Слава та велич Трипільської землі

Час між 4300−3200 рр. до н. е. без перебільшення можна назвати епохою слави та величі трипільських земель. За цей час трипільські племена значно розширили свої володіння, у кілька разів зросла чисельність населення. Було досягнуто успіхів у розвитку ремесел, будівництві нових поселень, деякі з них стали найбільшими на європейському континенті. Де б не працювали археологи − на Буковині чи у Подніпров'ї − всюди вони знаходили сліди досить заможного та впорядкованого життя. Образ трипільської культури тих часів являв собою певний контраст із тим, що можна було побачити, скажімо, у сусідніх племен на півночі, півдні та сході. Саме в той час Дніпро став східним кордоном цивілізації Старої Європи, на яку сусіди поглядали, напевне, з не меншою заздрістю, ніж деякі їхні спадкоємці придивляються нині до Європи об'єднаної.

Трипільці ідуть до Дніпра

Друга половина V тис. до н. е. в історії племен трипільської культури теж пройшла під знаком пошуку та освоєння нових земель, придатних для проживання. Близько середини V тис. до н. е. трипільці встигли проникнути досить далеко на схід, залишивши позаду Південний Буг і навіть верхів'я деяких його лівих приток. Менше тижня шляху відділяло їх від берегів великої ріки, яку ми сьогодні називаємо Дніпром.

Якими стежками вони потрапили на ці береги, нині можна лише гадати. Якщо нанести на топографічну карту відомі нам найдавніші поселення Придніпров'я, то отримаємо кілька версій цього просування. Насамперед побачимо на самому Дніпрі принаймні два місця, де зосереджено найдавніші знахідки.

Найбільше скупчення найдавніших трипільських поселень у Подніпров'ї відоме у районі Трипілля, того самого, яке дало назву культурі. Можна сказати, що це певною мірою символічно. Їх тут нині відомо близько десяти. Більшість розташована на р. Красній та її притоках. Красна у свою чергу впадає у Дніпро біля городища літописного давньоруського міста Треполь (на якому теж виявлено сліди поселення трипільської культури). Ще одне (але досить велике − площею до 30 га) поселення було нещодавно відкрите на р. Стугна, у районі с. Копачів. Можливо, там буде відкрито ще декілька селищ. Але все ж таки, як трипільці потрапили до району Трипілля?

Якщо врахувати, що більш давнє поселення відоме нам у районі села Шкарівка на березі річки Рось, то можна припустити, що саме звідти вирушила до Дніпра якась частина трипільських переселенців. За день вони дісталися верхів'їв річки Красної, звідти дійшли до Верем'я, Долини, Щербанівки і нарешті − до Трипілля.

Як дісталися трипільці до Стугни? Можливо, із Шкарівки (а швидше − з іншого місця) вони потрапили у верхів'я цієї річки. Сліди зупинки в дорозі виявлено неподалік Фастова, де біля села Малополовецьке археологи знайшли сліди навіть не поселення, а стоянки − всього декілька уламків горщиків із ритим орнаментом. Звідти за день можна дістатися до верхів'їв Стугни, та не так уже й далеко до Копачева. Можливо, саме «копачівські» трипільці влаштували потім ще й похід у район Києва.

Вони відвідали територію, що за часів В. Хвойки була північною околицею Києва, а саме Смородинський спуск. Тут біля давньої печери знайдено досить великий горщик, вкритий характерним заглибленим орнаментом. Цілу низку печер у цьому місці ще 1875 року було відкрито В. Б. Антоновичем. Вважають, що це найдавніші рукотворні печери, які відомі нині на берегах Дніпра. Смородинська печера, яка збереглася до наших днів, являє собою шістдесятиметрову галерею, вириту у лесових відкладеннях. На склепінні помітні сліди інструментів, зроблених із дерева. Вхід до печери виходив на схил, який трипільці оформили у вигляді вузьких терас. Посудину, яку вони залишили на одній із терас, археологи виявили 1999 року, її можна було побачити в експозиції Музею історії Києва. Як потрапили трипільці до пагорбів, на яких стоїть сучасний Київ, здогадатися нескладно: від Копачева можна було йти по горах, через ліси, де нині села Безрадичі, Ходосівка, Пирогів.

Є всі підстави розглядати Смородинську печеру не як житло, а як святилище. Згадаємо про печеру Вертеба на Тернопільщині. У Подніпров'ї природних печер не було, отож трипільцям довелося попрацювати, щоб створити відповідні умови. Враховуючи, що за даними В. Б. Антоновича у цьому місці була не одна печера, то це, можливо, міг бути навіть культовий центр усіх трипільців, які проживали на Дніпрі. Але у такому разі десь на території Києві археологи мають знайти одне або декілька поселень, де мешкали трипільці, які мали опікувалися цими «святими місцями».

Тим більше що на території Києва виявлено досить багато їхніх поселень першої половини − середини IV тис. до н. е. Найбільше із них знаходилося на місці сучасної Львівської площі і простягалося аж до схилів. Знайдено залишки жител − обпалену обмазку. Отже, це була не тимчасова стоянка, а цілком стаціонарне селище. До того ж поселення це було укріплене, оточене досить глибоким і широким ровом, сліди якого виявлено під час розкопок.

У V тис. до н. е. Дніпро став крайньою межею просування трипільських племен на схід. Впродовж кількох сотень років вони не намагалися закріпитися на його лівому березі. Можливо тому, що і на правому їм землі вистачало. Однак у кожному регіоні ситуація різнилася, тому переміщення великих груп населення час від часу все ж таки відбувалися. Картографування поселень різного часу із різною матеріальною культурою (насамперед, керамічними виробами) дає змогу прослідкувати мандри деяких груп трипільців на землях між Карпатами та Дніпром впродовж другої половини V−IV тис. до н. е.

На початку IV тис. до н. е. трипільці проникають все далі на північ. Вони не лише просуваються вгору по Дністру, досягаючи місцевостей, не зовсім придатних для хліборобства, зате багатих на кремінь − стратегічну сировину для виготовлення інструментів та зброї. Кількість місць видобутку кременю, які відомі лише на території Івано-Франківської області, нараховує десятки пунктів. У пошуках того ж кременю не оминули трипільці і Волинь. Тут, на річці Горинь, вони влаштувалися надовго.

Наслідком розширення території, заселеної трипільцями, стала також зміна «політичної карти Трипілля − Кукутень», а саме зникнення одних і поява нових угруповань, а часом і злиття досить різних між собою груп. Традиція оновлення світу наприкінці священного циклу, яка забезпечувалася ритуалом спалення селищ, поєднувалася із рушійною силою, яка спонукала певні групи населення до зміни місць проживання. Як і у більш ранні часи, тривали пошуки кращого місця під сонцем. Все частіше обставини складалися таким чином, що це місце вдавалося знайти лише за рахунок сусідів − зазвичай слабших і менш чисельних. Територія між Карпатами та Дніпром поступово стає все більш густонаселеною.

Система розселення по всій трипільсько-кукутенській ойкумені була досить стандартною. Групи поселень розташовувалися у долині річки із певним інтервалом. Відстань між такими групами поселень складала, як правило, 15−20 км. Всередині скупчення могло нараховуватися по 5−7 селищ, віддаль між якими не перевищувала 5−7 км, а іноді вони взагалі розташовані із інтервалом до 1 км.

Археологам відомі не лише стаціонарні поселення, але й тимчасові стоянки. Деякі із них розкопано частково або повністю, що дало змогу познайомитися ще із однією з сторін життя трипільців. Одну таку стоянку авторам книги випало досліджувати влітку 1993 року на березі Дніпра, біля села Григорівка у Канівському районі. Вона займала високий мис над долиною Дніпра, відомий мешканцям цього села під назвою «Ігнатенкова Гора». Ця назва і закріпилася тепер за трипільським поселенням у науковій літературі, далі і ми його так називатимемо.

На Ігнатенковій Горі довелося попрацювати, щоб виявити якісь сліди перебування трипільців. На початок експедиції ми знали, що 1960 року це поселення знайшов М. М. Шмаглій, який опублікував у журналі «Археологія» досить докладний опис досліджень, що тут проводив. Навіть було вказано відстань від кута розкопу до кута колгоспного корівника, який розташовувався неподалік. Хто міг знати, що вже через 30 років корівник розберуть на цеглу, і буде досить складно виявити старий розкоп.

Коли з'ясувалося, що нам це не вдасться, вирішили шукати місце для розкопок найсучаснішими технічними засобами. Спочатку із Києва викликали групу із магнітометрами, однак ця техніка виявилася безсилою. Тоді випробували не менш перевірений метод, шукаючи сліди поселення за допомогою лози. Цим зайнявся геолог В. Ф. Петрунь, який мав досвід пошукових робіт такого роду, у тому числі перевірений на поселеннях трипільської культури. Дійсно, біолокація виявилася ефективнішою за магнітометр. Якісь об'єкти вдалося виявити. Шурфування встановило, що це окопи та бліндажі часів війни. Старожили пригадали, що тут під час боїв за Букринський плацдарм розташовувався військовий шпиталь.

Ситуація, здавалося, зайшла у глухий кут. Однак під час чергових пошуків на давно зораному полі Ігнатенкової Гори вдалося помітити, що в одному місці на поверхні трапляються уламки черепашок молюсків − перлівниць. Оскільки молюски, які живуть у річці, самостійно на гору заповзти не могли, а повінь сюди ніколи не досягала, занести їх сюди мали люди. Раніше на пласкій вершині гори було поле, яке регулярно орали, тому на поверхню черепашки могли потрапити лише із певної глибини, не більше 30−40 см. А це вже означало, що черепашкові скупчення утворилися досить давно. До того ж такі купи могли бути і на поселеннях трипільців, то було відомо завдяки розкопкам у Подніпров'ї, починаючи ще із досліджень В. В. Хвойки.

Пробний шурф, закладений на місці знахідки, за місяць виріс у розкоп площею понад 1000 кв. м. Тут виявили півтора десятка заглиблень різної форми та розмірів, заповнених сміттям, яке залишили трипільці. Битий посуд, уламки кісток тварин та риб'яча луска і кістки, фрагменти статуеток, вироби із кременю та рогу, знайдені тут, заповнили кілька десятків коробок. Вивчення цих знахідок дало змогу відтворити досить вірогідну картину подій, які тут відбувалися у часи трипільської культури.

Виявилося, що на Ігнатенковій Горі трипільці не будували стаціонарних глинобитних жител. Можливо, обійшлися якимись куренями, чи взагалі жили біля вогнищ. Те, що вогнища тут розпалювали, свідчили знахідки попелу та вуглинок серед іншого сміття. Склад сміття дав змогу встановити, чим харчувалися мешканці тимчасового селища. У їхньому раціоні було досить багато дарів річки − риби, молюсків. Рибини тут, судячи із хребців діаметром до 3 см, водилися чималенькі. І зараз біля Григорівки риболовля нівроку, навіть із Києва на вихідні чи у відпустки люди приїжджають. Багато було знайдено панцирів черепах. У наші дні тут побачити черепаху − велике диво. Може, ще трипільці їх з'їли майже всіх.

Докладне дослідження всіх знайдених тут під час розкопок кісток тварин, яке зробив археоозоолог О. П. Журавльов, дало картину, нетипову для стаціонарних поселень. Виявилося, що більшість м'яса потрапляло тут на стіл, точніше у кухонний горщик трипільців, завдяки полюванню. Полювали на оленів, кабанів та дрібнішу здобич. Тварини, які приходили по балках на водопій до Дніпра, ставали здобиччю мисливців, озброєних луком і стрілами та списами із кременевим вістрям. Домашніх тварин досить рідко забивали на м'ясо.

Раніше подібний набір кісток розглядали ледь не як свідоцтво «кризи трипільської економіки». Вважали, що спочатку трипільці з'їли усіх домашніх тварин, а потім почали полювати на всю здобич, яка рухалася, до черепах та слимаків включно. Коли ми під час обідньої перерви спостерігали за місцевими жителями, нам спала на думку інша версія щодо трипільського господарства у цій місцевості. Адже і досі мешканці прибережних сіл використовують угіддя на берегах Дніпра для випасу худоби. Раніше до їхніх послуг були величезні площі заплавних лук, причому як на правому, так і на лівому березі річки. Ще у 60-ті роки корів на човнах та поромах переправляли поближче до нескінченних пасовищ. У заплаві заготовляли величезну кількість сіна. Завдяки цим ресурсам на колгоспних полях корми майже не вирощували − всі череди, як приватну так і колгоспну, могла прогодувати долина Дніпра. Є всі підстави вважати, що у трипільські часи ці ресурси були не меншими. Отож був сенс на літо переганяти худобу із поселень, розташованих ближче до полів, на самому краю порізаних ярами дніпровських терас, ближче до пасовищ. Ганяти худобу щодня за 5−7 км, а то і на більшу відстань, не мало сенсу. Тим більше що вирощували тварин переважно на м'ясо. Навіщо ж тваринам худнути? Так і тримали череду на випасі до осені, випасаючи навколо тимчасового табору на Ігнатенковій Горі. Самі ж пастухи добували собі харчі риболовлею та полюванням. Свійську худобу, ймовірно, забивали тільки коли відбувалися обряди під час релігійних свят, можливо, й на честь прибуття на пасовища чи закінчення сезону. Про те, що якісь ритуали тут відбувалися, свідчили знахідки уламків антропоморфних статуеток, виявлені у ямах серед попелу та уламків кісток. Із собою трипільці приносили посуд, переважно той, що був необхідний для приготування їжі та її споживання, а також використовувався у обрядах. Тому ми й нарахували так багато уламків кухонних горщиків та мисок різних розмірів. Приносили із собою якісь інструменти, необхідні для лагодження одягу, мисливської зброї. Мали при собі мотики, якими і було вирито ями. Можливо, глину із ям використовували для замазування шпарин у стінах куренів чи будівель із плетеними з лози стінами. Такі споруди, мабуть, доводилося ремонтувати перед заселенням чи не кожної весни. Коли ми пригадали, у яких місцях над Дніпром знайдено сліди подібних стоянок, то виявилося, що їх досить багато, особливо на правому березі.

Одну із них кілька років тому ми мали змогу оглядати навіть на території сучасного Києва. На неї натрапив власник кафе, яке розташоване біля тролейбусної зупинки навпроти Кирилівської церкви. Отримавши дозвіл на розширення майданчика під літню терасу, він зрізав схил за стіною кафе і натрапив на господарську яму трипільців. Вона була заповнена таким самим набором знахідок, що й на Ігнатенковій Горі: битий посуд, стулки черепашок, риб'яча луска та кістки, уламки кісток тварин. Вище, на плато, були відомі поселення трипільської культури, які дослідив ще В. В. Хвойка.

Складається враження, що стратегія освоєння певних територій трипільцями полягала у встановленні контролю із боку якоїсь групи населення (клану, роду) за долиною чи частиною долини ріки (залежно від розмірів останньої). Така ділянка узбережжя і прилеглі до неї землі на плато, або декілька сусідніх долин невеликих річок чи струмків могли знаходитися під юрисдикцією якогось трипільського племені. Про те, що існували межі між племенами чи групами племен, свідчить певне територіальне розмежування у розташуванні поселень із різним за орнаментуванням посудом.

За священною традицією та господарською необхідністю час від часу змінювати виснажені поля поселення періодично переносилися із місця на місце. У такому разі одна і та сама група населення за кілька сотень років лишала на певній території залишки декількох селищ. Якщо встановити їхні розміри та відносну хронологію, можна спробувати простежити історію цих «маневрів на місцевості». Археологи лише починають подібні дослідження, які вимагають часу на проведення розкопок у кожному пункті та витрат на великі серії ізотопних дат із кожної дослідженої пам'ятки.