Мистецтво: театральне, музичне, образотворче

Засновники українського професійного театру вбачали у сцені трибуну соціального, національного й естетичного виховання мас. Глядачі захоплювалися високим мистецтвом акторської гри братів Тобілевичів (Івана, Миколи і Панаса), широко відомих під їх театральними псевдонімами «Карпенко-Карий», «Садовський» і «Саксаганський».

Піднесенню ролі українського театру сприяло й те, що в роки демократичної революції він нарешті позбувся цензурних обмежень і дістав можливість, поряд із популярним українським репертуаром, давати вистави рідною мовою за п'єсами світової драматургії (Шекспір, Шіллер, Гольдоні, Ібсен, Островський, Толстой, Чехов).

1907 р. Микола Садовський заснував у Києві перший в Україні стаціонарний український театр. Наступного року в ньому урочисто було відзначено 25-річчя сценічної діяльності геніальної української актриси Марії Заньковецької. [...]

Вагомий доробок у репертуарі театру Садовського становили музично-драматичні твори українських, слов'янських і західноєвропейських композиторів. [...]

Театр Садовського не тільки жанрово урізноманітнював репертуар, а й розвивав кращі національні риси української сцени, де органічно поєднувалися драматичне і музично-вокальне мистецтво. З великим успіхом виконували сольні партії в оперних виставах Микола Садовський, Марія Литвиненко, Олена Петляш-Барілотті та інші обдаровані співаки й співачки. Визначною подією в культурному житті України стала постановка в 1911 р. опери Лисенка «Енеїда» (на лібрето Садовського).

Микола Лисенко і далі збагачував свою творчість піснями на вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, інших поетів, давав нове життя народним пісням у власній обробці.

Про талант Лисенка дуже точно висловився його учень, відомий український хормейстер Олександр Кошиць: «Кожна нота творів Лисенка («не кажу про всі) співає вам ту пісню, про яку, здається, мріяла українська душа, перше ніж попала в тіло людини. Слухаючи цю музику, хоча і перший раз, почуваєш, що чув її давним-давно, що іншою вона бути не може, як не може український дух бути якимсь іншим. Почуваєш, що в ній вся наша психіка, наша історія, наші традиції, наші святощі, наші завдання і наші надії.

Відгукуючись на піднесення визвольної боротьби трудящих мас Лисенко в період революції 1905-1907 рр. створив хор-гімн «Вічний революціонер» на слова І. Франка. Цей надзвичайної емоціональної сили твір звучав як мільйонноголосий заклик до боротьби проти тиранії і поневолення. Він швидко поширився серед робітників та студентської молоді, став однією з найулюбленіших пісень під час велелюдних політичних акцій.

Чимало визначних творів Лисенка за його життя так і не побачили світ ні друком, ні в концертному чи сценічному виконанні. Зокрема, незважаючи на домагання передової громадськості, царські власті так і не дали дозволу на постановку історико-героїчної опери «Тарас Бульба», яка є шедевром української оперної класики. Царизм усілякими засобами затискував творчу діяльність Лисенка, переслідуючи геніального композитора за винятковий патріотизм та участь в українському національному русі. Лисенко все життя мріяв про створення нормальних умов для здобуття спеціальної музичної освіти обдарованою молоддю з народу і сам поклав початок цій справі. Гроші, зібрані громадськістю України на вшанування його ювілею, композитор витратив на заснування у Києві музично-драматичної школи, яка готувала диригентів, хормейстерів, виконавців на народних українська-музичних інструментах, співаків, театральних режисерів.

Вихованець цієї школи Кирило Стеценко став гідним продовжувачем творчих традицій М. Лисенка в українській музичній культурі. Усе своє життя він віддав збиранню, вивченню і пропаганді української народної пісні. На вірші Шевченка, Франка, Грабовського, Лесі Українки Стеценко написав музично-вокальні твори, які розучував у ним же керованих самодіяльних народних хорах. Музично-просвітницькою діяльністю займалися й Микола Леонтович та Олександр Кошиць, які водночас були активними учасниками національного руху. Для професійного сольного і хорового виконання вони обробили сотні українських народних пісень.

У Галичині Філарет Колесса підготував і видав кілька збірників обрядових пісень, надрукував спеціальні дослідження мелодики українських народних дум. Станіслав Людкевич під впливом революції 1905-1907 рр. написав монументальну кантату «Кавказ» на слова відомої поеми Тараса Шевченка. На початку XX ст. у Львові вийшов у світ упорядкований ним двотомний збірник «Галицько-руські народні пісні». Разом з художником І. Трушем композитор організував видання «Артистичного вісника» − першого україномовного фахового мистецтвознавчого журналу.

До найвищого рівня світового вокального мистецтва піднялася вихованка Львівської консерваторії Соломія Крушельницька. Її голос зачаровував Європу, Америку, Африку. Всесвітньо відома співачка давала концерти у Петербурзі, Одесі. Але її мрія побувати у Києві так і не справдилася через заборону царських властей, які знали про щирі симпатії Крушельницької до національно-визвольного руху.

Наше малярство збагатив тоді блискучий живописець Іван Труш, автор портретів Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Миколи Лисенка. Значною подією у культурному житті України стала Перша українська художня виставка, організована з ініціативи Труша 1905 р. у Львові. Завдяки широко представленим творам художників західних та східних земель України виставка вилилася в яскраву демонстрацію цілісності художньої культури єдиного народу, насильницьки розмежованого на дві частини. Особливо великий успіх мала картина «Гість із Запоріжжя», автором якої був небіж Тараса Шевченка Фотій Красицький, учень Іллі Рєпіна.

Неабиякої слави зажив видатний український художник Микола Пимоненко. Його полотна, на яких так поетично зображено реалії українського життя, не раз експонувалися не тільки на всеросійських виставках, а й за кордоном − у Парижі, Берліні, Мюнхені. Картини Пимоненка «Жертва фанатизму», «Конокрад», «Проводи запасних», «На Далекий Схід» відтворювали похмурі явища тодішнього життя.

Талановиті митці (Фотій Красицький, Опанас Сластьон) працювали і в першому українському масовому сатиричному журналі «Шершень», що видавався у Києві під час революції 1905-1907 рр. Тоді ж група одеських художників на чолі з Киріяком Костанді почала випускати ще один сатиричний журнал − «Звон».

Група відомих майстрів пензля − С. Васильківський, М. Самокиш, М. Беркос, М. Уваров − прикрасили монументальними картинами «Вибори полковника Пушкаря і передача йому клейнодів», «Ромоданівський чумацький шлях», «Бій козака Голоти з татарином» будинок Полтавського земства. Споруджений 1907 р. за проектом Василя Кричевського та Костянтина Жукова, цей будинок був взірцем українського національного стилю в архітектурі. Мотиви української народної архітектури використані у кількох зиачних спорудах першого десятиріччя XX ст. Зокрема, це будинок товариства «Дністер» у Львові (архітектор І. Левицький), перший в Україні критий Бессарабський ринок у Києві (архітектор Г. Гай), меморіальний храм під Берестечком на Волині (В. Максимов), «Народний дім» у Дрогобичі (О. Лушпинський).

Під впливом загальнодемократичного руху і національно-визвольних змагань у київській та львівській пресі з'явилися публікації на підтримку широкого впровадження у будівництві українського народного стилю. Найзавзятіше обстоював національні особливості архітектури Василь Кричевський − приятель Михайла Грушевського. Завдяки авторитетним клопотанням і значній матеріальній підтримці митрополита Андрея Шептицького 1913 р. у Львові було відкрито український національний музей.