Нові риси у побуті та народній творчості

Політизація суспільного життя, активізація національно-визвольних змагань, масовий революційний рух, науково-технічний поступ та урбанізація − це ті характерні історичні явища початку XX ст., які найвиразніше вплинули на громадський і родинний побут населення України, його участь у культурному процесі.

Міста і села змінювали своє обличчя масовою індивідуальною забудовою жител з двома, трьома, чотирма кімнатами. Заможні міщани й селяни зводили цегляні будинки під бляхою (залізом) або черепицею. Тканини фабричного виробництва та одяг міського крою починають витісняти доморобне полотно і традиційний народний одяг навіть на селі. Не витримують конкуренції з дешевою фабрично-заводською продукцією і витісняються з побуту твори декоративно-ужиткового мистецтва. Тепер вони мають попит переважно серед заможних верств населення. Та й культурно-побутові новинки промислового виробництва (скажімо, швейна машина, грамофон, гумове взуття) на початку XX ст. також були ознакою заможності.

Нові риси побутової культури насамперед виявлялися у великих і середніх містах. Тут зводилися багатоповерхові житлові будинки, споруди культурного призначення − театри, музеї, бібліотеки. На вулицях з'явилося електричне освітлення і трамвайне сполучення. Навіть на околицях, забудованих робітничими бараками і халупами, уже були приміщення громадського призначення − народні будинки, бібліотеки-читальні.

Діячі науки і культури з демократичної інтелігенції залучали робітників та селян до участі в хорових і театральних гуртках, народних університетах, вечірніх і недільних школах. Величезну культурно-освітню роботу вели «просвіти», які діяли у містах, містечках, робітничих селищах і селах усієї України по обидва боки кордону. Підвищували свій загальноосвітній та політичний рівень відвідувачі харківського Народного будинку товариства грамотності, київського «Клубу трудящих осіб», львівського товариства «Боян». 1909 р. у Харкові було завершено будівництво першого в Україні Палацу робітника. Кошти на його спорудження протягом десяти років збирали члени профспілки «Металіст».

На початку XX ст. в Україні діяло багато аматорських драматичних гуртків: на київському заводі Арсенал», на харківському паровозобудівному заводі, на багатьох залізничних станціях, цукроварнях. Українська драматургічна класика посідала значне місце в їхньому репертуарі. Марко Кропивницький організував самодіяльний театр у Лисичанську на Донбасі, Марія Заньковецька − у Ніжині, Архип Тесленко − у рідному с.Харківці на Полтавщині, Гнат Хоткевич заснував «Гуцульський театр» у с. Красноїлі на Станіславщині. З аматорських драматичних гуртків виникли напівпрофесійні театральні колективи (при львівському Драматичному товаристві імені Івана Котляревського), чернівецькі театри «Руський селянський» і «Буковинський народний».

Історичні події початку XX ст. дістали відображення в народнопісенній творчості. На мелодії давніх відомих пісень створювали нові тексти: «Засвистали арештанти», «Реве та стогне люд голодний», «Одна хмара із села, а другая з міста» й інші цікаві варіації. На західноукраїнських землях виник цілий масив стрілецьких пісень. Серед них − славнозвісна «Ой, у лузі червона калина похилилася», яка стала одним із славетних гімнів борців за волю України.„

Не зник з українського фольклору і жанр народної думи. Його розвивали і популяризували кобзарі, які, зберігаючи найдавніші перлини часів козаччини, творили нові шедеври. Такими стали думи «Сорочинські події 1906 року» та «Чорна неділя у Сорочинцях» Михайла Кравченка. Слова і музику кобзарських творів із вуст авторів (часом з допомогою фонографа) записували народознавці, письменники, вчені, композитори, художники: Леся Українка, Климент Квітка, Опанас Сластьон, Володимир Короленко, Микола Аркас, Філарет Колесса та багато інших шанувальників українського фольклору. 1907 р. Іван Франко й Олекса Нижанківський підготували і видали народно-пісенний збірник «Русько-український співаник».

1900 р. вийшов у світ кольоровим друком «Альбом української старовини» Сергія Васильківського і Миколи Самокиша. У цьому виданні художники вмістили 20 ілюстрацій на теми з історії України: характерні типи козаків, портрети культурних діячів, батальні сцени. З усього видно, що митці творили на основі глибокого вивчення етнографічних матеріалів, з надзвичайною увагою ставилися до змалювання деталей одягу, зброї, побутових речей тощо. Отже, народна творчість продовжувала служити невичерпним джерелом натхнення для професійних діячів літератури і мистецтва України.

Сарабей В. Г. Національне відродження України / Сарабей В. Г.  − К.: Альтернативи, 1999. − 336 с. − С. 311−326.