«Харьковский Демокрит»

Представником другої течії в молодій українській журналістиці був часопис − «Харьковский Демокрит», що виходив у Харкові 1816 р. Назву цього журналу, можна думати, було запозичено від сатиричного місячника «Демокрит», що 1815 р. виходив у Петербурзі.

Свою появу «Харьковский Демокрит» завдячує одному з перших вихованців Харківського університету В. Масловичу (1793 − 1841), який був і його редактором. Батько Масловича був за походженям серб. Мати − українка з роду Познанських, приятелів відомого етнографа грузина Цертелєва, що посвятився українським етнографічним студіям. Ще за студентських часів виявив В. Маслович нахил до літературних студій і творчості (зокрема його студії над історією байки).

Приступивши до видання «Харьковского Демокрита», в передмові до нього він зазначив: «За особливий свій обов'язок вважаю, щоб цей журнал поповнювався творами нашої країни».

За змістом журнал цей можна поділити на такі відділи: 1) гумор, байки, епіграми, оди тощо; 2) оповідання, казки, подорожі; 3) різні пісні; 4) забави, шаради.

Матеріали цих відділів появлялися мовами українською та російською.

Масловича постійно тягнуло до української поезії, до української мови й літератури. Українська мова стала його рідною мовою і він заповнював своїми творами сторінки часопису, що часом прозраджували його гострий язик.

З тих творів згадати хоч такі, як поема про Харька, засновника Харкова, на підставі народних переказів під заголовком «Засновання Харькова»; сатиричну поему на українське життя «Утаіда», в якій можна помітити вплив Котляревського; «Песнь Семейству», що поза російським заголовком написана була доброю українською мовою, та інші.

Крім самого Масловича, містили тут свої твори Г. Квітка-Основ'яненко, Срезневський, Гонорський та інші.

Вийшло «Харьковского Демокрита» шість чисел. Перестав виходити в зв'язку з виїздом Масловича з Харкова.

Повстання декабристів 1825 р., польське повстання 1830 р., рух за кордоном − все це занепокоїло російський уряд. Маючи за собою вже досвід і традицію в боротьбі з українством, звернув він увагу на українське життя і став на шлях його чергового приборкання, бо побоювався розвитку його національного вияву і розвитку. Наслідком цього стає те, що понад тридцять років не бачимо вже на східноукраїнських землях жодного українського часопису.

Заступники часописів − альманахи

Тим часом українські літературні і наукові кола не думали про підготовку до смерті. Навпаки, в боротьбі з реакцією вишукували вони інших шляхів, щоб промовити до українського суспільства. Таким шляхом стає видавання різного роду альманахів та збірників, що заступають собою журнали. [...]

Преса на західноукраїнських землях. Історичне тло. Перші спроби

Не в ліпшому стані була в цей період справа періодичних українських видань і на західноукраїнських землях. З часів створення так званого Руського воєводства та прилучення його до земель польської корони й до кінця XVIII ст. перебувала Галичина під польським пануванням. Становими привілеями та матеріальними вигодами перетягала Польща на свій бік потомків наших княжих родів, боярства й міщанства. Решту зустрічали тяжкі обмеження й переслідування тих освічених верств українського суспільства, що прямували до національно-культурної сепарації від Польщі. Українська культура, що колись стояла, без порівняння, вище від польської, падала постійно, не маючи настільки підтримки з боку держави, але й втрачаючи підтримку власних останків вищих верств − шляхти й міщанства. Римо-католицька церква зі справною організацією та дисципліною, з доброю пропагандою та системою середніх і високих шкіл та виховних закладів брала явну перевагу над нашою православною та уніатсько-католицькою церквою. В кінці XVIII ст. при кінці старої польської держави в Західній Україні православна церква впала була зовсім, а залишилася формально тільки українська католицька церква, однак між її вірними було тільки селянство, рештки міщанства і нижчої «ходачкової» шляхти, з яких рекрутувалося духовенство. Під час першого поділу Польщі 1772 р. Галичина перейшла під Австрію. При українськім народі залишився ще тільки «хлоп і поп», як це згірдливо говорили тоді польські шляхтичі.

Втративши верхні верстви, що зреклися свого народу, галицько-українські землі залишилися лише з нижчим духовенством та українським селянством, придушеним неволею. Те ж саме і на Закарпаттю, де політика асиміляції українського населення привела до повного національно-культурного поневолення. [...]

А все ж ціною великої енергії і зусиль щастить таки національно свідомій частині українського суспільства перебороти всі труднощі і покласти підвалини для пізнішого розвитку української книжки і періодичної преси.

Першу спробу робить 1830 р. Маркіян Шашкевич. Бувши в той час ще семінаристом, почав він старатися про дозвіл на видання українського часопису. Але йому було відмовлено.