41. Сільські сервітути за законами 12 таблиць

Особливим видом речового права, що виникло в найдавніший період були сервітути-фіксоване в звичаях або в законі і строго обмежене право користуватися чужою річчю. Сервітути з'явилися разом з приватною власністю на землю і необхідністю чіткого врегулювання взаємовідносин власників сусідніх ділянок. Сервітути належали до категорії манципованих речей. Найдавнішими були такі:право переходу через сусідню ділянку. право прогону худоби, право перевезення навантажених візків, право відведення води з ділянки сусіда. Окремі сервітути передбачалися за законами 12таблиць.

Найдавнішими є сільські сервітути, суть яких полягає в тому, що вони належать власнику «панівної» ділянки. Першими з'явилися такі життєво важливі для сільського господарства сервітути, як:

1)    право проходу через чужу ділянку (iter);

2)    право проходу і прогону худоби через чужу ділянку (actus);

3)    право проходу, прогону худоби і проїзду возом (via);

4)    право провести воду з ділянки сусіда на свою землю (aquaeductus).

Слід зазначити, що у ранній період розвитку римського права сервітути ще розглядали надто спрощено — фактично під ними розуміли право на частину чужої речі .

За змістом сервітутне право було досить обмеженим. Римське право регламентувало сусідські відносини між власниками земельних наділів дуже детально і ретельно. Сервітути встановлювалися, як правило, на право користування чужою землею (або іншою річчю) не лише в якомусь одному відношенні (право проїзду, право провозу вантажів, проходу, прогону худоби, право напоїти 20 голів худоби тощо), а саме в тому відношенні, недостатність якого відчував пануючий земельний наділ (наприклад, нестача або відсутність води, пасовиськ, шляхів, інших необхідних в сільськогосподарському виробництві переваг).

Разом з тим, для надання вигод, яких позбавлений пануючий земельний наділ, власник обслуговуючої ділянки не зобов’язаний був здійснювати які-небудь позитивні дії. Характерна особливість римського сервітутного права виражена в такому афоризмі: servitus in faciendo consistere non potest — сервітут не може полягати в здійсненні яких-небудь позитивних дій . Власник обслуговуючої ділянки зобов'язаний лише терпіти дії суб'єкта сервітутного права, не перешкоджати здійсненню їх, і лише в деяких випадках — створювати сприятливі умови для цього.

Засобами встановлення сервітутних прав були:

—    mancipatio — для сільських предіальних сервітутів;

—    in jure cessio — для всіх сервітутів;

—    відмови сервітуарія від сервітутного права на користь власника «обслуговуючої» речі; — некористування сервітутом протягом 1 року (для рухомості) або 2 років (для нерухомості).

42.Суд і судовий процес за Законами 12 таблиць

Для з'ясування подальшої історії римської державності і права необхідно приділити деяку увагу римському судовому процесу зазначеної пори - процесу легисакционном (legis actio - сукупність ритуальних і строго формальних дій, жестів і слів, які відбувалися на суді сторонами і магістратом). Це найдавніша римська форма судового розгляду спірних випадків, як вона малюється законами XII Таблиць.

Процес цей складався з двох стадій: перша називалася ін юрі, друга - ін юдіціс. Перша стадія була суворо формальною, друга - характеризується вільною процедурою.

У першій стадії позивач і відповідач були в призначений день на форум до магістрату, яким для даних випадків зробився згодом претор, друга після консула магістратура Риму. Тут, після виголошення клятв, виражених точно визначених для кожного даного випадку словах, претор, якщо ніхто не збивався в проголошенні належної, чітко визначеної формули, призначав день суду (друга стадія процесу) і встановлював суму грошей, яку та або інша зі змагаючи сторін повинна була внести в касу понтифіків у вигляді застави правоти (II.1.). Найменше порушення формальної сторони процесу розглядалося як втручання богів і тягло за собою програш справи. Програш справи вів до програшу застави і таким чином Рим захищав себе від сутяжників.

Для другої стадії процесу претор призначав суддю (із списку кандидатів, затверджених сенатом), самий день суду і зобов'язував тяжущіхся підкоритися суддівському рішенню. На цьому перша стадія легісакціонного процесу завершувалася. На його другій стадії суддя вислуховував сторони, свідків розглядав представлені докази, якщо вони були, і виносив рішення. Воно було остаточним, бо ні апеляції, ні касації найдавніше право Риму не знало. Необхідно також відзначити, що будь-яке судове розгляд повинно було закінчитися в той же день: «I.9. Якщо (на судоговорінні) присутні обидві сторони, нехай захід сонця буде крайнім терміном (судоговорения) ».

З плином часу легісакціонний процес витісняється простим процесом, в якому вирішальна роль належить претору, його формулі, що була юридичною основою для порушення позову і його суддівського дозволу.