1950-1960-Ті роки: альтернативне мовознавство шістдесятників

[...] У 50-60-х роках поліпшився стан лексикографічного опрацювання й наукового дослідження української мови. В Інституті мовознавства ім. О. Потебні АН УРСР було підготовлено й видано шеститомний «Українсько-російський словник» (1953-1963) де українська лексика була представлена значно ширше, ніж у «Російсько-українському словнику» 1948 року. Її реєстр становив понад 120 000 слів. [...]

Завдяки спільним зусиллям представників старшого покоління, що пережили передвоєнний терор (Л. Булаховського, Л. Гумецької, Ф. Жилка, М. Жовтобрюха та ін.), і молодших мовознавців, які поповнили лави науковців у 50-60-х роках [...], українське мовознавство у деяких ділянках наукових студій досягло високого рівня. Однак про здобутки цього часу можна говорити лише стосовно наукових сфер, не підвладних ідеологічному диктатові. На об'єктивний аналіз тих мовних проблем або й цілих лінгвістичних галузей, що їх влада трактувала в політичній площині, як-то теорія походження української мови або її стан і функціонування в умовах насаджуваної тоталітарним режимом українсько-російськоі двомовності, було накладено суворе табу.

Лишалися незмінними три головних постулати визначеного в 30-х роках ідеологічно «правильного» шляху розвитку української мови − постулат про «благотворний» вплив російської мови на українську, її визначальну роль у процесах формування спільного лексичного фонду «братніх» мов народів СРСР і широкому впровадженні інтернаціоналізмів. [...]

Провідною ідеєю Руху опору 60-х років була ідея національно-культурного відродження. Характерною рисою тогочасного культурного життя було звернення до спадщини 20-х років, намагання повернути викреслені імена, опублікувати твори письменників Розстріляного Відродження. Налагодженню зв'язку між поколіннями сприяли й безпосередні людські контакти з тими митцями, яким вдалося вижити в сталінських концтаборах і повернутися в Україну. Такою знаковою постаттю 60-х років став Б. Антоненко-Давидович, навколо якого гуртувалася талановита молодь. Великий суспільний резонанс мали виступи Б. Антоненка-Давидовича з різкою критикою мовної політики 30-40-х років. Не меншого розголосу набуло критичне обговорення проблем стану української мови на конференції з питань культури мови, що відбулася в Київському університеті в 1963 р. Важко переоцінити ту роль у пробудженні національної свідомості в масово зрусифікованому соціумі, яку відіграла праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Вимоги припинення русифікації в 60-х роках висувалися під гаслом повернення до ленінської національної політики, що було цілком закономірно і виправдано на той час. Зокрема, до засад ленінської національної політики, якою керувались партійні органи в 20-х роках, апелював у своїй праці Іван Дзюба. Показовою в цьому зв язку є історія написання цього дослідження, яку Іван Михайлович висвітлив у передмові до публікації «Інтернаціоналізм чи русифікація?» в журналі «Вітчизна» у 1990 році. Поштовхом до її написання, як згадує І. Дзюба, стали репресивні дії влади − арешти, що відбулися в кінці серпня та на початку вересня 1965 року в середовищі української інтелігенції в Києві, Львові, Івано-Франківську, Луцьку, Тернополі. [...]

Праця Івана Дзюби була першим науковим соціолінгвістичним дослідженням реальної мовної ситуації тогочасної України, яке сміливо й аргументовано спростувало догму радянського мовознавства про гармонійність російсько-української двомовності. [...]

У рухові опору української інтелігенції 60-70-х років боротьба за права української мови як основи національного життя становила невід'ємну частину правозахисної діяльності. Боротьба ця провадилася в обох визначальних для майбутнього української мови напрямах − і проти зовнішньої русифікації, що виявлялась у звуженні суспільних функцій української мови, і проти спланованого режимом втручання у її внутрішньомовний розвиток, за збереження її лексичного багатства й самобутності.

Масенко Л. Мова і суспільство. Постколоніальний вимір. − К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2004. − 163 с. − С. 52 − 67.