4.Методи і методики вивчення мовознавства

Сукупність методів та наукових прийомів дослідження мови можна поділити на 2 типи: описовий та порівняльний.

Найдавніший метод це описовий. Він вивчає мову на певному етапі її розвитку.

До описових методів належать:

- експериментальний метод: найбільше його використовують при дослідженні фонологічного рівня мови;

- дистрибутивний метод: полягає в класифікуванні мовних форм за їх розподілом у тексті одна відносно одної;

- статистичний метод: за допомогою спеціального математичного апарату досліджує кількісний аспект мовних явищ.

До реконструктивних методів належать:

— порівняльно-історичний метод: застосовують для відкриття законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому;

— метод внутрішньої реконструкції: за відомими фактами певної мови дає змогу відновити давніші невідомі її факти.

Порівняльно-історичний – ведучий метод загального мовознавства. Головна мета методу – відкриття законів споріднених мов у минулому. Це система дослідницьких прийомів, що використовуються при вивченні споріднених мов для виявлення закономірностей розвитку їх структури. За допомогою цього методу, встановлювались етапи розвитку споріднених мов, відновлюється їхнє первісне джерело, відтворюються давні мовні одиниці, звуки, слова та форми.

Саме за допомогою порівняльно-історичного методу утв етимологічні словники і порівняльні граматики.

5.Природа мови. Ідеалістичні і матеріалістичні погляди на природу мови.

Мова, безумовно, не є біологічним явищем, бо вона не закладена в біологічній природі людини. Якщо б вона ма¬ла біологічну природу, то дитина, народившись, одразу б сама заговорила. Однак такого не буває. Дитину потрібно навчити мови. Діти, які з якихось причин опинилися по¬за суспільством, стають безмовними. Науці відомо чима¬ло випадків, коли діти виростали серед тварин. Вони, звичайно, не розмовляли. Більше того, повернувшись у люд¬ський колектив, діти вже не могли спілкуватися навіть на примітивному рівні, оскільки пропустили так званий сензитивний період (вік від 2 до 5 років) — період найактивні¬шого опанування мови. Як бачимо, мова не успадковується, як колір волосся чи форма обличчя. Про те, що мова не є біологічним явищем, свідчить і той факт, що межі мов і рас не збігаються. Дехто як аргумент на користь біологічної природи мо-ви наводить феномен «єдиної дитячої мови»: першими «словами» всіх дітей незалежно від їх етнічної належності є звукові комплекси типу па-па, баба, ма-ма. Однак це не осмислені слова, а лише дитяче лепетання. Діти вимов-ляють першими саме ці звукові комплекси, бо губні при-голосні в поєднанні з голосним [а] є найлегшими для від-творення (вимова губних вимагає значно менше зусиль, ніж вимова язикових, а для вимови [а] потрібно лише від¬крити рот і творити звук). Та й значення цих слів у різних мовах не збігаються. Так, мама в українській мові має зна¬чення «мати», а в грузинській — «батько»; папа в російсь¬кій мові означає «батько», а в українській — «хліб»; баба в українській мові означає «бабуся», а в турецькій — «бать-ко». Отже, єдиної дитячої мови нема. Мову не можна розглядати і як явище психічне. Оскільки психіка в кожної людини своя, неповторна, то за умо¬ви психічної природи мови на світі було б стільки мов, скільки людей. Мова — явище суспільне. Вона виникла в суспільстві, обслуговує суспільство, є однією з найважливіших ознак суспільства і поза суспільством існувати не може. Визнаючи суспільний характер мови, слід зазначити, що в мові є чимало такого, що пов'язує її з біологічними і психічними явищами. Так, скажімо, на відміну від інших приматів тільки людина має мовний ген, тобто природну схиль¬ність і здатність до оволодіння мовою. У мовленні окремих людей відображені їх психічні особливості, а в загальнона¬ціональній мові — психічний склад нації, її менталітет.