Релігійне життя

У затвердженій у березні 1919 р. програмі РКП (б) одним із завдань партії проголошувалося створення умов для «повного відмирання релігійних забобонів». Шляхи практичного здійснення цієї настанови розглянув у травні 1921 р. пленум ЦК РКП(б). За доповіддю О. Ярославського пленум ухвалив постанову, в якій вимагав «на місце релігійного світорозуміння поставити струнку комуністичну наукову систему». В будованій більшовиками тоталітарній державі не залишалося місця для релігії та Церкви.

Однак компартійно-радянське керівництво усвідомлювало, що скасувати церковні громади неможливо, поки є вірні. Тому утворені в партійних комітетах, починаючи від Центрального, антирелігійні комісії активно зайнялися насадженням войовничого атеїзму та підривом існуючих церков, зокрема шляхом їх розколу.

Створена в 1918 р. Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР) знайшла в радянської влади підтримку в своїх спробах проголосити автокефалію (незалежність) православних громад на території України. У жовтні 1921 р. було скликано Собор, який проти волі глави Російської православної церкви (РПЦ) патріарха Тихона започаткував Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). Главою її став протоієрей В. Липківський, якого майже півтисячі делегатів від духівництва й мирян обрали таємним голосуванням на посаду першоієрарха − митрополита.

У 1924 р. УАПЦ уже мала 30 єпископів, півтори тисячі священиків і понад тисячу парафій. Релігійна служба в новій Церкві відправлялась українською мовою. У церковному житті було здійснено багато демократичних нововведень. УАПЦ швидко завойовувала авторитет у вірних. До неї стали приєднуватися українські парафії в Америці та Європі.

Все це виявилося несподіваним для компартійних функціонерів, які дозволили діяльність УАПЦ лише в надії на занепад релігійного життя внаслідок церковних розколів. У 1926 р. проти української Церкви розпочався широкий наступ, ВПЦР була розпущена. Митрополита В. Липківського та більшу частину священнослужителів високого рангу звинуватили в українському націоналізмі. Щоб зруйнувати економічну базу УАПЦ, на її парафії держава наклала особливо великі податки.

У січні 1930 р. під тиском ДПУ півсотні єпископів і священиків УАПЦ оголосили себе «Надзвичайним Собором». У проголошеній під диктовку органів державної безпеки ухвалі говорилося: «Надзвичайний Собор, категорично засуджуючи всіх, хто спричинявся до перетворення церкви на контрреволюційну антирадянську організацію, визнає дальше існування УАПЦ за недоцільне і вважає її ліквідованою».

Ліквідуючи церковні громади й знищуючи храми, компартійно-радянські функціонери не могли знищити релігійного життя. Більш успішним виявилося насадження «наукового атеїзму» серед молоді та дітей. Поступово стало формуватися покоління радянських людей, позбавлене в основній своїй масі віри в Бога.

Кульчицький С. В. Україна між двома війнами (1921−1939 рр.) / Кульчицький С. В. − К.: «Альтернативи», 1999. − 336 с. − С. 101-121.

Духовне життя Успіхи в ліквідації неписьменності

Ліквідація неписьменності для радянської влади була справою честі. Висунувши це гасло відразу після революції, вона повинна була реалізувати його за всяку ціну.

На подолання неписьменності дорослого населення в роки перших п'ятирічок виділялися значні кошти. До середини 30-х рр. уряд поставив вимогу «закрити проблему». Якщо виникала потреба, до неписьменних вживалися примусові заходи. Тих, хто працював, змушували відвідувати заняття в школах грамоти в позаробочий час. У 1933 р. в Україні школи грамоти відвідували 799 тис. чоловік, у 1934 − близько 870 тис, у 1938 р. − 620 тис. Чисельність тих, хто відвідував ці школи, мала тенденцію до скорочення внаслідок поступового вичерпання контингенту неписьменних.

На початку 1936 р. було підбито перші підсумки багаторічної кампанії лікнепу. ЦК ВКП(б) і РНК СРСР ухвалили рішення завершити її до кінця другої п'ятирічки, тобто, за два роки. Товариство «Геть неписьменність!», яке працювало досить мляво, було ліквідовано.

Вся робота з лікнепу покладалася на наркомати освіти в союзних республіках. У складі наркомосів утворювалися спеціальні управління, в обласних відділах народної освіти − сектори з навчання дорослих.

У 1936 р. були утворені вечірні школи для дорослих, навчання в яких починалося з ліквідації неписьменності. Постановами ЦК ВКП(6) і ЦК КП(б)У відповідальність за стан справ у лікнепі покладалася в сільській місцевості на політвідділи транспорту й радгоспів, а також на заступників директорів МТС по політичній частині. Профспілкові й комсомольські організації міст повинні були мобілізувати громадськість на допомогу школам для дорослих. Міські ради зобов'язувалися забезпечити їх приміщеннями та обладнанням.

Великі зусилля не дали стовідсоткового результату через небажання багатьох людей похилого віку вчитися. Однак досягнуті результати були досить вагомі. Перепис 1897 р. засвідчив, що в українських губерніях налічувалося 72% неписьменних. У 1939 р. було зареєстровано тільки 15% неписьменних у віці до 50 років.