З листа к. Станіславського до а. Кримського про український народ і кращих представників української культури (1911 р.)

Станіславський Костянтин Сергійович (1863−1938) − видатний російський режисер, актор, педагог і теоретик театру. Кримський Юхим Степанович (1838−1915) − український літератор, педагог і видавець.

Ми, росіяни, глибоко співчуваємо стражданням українського народу і віримо, що сонце нового щасливого життя засяє над Україною, і її змучене серце розкриється в усій своїй чарівності, шелестінні золотих українських ланів, у могутній народній творчості, в талантах прекрасного волелюбного народу.

Я палко люблю українську музику. Якщо Чайковського ми називаємо чародієм російської музики, то Лисенка − цього чудового і чаруючого красою своєї музики композитора − ми сміливо можемо назвати сонцем української музики.

Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський − блискуча плеяда майстрів української сцени − ввійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва і ні в чому не поступаються перед знаменитостями − Щепкіним, Мочаловим, Соловцовим, Недєліним. Той, хто бачив гру українських акторів, зберіг світлу пам'ять на все життя.

Хай живе довгі віки народ, що дав світові безсмертного Шевченка.

Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В. Ю. Короля. − К.: Академія, 2002. − 448 с. − С. 239.

Розділ vі. Шостий період розвитку української культури: міжвоєнне та повоєнне поневолення України (до кінця 80-х роківXx століття) Духовне життя суспільства Гасло «культурної революції»

У радянській історіографії «соціалістичні перетворення» зображались у вигляді тріади: індустріалізації країни (обов'язково підкреслювалося: соціалістичної), колективізації сільського господарства та культурної революції. Згідно з канонами, які неможливо було заперечити або оминути, здійснення цих перетворень забезпечило до середини 30-х рр. перемогу основ соціалізму в СРСР

Процеси індустріалізації країни та колективізації селянських господарств означали насправді створення потужної економічної основи для тоталітарного режиму. Розгортання їх у повну силу стало можливим унаслідок згортання нової економічної політики. Навпаки, культурне будівництво здійснювалося безперервно. Саме доба непу позначена в цій галузі істотними успіхами. Незважаючи на обмежені матеріальні можливості, компартійно-радянський режим прагнув зробити якомога більше для розповсюдження здобутків культури серед найширших верств трудящих. Ті, хто мав владу, усвідомлювали велику пропагандистську вагомість зусиль, спрямованих на форсування культурного будівництва. Самі трудящі опановували основи культури з непідробним ентузіазмом.

Виникає, однак, запитання, чи можна назвати культурні здобутки доби комуністичних перетворень революційними? На відміну од соціальної революції, яка завжди обмежується зміною влади й перерозподілом власності, революція в сфері культури означає якісну зміну параметрів культурного стану суспільства (подібно до промислової революції, яка цілком змінила характер продуктивних сил у XIX ст., або науково-технічної революції в другій половині XX ст.).

Є причини, через які без ланок у словосполученні «культурна революція» не обійтися. Радянська влада ставилася до культури прагматично. Культура цікавила компартійно-радянських керівників передусім як важіль зміцнення політичної влади. Вона розглядалася як підґрунтя ідеології, а тому набула вкрай політизованих форм. Влада нігілістично ставилася до культурних надбань попередніх поколінь. Холоднокровно руйнувалися старовинні будівлі, які нібито заважали реконструкції міст, за валюту на зарубіжних ринках продавалася націоналізована культурна спадщина, провадилася боротьба з митцями, які прагнули зберегти національні традиції.

Услід за Леніним сталінські апаратники повторювали, що кожній людині повинні бути доступні інтелектуальні багатства, нагромаджені минулими поколіннями. Однак істотна частина загальнолюдської культурної спадщини була затаврована як «чужа пролетарській ідеології». Діяльність митців поступово ставала настільки зарегламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. Вимушена відірваність од здобутків зарубіжних майстрів також болюче позначалася на культурному процесі.

Тоталітарна держава прагнула обмежити внутрішній світ людини тільки тими цінностями, які не суперечили комуністичній доктрині. Докладалися величезні зусилля, щоб вилучити з духовного життя населення релігію, пов'язані з нею морально-етичні цінності та колосальний шар культурних здобутків, походження яких пов'язувалося з релігійним світосприйманням людини. Тут радянська влада застосовувала всі можливі методи − пропаганду, виховання й насилля.

Однією рукою режим розгортав культурне будівництво, створював умови для розкриття народних талантів і розвитку масової культури. Підтримувана народними масами, ця діяльність справді була революційною за масштабами. Проте другою рукою тоталітарна держана знищувала таланти, нівечила долі митців, які не вписувалися своєю творчістю в офіційні канони.