова, а у 1926 р. - до Києва.

У містах і селах виникло багато самодіяльних оркестрів на­родних інструментів, державних, професійних хорів, мандрів­них хорових капел. У 1918 р., за гетьмана, було засновано Держав-ний симфонічний оркестр під проводом О. Горілого, що в 1919 р. за радянської влади виступав як Республіканський симфонічний оркестр імені М. Лисенка. Симфонічні оркестри працювали також у Харкові, Катеринославі, Одесі. В 1919 р. кооперативна спілка «Дніпросоюз» об’єднала два хори, організо­вані для популяризації української пісні, в Державну україн­ську мандрівну капелу (в абревіатурі - «ДУМКА»). Цим колективом з 1919 р. керував Нестір Городовенко. За короткий час ним був освоєний великий репертуар, що складався з тво­рів М. Лисенка, М. Леон-товича, українських народних пісень, колядок, щедрівок, веснянок. Усі концерти «ДУМКИ», що від­бувалися в містах і селах, на станціях, заводах і фабриках України, перетворювалися на національне свято.

За гетьмана була заснована Українська державна капела під проводом О. Кошиця. На почат-ку 1919 р. відділ музики Міністерства народної осві­ти УНР створив у Києві новий хоровий колектив - Українську республіканську капелу (УРК), якою керували К. Стеценко і О. Кошиць. У 1919-1920 рр. колектив із тріумфом виступив в Чехо-Словаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Англії, Голландії. Поразка УНР унеможливила повернення більшості співаків на Бать-ківщину. В липні УРК розпалася, давши жит­тя кільком творчим колективам, котрі залишилися в еміграції.

У 1920 р. на базі музично-драматичної школи ім. М. Лисен­ка було створено Київський музич-но-драматичний інститут. В Україні у цей час плідно працювали видатні композитори М. Леон-тович, Я. Степовий, Л. Ревуцький, Г. Верьовка, Б. Лятошинський та інші.

Образотворче мистецтво Національно-демократична революція і жорстока збройна боротьба за захист її завоювань були складною сторінкою в новітній історії українського образо­творчого мистецтва. У вогні війни загинули великі художні картини, скульптури, монументи, архітектурні анса­мблі. Але разом з тим побачили світ художні твори, що несли на собі відбиток часу.

Визначним явищем в історії українського мистецтва було утворення Української академії мистецтв. Активно цьому спри­яли М. Грушевський - голова Центральної Ради, І. Стешенко - генеральний секретар освіти, М. Біляшівський — директор Ки­ївського міського музею, інші визначні політичні діячі, худож­ники, вчені. 4 листопада Центральна Рада затвердила статут Академії, а 5 грудня 1917 р. відбулось урочисте її відкриття. Видатні українські художники Михайло Бойчук, Микола Бу- рачек, Михайло Жук, Василь та Федір Кричевські, Абрам Ма- невич, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут стали першими членами Академії мистецтв.

Ректор Української академії мистецтв М. Бойчук згуртував навколо себе талановиту молодь, переважно селянського похо­дження, якій були відомі й зрозумілі традиції народного мис­тецтва Твори художників цієї групи були цілком оригінальним явищем, що не мало аналогів у попе-редні періоди. Школа Бойчука справила значний вплив на подальший розвиток не лише україн-ського, а й світового мистецтва. Його послідовники тво­рили в багатьох країнах світу.

З 1917 р. в Україні працював видатний графік Г. Нарбут. пізніше гетьманського уряду він вико-нував проекти грошових знаків, поштових марок, дер­жавного герба і печатки, форми для війсь-ка, обкладинок до ратифікаційних актів, грамот з нагоди різних урочистих подій тощо. За ра-дянських часів цей виняткового таланту художник плідно працював над оформленням книж-кових видань, жур­налів, виступав з нищівними політичними карикатурами на білогвардійців. Його життя урвалося весною 1920 р., під час окупації польськими військами Києва.

У жовтні 1918 р., ще в умовах гетьманату, в Ромнах на Сум­щині було відкрито перший в Україні пам’ятник Т. Шевченку. Монумент спорудив молодий скульптор І. Кавалерідзе. Це було всеукраїнське національне свято. На концерті з нагоди відкрит­тя пам’ятника виступили поет Микола Вороний, уславлені спі­ваки Марія Литвиненко-Вольгемут і Михайло Микиша.

У 1919-1920 рр. почалося виконання радянського плану мо­нументальної пропаганди, якому більшовики надавали надзви­чайно великого значення як знаряддю ідеологічної боротьби. У травні 1919 р. було опубліковано декрет РНК УСРР «Про зне­сення з майданів та вулиць пам’ятників, збудованих царям та царським посіпакам». Натомість рекомендувалося відкри-вати пам’ятники видатним революціонерам. У Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі були відкриті пам’ятники К. Марксу.

Курс на ідеологізацію культури розпочався створенням у лютому 1919 р. наркомату агітації і пропаганди у складі ук­раїнського радянського уряду. Керівництво наркоматом було довірено визначним діячам більшовицької партії - спочатку Артему (Ф. Сергєєву), потім - О. Коллонтай. Пізніше функції управління агітацією і пропагандою перейняли відповідні струк­турні підрозділи у компартійних комітетах різних рівнів. Вва­жаючи цю ділянку роботи найважливішою для зміцнення дик­татури, вожді більшовиків віддали її безпосередньо партійному апарату.

В Україні почалася швидка розбудова мережі культурно-освітніх закладів, покликаних нести в маси комуністичні ідеї. Створювалися палаци культури, народні університети, селян­ські будинки, клуби, хати-читальні. У партійних, робітничих і профспілкових клубах відкривалися бібліотеки, народні теа­три, різноманітні гуртки. Клуби регулярно проводили концерти силами мобілізованих на цю справу митців. Влаштовувалися мітинги, лекції, диспути.

У липні 1920 р. наркомат освіти УСРР затвердив «Положення про хату-читальню» як опорний пункт просвітньої роботи у селах. Вказувалося, що головним напрямом в діяльності хат-читалень є «поширення комуністичної освіти серед сільського населення ».

Поряд з утворенням нових культурно-освітніх закладів відбувався активний До кінця 1920 р. в Україні діяло близько 15 тис. культур­но-освітніх установ різного типу. Серед них було 1 300 клубів, 5 000 хат-читалень, близько 4 000 «просвіт». В усіх великих містах функціонували палаци культури.

Усі «буржуазні» газети були закриті. Проте радянська влада подбала про регулярний випуск власних періодичних видань, які несли в маси комуністичну ідеологію. Газети і журнали видава­лися російською і українською мовами. У 1919 р. в Україні ви­ходило (до денікінської окупації) 388 газет, у 1920 р. - 360.

віддру­кованої у 1920 р. пропагандистської продукції (періодичних видань, прокламацій, плакатів, брошур тощо) перевищила 18,5 млн. примірників.

Надаючи великого значення монументальній пропаганді, В.Ленін затвердив великий список потрібних пам'ятників. Не­рідко вони споруд-жувалися з нетривких матеріалів, а скульп­тори не мали достатньої професійної підготовки. Важливим був тільки ідеологічний результат.

Щоб торувати шляхи до умів і сердець, комуністична ідея у монументтальній пропаганді пов'язувалась з національною тра­дицією. Тому в Україні почали найбільше тиражувати пам'ят­ники К. Марксу і Т.Шевченку. Перший пам'ятник великому Кобзареві роботи скульптора І.Кавалерідзе було встановлено 1919 р. у Ромнах. Разом з тим знищувалися пам'ятники царям. В.Ленін зауважував, що з усіх мистецтв для радянської влади найважливішим є кіно. Справді, роль кінематографа в агітації і пропаганді важко було переоцінити. Ще у січні 1919 р. при наркоматі освіти УСРР було утворено Всеукраїнський кінокомітет. Він узяв під суворий контроль виготовлення та прокат фільмів, кіноапаратуру, запаси плівки. У кіновиробництві пе­ревага надавалася хронікальним журналам і агітаційним філь­мам.

Ліквідація неписьменності. Переважна більшість населення України була неписьменною. Розгортаючи культурне будівництво, партія більшовиків зробила лікнеп найважливішою дер­жавною справою. Культ освітні заклади усіх типів були зобов'­язані приділяти лікнепу найбільшу увагу. Установи наркомату освіти дістали право залучати до навчання неписьменних на засадах трудової повинності усіх грамотних громадян, вільних від воєнної мобілізації.

Починаючи з весни 1920 р., в Україні розгорнулася кампанія з організації шкіл та гуртків лікнепу. Було відкрито до 7 ти вечірніх шкіл та гуртків. У них три-чотири рази на тиждень навчалося до 200 тис. чоловік. Крім того, до 50 тис. чоловік було охоплено індивідуальним навчанням.

Запровадження єдиної трудової загальноосвітньої школи. Положення про єдину трудову школу Раднарком УСРР схвалив у липні 1919 р. Шкільні заклади різних типів, у тому числі приватні гімназії та ліцеї, перетворювалися на стандартизовані державні установи з семирічним навчанням.

Однак шкільна реформа тоді не встигла розпочатися у зв'язку з падін-ням радянської влади. У червні 1920 р. було видано постанову наркомосу УСРР «Про запровадження в життя єдиної трудової школи», аналогічну попередньому урядовому положен­ню. Єдина трудова школа була семирічною і поділялася на два ступені — перший (чотири класи) і другий (три класи). Після закінчення школи другого ступеню діти могли продовжити нав­чання у професійно-технічних школах і технікумах. Єдина тру­дова школа демократизувала загальну освіту.

Наприкінці 1920 р. в Україні діяло близько 22 тис. шкіл, де навчалося 2 250 тис. учнів. Майже в половині шкіл навчання вже відбувалося українською мовою. Для порівняння слід вказати, що в 1914/15 навчальному році існувало 19,6 тис. загальноосвітніх шкіл і серед них не було жодної української.

Курс на інтенсивне збільшення кількісних показників в ос­віті призво-див до зниження якості навчання. Адже викладачами часто ставали випадкові люди. Щоправда, радянський уряд вва­жав за необхідне певною мірою використати висококваліфіко­вані-кадри дореволюційних установ, але завбачливо затаврував їх як «буржуазних спеціалістів». Цих людей у будь-яку мить можна було ізолювати від суспільства як носіїв чужої ідеології. Небажання миритися з новими порядками у вузах розглядалося як сабо-таж. У таких випадках влада діяла «революційними» методами. 24 травня 1920 р. наркомос УСРР видав постанову про мобілізацію професорсько-викладацького складу. Кожен мав працювати там, де йому вкажуть.

За рахунок заснування нових і перепрофілювання існуючих навчальних закладів у 1920 р. було відкрито 20 педагогічних інститутів. Тим самим певною мірою компенсувалася гостра нестача учительських кадрів у нововідкритих школах. Було відкрито також 48 педагогічних технікумів і близько сотні учи­тельських курсів.