Розвиток вищої школи

Нормальне функціонування народного господарства й управління було неможливе без спеціалістів. Спочатку влада спробувала замінити тих, хто емігрував або був позбавлений роботи за фахом через політичну недовіру, «висуванцями» з робітничого середовища. Зрозуміло, що серед висуванців знаходилося не так багато самородків, які без спеціальної підготовки задовільно справлялися з покладеними на них обов'язками. Тому з початку 30-х рр. зросли масштаби підготовки фахівців робітничо-селянського походження через робітфаки, технікуми й вищі навчальні заклади.

Кількість вищих навчальних закладів в Україні збільшилася з 19 в 1914/15 навчальному році до 129 в 1938/39, а чисельність студентів у них − відповідно з 27 до 124 тис. Радянська Україна за чисельністю студентів випередила, зокрема, Великобританію (50 тис), Німеччину (70 тис), Францію (72 тис). Уперше центрами вищої школи стали 28 міст республіки. Серед цих міст по чотири інститути мали Вінниця, Полтава, Сталіно (колишня Юзівка, тепер − Донецьк), по три − Ворошиловград (Луганськ), Запоріжжя, Кривий Ріг, Житомир, Миколаїв, Херсон.

У підготовці спеціалістів стали приділяти більше уваги якості навчання. Строки навчання подовжилися. Систему короткострокової підготовки було ліквідовано.

Знову стала розвиватися в Україні університетська освіта. У 1933 р. відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі й Харкові. Відчутно зросли можливості для науково-дослідної роботи професорсько-викладацького складу, що позитивно позначилося на якості підготовки спеціалістів.

У 1934 р. було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також наукові звання доцентів і професорів. Наприкінці 1935 р. були скасовані обмеження, пов'язані з соціальним походженням абітурієнтів.

У роки першої п'ятирічки вищі навчальні заклади й технікуми України підготували 110 тис, у роки другої − близько 196 тис. спеціалістів, що майже дорівнювало кількості спеціалістів в усій дореволюційній Росії. Проте значна частина спеціалістів робітничо-селянського походження розділила сумну долю репресованих фахівців із дореволюційними дипломами.

Розвиток науки

Головним осередком наукової діяльності й далі залишалася ВУАН. У 1936 р. при затвердженні нового статуту її було перейменовано в Академію наук УРСР. Президентом ВУАН у 1928-1929 рр. працював Д. Заболотний, з 1930 р. ним став О. Богомолець.

У 1929 р. компартійно-радянське керівництво республіки істотно збільшило вакансії дійсних членів ВУАН за рахунок кандидатур, визначених безпосередньо в ЦК КП(б)У. Щоб ці кандидатури пройшли, академіків змусили голосувати відкрито (вперше і востаннє у 80-річній історії Національної академії наук України). Щоправда, в цековському списку переважали науковці, які справді мали об'єктивні дані для того, щоб стати дійсними членами ВУАН.

Зокрема, серед 33 новообраних академіків були такі визначні вчені, як О. Богомолець, М. Вавилон. О. Палладін, Є. Патон, М. Холодний, Д. Яворнипький та ін. Водночас найчестолюбніші представники влади, які мали вищу освіту й друковані праці, не втрималися від спокуси скористатися ситуацією й увійти до складу ВУАН. Новими членами ВУЛН стали представники компартійної верхівки − В. Затонський, Г. Кржижановськнй, М. Скрипник, О. Шліхтер. За списком кандидатів, рекомендованих до обрання ЦК КП(б)У, пройшли в академіки перші комуністи-суспільствознавці − С. Семковський, В. Юринець, М.Яворський, а також Янка Купала і П. Тичина (за фахом «мова і література»).

З початку 30-х рр. у ВУАН основними осередками наукової роботи стали інститути. Академія почала працювати за планом. Держава фінансувала ВУАН і вимагала виконання планових завдань. Це не могло не призводити до бюрократизації науково-дослідної роботи.

І все ж у науково-дослідних інститутах та інших осередках ВУАН було досягнуто вагомих результатів. Зокрема, М. Крилов та його учень М. Боголюбов розробили теорію нелінійних коливань, що сприяло розвиткові нелінійної механіки та її численних застосувань у розв'язанні технічних задач. Світового визнання набули фундаментальні праці математиків Н. Ахієзера, С. Бернштейна, М. Кравчука, М. Крейна, Г. Пфейффера.

У 1928 р. в Харкові відкрився Український фізико-технічний інститут (УФТІ). За короткий час він перетворився в один із найбільших центрів теоретичної фізики в СРСР та в усьому світі. Тут провадилися дослідження атомного ядра, фізики металів, фізики молекулярних кристалів. Було введено в дію прискорювач елементарних часток, на якому одержано ядерну реакцію шляхом розщеплення ядра літію (О. Вальтер, О. Лейпунський, К. Синельников та ін.). Великий внесок у розвиток теоретичної фізики було зроблено працями Л. Ландау, Є. Ліфшиця та інших прославлених учених. У 1938 р. Харківський фізико-технічний інститут увійшов до складу АН УРСР.

Під керівництвом О. Бродського і Л. Писаржевского розвивалися важливі напрями хімії. О. Богомольцем, І. Шмальгаузеном, М. Холодним, В. Юр'євим та іншими вченими були зроблені визначні відкриття в біології.

Починаючи з середини 30-х рр., у ВУАН прискорився розвиток досліджень у галузі техніки. Працями Є. Патона та його учнів було поставлено на наукову основу теорію зварювання й вивчення міцності зварних конструкцій. У 1934 р. було створено інститути електрозварювання та гірничої механіки.

Академічні кафедри та комісії, очолювані Д. Багалієм, М. Василенком, М. Грушевським, М. Слабченком, плідно розробляли проблеми історії України. У лінгвістиці й літературознавстві вагомі здобутки були одержані М. Возняком, С. Єфремовим, М. Зеровим, А. Кримським. Однак українознавчі дослідження влада постійно критикувала як націоналістичні. З вульгаризаторських позицій шельмувалися навіть праці першого історика-марксиста М. Яворського.

У березні 1930 р. в Харкові відбувся процес над створеною в кабінетах слідчих «Спілкою визволення України» (СВУ). На лаву підсудних сіли 45 чоловік: академіки, професори, лікарі, священики, письменники, студенти, викладачі вищої школи, вчителі. Головним звинувачуваним влада зробила віце-президента ВУАН С. Єфремова. Обвинувальний висновок у справі зайняв кілька номерів столичної газети «Вісті». У ньому вказувалося, що СВУ − це ретельно законспірована підривна націоналістична організація, метою якої була підготовка антирадянського заколоту. Насправді наукову й творчу інтелігенцію судили за її антирадянське минуле, зокрема за участь у діяльності політичних партій, які утворили Центральну Раду. Судили також за відмінний од офіційного спосіб мислення.

Наступним було «викриття» іде однієї контрреволюційної організації − «Українського національного центру» (УНЦ). До УНЦ слідчі включили багатьох представників української інтелігенції, заарештованих у Харкові, Києві, Дніпропетровську та інших містах. Слідчі навіть перестаралися, зібравши докупи людей, між якими були неможливі не тільки політичні, а й товариські стосунки (наприклад, академіків М. Грушевського і М. Яворського). Керівництво УНЦ спочатку приписали М. Грушевському. У 1931 р. вченого заарештували, й він під тиском слідчих ДПУ змушений був визнати свою приналежність до контрреволюційної організації. Проте через деякий час Грушевський відмовився од свідчень, і справа розсипалася. Йому дозволили жити тільки в Москві, тобто, фактично у вигнанні. У 1934 р. під час відпочинку в Кисловодську після нескладної операції М. Грушевський за нез'ясованих обставин помер.

У 1931 р. поза рамками ВУАН було утворено Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), президентом якої став О. Шліхтер. Влада розраховувала на те, що таке об'єднання наукових установ успішніше розроблятиме проблеми суспільних наук, ніж «буржуазна» ВУАН. У другій половині 1936 р. були організовані академічні інститути гуманітарного профілю − економіки, історії України, українського фольклору, української літератури. Установи ВУАМЛІН формально злилися з ними. Фактично ж унаслідок репресій співробітників у них майже не залишилося.