Іван Мазепа − будівничий і церковний меценат

Будівництво церков й опікування православною вірою входило в число першорядних турбот гетьманів, які забезпечували також маєтками монастирі; відповідно, опікувалися й навчальними закладами, які перебували тоді в церковному лоні, так само й книгодрукуванням, бо основна кількість тогочасних книжок мала призначення також церковне. Назагал тодішня церква була не лише конфесійною інституцією, але й зосереджувала в собі культурну та мистецьку діяльність, через що бароковий храм як такий виховував для своїх потреб будівничих, що його будували та прикрашали; різбярів (сніцарів), що виготовляли вишукані іконостаси (так звані деісуси); золотарів і бляхарів, малярів, що писали ікони чи розписували стіни; люнвісарів, що виготовляли дзвони; ювелірів, що виготовляли церковні прикраси; музикантів, що писали церковну музику, зокрема партесні хори; творців і перекладачів церковних книжок, для чого залучалися гравери, котрі виготовляли ілюстрації, та інгалятори − майстри вишуканих палітурок; поетів, ораторів та казнодіїв (проповідників), а також філософів та богословів, що їх виховувала Київська академія, тощо. Значну увагу церкві та її культурній діяльності виявляв уже Б. Хмельницький, але найбільше патронування над церквою та її інституціями відзначаємо в часи І. Самойловича; його наступник І. Мазепа не лише продовжив цю політику, але значно її розширив і зробив, як точно висловився Є. Маланюк, «псевдонімом його будівництва державного».

Щодо цього маємо виняткового інтересу запис у згаданій вище Бендерській комісії (судовий процес з розподілу майна щойно померлого гетьмана І. Мазепи, що проводився комісією, призначеною шведським королем Карлом XII 28–30 листопада у м. Бендери − упорядник) післяпісля смерті І. Мазепи, саме тоді старшина учинила виказ видатків на ці справи гетьмана за одинадцять років, тобто від 1698 по 1708 роки; гадаю, варто подати цей виказ повністю, бо він документально ілюструє меценатську і культурно-будівничу діяльність Івана Мазепи:

«На позолочення бані Печерської церкви 20 500 дук[атів]; мур довкола Печерського монастиря і церков тощо − мільйон; великий дзвін і дзвіниця до Печерського монастиря − 73 000 зол[отих]; великий срібний свічник для Печерської церкви − 2 000 імпер[іалів]; золота чаша і така ж оправа Євангелії для неї − 2 400 дук[атів]; золота митра для неї − 3 000 дук[атів], поминувши прикраси й пожертви для неї. Позолочення бані митрополичого собору в Києві − 5 000 дук[атів], золота чаша для нього − 500 дук[атів], віднова його − 50 000 зол [отих]. Церква Київської колегії з гімназіями й ін[шим] − більш ніж 200 000 зол[отих]. Церква св. Миколая київського з монастирем тощо − більше ніж 100 000 зол[отих). Віднова церкви монастиря св. Кирила за Києвом − більше ніж 10 000 зол[отих]. Вівтар у Межигірському монастирі − 10 000 зол[отих]. Фундація новозбудованого єпископського собору в Переяславі з монастирем тощо − більше ніж 300 000 зол[отих]. Церква у Глухові − 20 000 зол[отих]; рефактар (тобто трапезна. − В. Ш.) Густинського монастиря − 10 000 зол[отих]; рефрактар Мгарського монастиря − понад 8 000 зол[отих]. Церква св. Тройці в Батурині − понад 20 000 зол [отих]. Монастирська церква в Дігтярях − 15 000 зол [отих]. Монастирі Бахмацький, Каменський, Любецький, Думницький з церквами тощо − невідомо скільки. Віднова катедрального монастиря в Чернігові − 10 000 зол[отих]; докінчення будови церкви св. Тройці там само − 10 000 зол[отих]. Макошинський монастир із церквою св. Миколи − понад 20 000 зол[отих]. На «відміну» (оновлення) монастиря св. Сави дав у Батурині архімандритові, пізнішому патріярхові 50 000 зол[отих], а на докінчення будови цього ж монастиря й до інших місць Палестини вислав тому ж патріярхові 30 000 дук[атів]. Чаша з чистого золота, лампи та срібний вівтар для Божого Гробу − 20 000 зол[отих]. Срібна рака з п'ятьма срібними свічниками на мощі св. Варвари − 4 000 імперіалів]. Вівтар церкви у Вільні − 10 000 зол[отих]. Підмога православію на руки луцького єпископа Жабокрицького − 3 000 зол[отих]. Євангеліє в арабській мові на руки александрійського патріярха − 3 000 зол[отих] і для нього − 3 000 зол[отих]. Дерев['яні] церкви: чернігівська св. Івана Євангелиста з вівтарем тощо − понад 5 000 зол [отих]. Дві батуринські: Воскресенська й Покрови Богородиці з приналежностями − понад 15 000 зол[отих], в селі Прачі − понад 15 000 зол[отих], св. Хрестителя в Рильську − 2 000 зол[отих]».

І це далеко не все, бо старшина засвідчила, але не могла підрахувати, скільки кошту гетьман видав на пожертви монастирям, церквам, митрополитам та іншим духовним особам із Греції, Палестини, Молдовії, Валахії, Сербії, Болгарії, Польщі та Литви. Давалася милостиня також в Україні чужинцям, духовним чинам, церквам, монастирям, ченцям, спудеям, бранцям. Наводяться, однак, тут ще й такі цифри, які годі оминути:

«За 23 роки свого гетьманування давав Мазепа щороку 1 000 зол[отих] на київських бурсаків і Густинському монастиреві 500 зол[отих]».

На підтвердження сказаного подамо кілька фактичних даних. Так, у Троїцькій церкві Іллінського монастиря в Чернігові ще в XIX ст. можна було прочитати написа: «Звершився 1695 коштом ясновельможного гетьмана війська їхнього царської пресвітлої величності Запорозького», а в ризниці Києво-Печерської лаври зберігали хреста і чашу − дар Мазепи, спершу на них було ім'я гетьмана, але потім його знищено. Знаємо факти, які не входять до вищеподаного реєстра. Так, у 1693 році гетьман послав у Січ до Покровської церкви чудового іконостаса. У 1705 році, перебуваючи із військом у Галичині, І. Мазепа подарував для Верхратського монастиря біля Рави Руської «Апостола» львівського друку 1696 року − розкішне й коштовне видання, на книзі є запис про цей дар, в якому говориться: «Ця книга «Апостол» куплена за милостиню, яку дав в особі Іван Мазепа».

О. Оглоблин, приводячи вищеподаного реєстра, резонно пише: «Ще важче подати докладний реєстр усього того багатства й великого мистецтва у вигляді ікон, хрестів, чаш та іншого начиння, митр, риз, дзвонів, богослужебних книг − зроблених, оправлених, оздоблюваних у золоті, сріблі, дорогоцінному і коштовному камінні, парчі, оксамиті, брокаті, шовку − що ним гетьман І. Мазепа щедро обдаровував православні святині не лише України, а й інших країн Сходу і Заходу. А вже зовсім неможливо вичислити донації і дотації Мазепи церковним і світським інституціям − храмам, колегіям, шпиталям тощо. Це були величезні суми не тільки як на той час. На самі будови та оздобу Києво-Печерської лаври Мазепа, за його власними словами, видав більше ніж мільйон золотих».

Але, що важливо, Іван Мазепа був у той час неодиноким у своїй меценатській діяльності. Його наслідувала генеральна та полкова старшина: В. Кочубей, В. Дунин-Борковський, К. Мокієвський, Г. Коровченко, І. Мирович, Г. Герцик, Лизогуби, Сулими, котрі, як пише М. Андрусяк, «будували своїми коштами величаві храми і веліли наліплювати на стінах своїх фундацій свої герби; малярі виконували портрети меценатів, що їх уміщувано на стінах будівель. Штихарі вирізували величезні гравюри, що мали передати нащадкам пам'ять про всі видатні діла меценатів».

Мистецтвознавець Федір Ернст подав докладний аналіз церквам, що їх будували І. Мазепа та його наближені. Передусім визначалися великі соборні та монастирські церкви, в яких дослідник бачить відродження візантійських традицій, власне, практики будування церков у часі Київської держави, що у черговий раз свідчить, що діячі українського бароко свідомо вважали себе наступниками тієї держави та й традицій у мистецтві. Ці собори й церкви мали прямокутник у плані із шістьма стовпами, що ділили церкву на три нави, а вивершувалася вона п'ятьма банями: посередині великі й менші на рогах. Не раз на західному фасаді виділялися два виступи або башти, що нагадували Софійський собор у Києві. Портал бував пишно оздоблений скульптурним орнаментом з декоративними щитами, розірваний фронтонами, хвилястими лініями волют, пілястрами, колонами з оздобленими капітелями, завитками виноградної лози, листками, дитячими зображеннями янголів, квітами та овочами, сонця з монограмами Ісуса Христа та Діви Марії. Класичними зразками таких церков Ф. Ернст уважав Богоявленську церкву в Києво-Братському монастирі та Микільську київську.

З іншого боку, камінні церкви будувалися на зразок старовинних дерев'яних; класичними у цьому різновиді дослідник вважає Всехсвятську церкву над Економічною брамою Києво-Печерського монастиря і п'ятибанні церкви в Ніжині, Новгороді-Сіверському, Прилуках, Переяславі, Батурині, в Густинському монастирі.

«Наслідування дерева, − писав Д. Антонович, − виконало величезне завдання основної українізації барокових форм, але дальший природний шлях розвитку вів до поєднання форм базиліки мурованого бароко, яким воно прийшло в Україну, з тими формами, які бароко прийняло в Україні, наслідуючи дерев'яне будівництво. Таку синтетичну реформу церковного будівництва й було переведено в кінці XVII в. головним чином церквами Мазепиної фундації... Цей тип церкви є верхом осягнення українського барокового будівництва під щедрою протекцією Мазепи».

Попередницею київських соборних церков Д. Антонович уважає церкву Мгарського монастиря біля Лубен, яку почав будувати І. Самойлович, а завершив таки І. Мазепа на основі барокової п'ятиверхої базиліки. Документи, що докладені до літопису цього монастиря, котрий вівся у 1682−1775 роках, і дозволяють нам реально визначити, які конкретні форми мало фундаторство І. Мазепи.

Уже в самий рік постановлення гетьманом, тобто в 1687 році, він додав до фундації І. Самойловича, що складала 2809 золотих, через свого посланця З. Щербину 500 золотих від себе − це сталося 12 вересня, але наступного року додав ще 350 золотих, а, окрім того, «бляхи білого заліза на побиття церкви тридцять і п'ять фас» − плату бляхареві. Свою частку в будівництво вклали і генеральний судця М. Вуяхевич, лубенський полковник Л. Свічка, гадяцький М. Борухович, миргородський Д. Апостол і цілий шерег інших жертводавців, які тут перелічуються у спеціальному акті: полкова старшина, сотники, отамани, війти, ремісники, духовні люди − факт надзвичайно промовистий, бо будували, як то кажуть, усім миром, тобто зведення подібних церков було в загальнонаціональному інтересі, різностановими людьми й виконувалося.

У 1689 році Іван Мазепа складає «Інтерцизію чи постановлення малярське» щодо будівництва «у Тройці славленого, до оздоби божественного храму, його церкви, святого Спаса, монастиря Мгарського на відмалювання і визолочення цілого деісуса». І от що звертає увагу: «сницаря для цієї роботи з'єднав і умовив вільним договором ясновельможний його милість пан Іван Мазепа, гетьман» − ним був Йосип Іванович, обиватель лубенський. Для нього гетьман виділив не лише дві тисячі золотих, але й плату борошном, крупами, горохом, сіллю, рибою, олією, маком, м'ясом, салом, маслом, сиром, солодом, хмелем, горілкою, медом, лоєм на свічки, овочами (капустою, буряками, огірками, цибулею, часником), клеєм-кару-ком, полотном, воском, пообіцявши на кінець роботи й «сукна тонкого... на сукню».

У 1691 році для оздоби храму св. Михайла у тому-таки Мгарському монастирі І. Мазепа «з'єднав і умовив» іншого сницаря окремою інтерцизією − цього разу Василя Андріїва, якому заплатив 250 золотих із харчовим та речовим забезпеченням. Наступного 1692 року І. Мазепа для цієї церкви «умовив» того таки Йосипа Івановича «на відмалювання деісуса роботи сницарської, а також складаючи інтерцизію на його утримання, дає навіть «на те діло срібла і шпикинарду», а в монастиря просить забезпечити майстра, лише давши «дров своїх і потрібного начиння до тієї роботи». Грошей на вималюваний і золочення деісуса було дано «панських, ясновельможного добродія» 300 золотих і харчове забезпечення, яке докладно тут перелічується. Дбає гетьман навіть «про припровадження» для будівництва вапна.

Про що свідчать ці документи? А про те, що гетьман не лише виділяв гроші, а брав практичну й діяльну участь в організації будівництва, в найманні митців, сам складав з ними трудові угоди і забезпечував їх не лише платою, але й усім необхідним для роботи. Проте найцікавіший документ маємо від 14 травня 1695 року, в якому Мгарський монастир повідомляється, що «з'єднав ясновельможний добродій, його милість Іван Мазепа» будівничого майстра Івана Баптисту для будівництва трапезної у згаданому монастирі; при цьому гетьман кладе найдокладніші вказівки, як саме треба будувати церкву, що переконливо засвідчує: у будівництві він виявляє значні знання, хоч при цьому й послуговується кресленнями (делінеацією) майстра. Документ настільки красномовний та важливий для пізнання меценатської і культурної діяльності Івана Мазепи, що зацитуємо всю його ділову частину:

«Вздовж самого фундаменту з мурами − сажнів двадцять чотири, знадвір'я міряючи від олтаря, міри внутрішньої олтаря − сажнів три, церква − п'ять, трапеза − сажнів дев'ять, сіни − сажнів три, вздовж усе міряючи. А ширину як олтарної, церковної, трапезної, сінечної між стінами скрізь рівно, згідно з лінією, шістнадцять ліктів, а з мурами − двадцять два; котрого муру добрий сажень у ширину має бути з обидвох сторін; комірка в бік трапези внутрішньої міри вздовж − сажнів два; кіларня вздовж − сажнів два з половиною; кухня внутрішньої міри вздовж − сажнів чотири. Списавши тоді з фундаменту всередині і знадвір'я довготу і ширину трапези з боковими примурками, як має муруватися, згідно з делінеацією або радше чертежця, у цьому постановленні зі згаданим майстром, і цей чертежець сам майстрів, умовляючи, подав із написами ліктевої і саженої міри, з'являємо, якої висоти має бути гнана вгору муровним ділом, тобто від фундаменту до щитів двоповерхових − сажнів десять; вгору трапеза будуватися має, згідно з поставленнями, з усіх чотирьох боків, а від фундаменту трапези знадвір'я переднього передній щит фасаду майстер повинен дати хороший на міць і на позір оздобний; вища копула олтарна світла, також і баня світла, дверей і вікон так багато, як у самому подається чертежі, згідно із слушністю мурарського діла і згідно з постановленням.

Про цю трапезу з фундаменту мурування, з'явленого згідно з візерунком (кресленням. − В. Ш.), умовлений є майстер Іван Баптиста на суму золотих дві з половиною тисячі доброї монети, з яких грошей його челяддю з помічниками повинна з'явитися аж з початку в кінець робота мурарська. А всілякої матерії, належної до мурарської роботи, а саме: вапна, цегли, води, піску, риштування і заліза, − достачатиме своїм коштом ясновельможний його милість пан гетьман. А що стосується всілякого харчу і лагомин, на особливому реєстрі з'явлено, скільки чого давати має ясновельможний добродій пан гетьман − це він також достачатиме».

Документа цього підписав «рукою власною» Іван Мазепа, що нижче й подається.

Гетьман також дбав, щоб виділені ним кошти на будівництво витрачалися суворо за призначенням. Про це вістить його лист до мгарського ігумена від 2 квітня 1694 року. «Пильно жадаємо, − писав Мазепа, − у вашої превелебності, аби ви якогось імовірного чоловіка до того діла поставили, щоб і кошт наш не розходився на неналежний збиток». До речі, при закладенні згаданої трапезної було покладено «під горнім сідалищем» (тобто олтарем) трикутного каменя, де вміщено мощі святих і пергамена, в якому вказувалося, що за сприяння «ктитора святої обителі І. Мазепи» і «його ж коштом та накладом церква ця Благовіщення Пресвятої Богородиці і трапеза з фундамента закладена є».

«Мурарський майстер» Іван Баптиста не добудував храму, бо помер у 1704 році, відтак гетьман «умовив мурара Атанасія Пирятинського за п'ятсот золотих грошей, щоб закінчив трапезне мурове діло».

Ці документальні свідчення надзвичайної ваги, бо вістять: гетьман Іван Мазепа таки справді не лише вкладав свої чи державні кошти в будівництво численних храмів, а безпосередньо керував їхнім створенням: матеріяльно забезпечував, сам визначаючи і схвалюючи вибір майстрів, сам постановляв з ними трудові угоди, тобто умови найму, доправляв матеріяли, а що найголовніше: керував будівництвом як головний зодчий, що, зрештою, й пояснює постання на Гетьманщині храмів певного типу і з певним оздобленням, Отже, не помилимося, коли назвемо І. Мазепу серед чільних творців українського архітектурного бароко.

Зрештою, до будівництва не раз залучалися іноземці, згаданий Баптиста, можливо, був німцем. Знаємо про залучення до будівництва в Києві московита Осипа Старцева (Д. Антонович у вказаній праці вважає, що міг бути й не московитом), поляка Яна Федоровича, німця А. Зернікава, француза Ля Моте де Танція, також Дерівера та інших, але ці іноземці не за своєю виучкою та смаком, а з волі головного зодчого І. Мазепи улягали засадам стилю архітектурного українського бароко, і це доказ, що вони були виконавцями, хоч і вкладали у творені ними споруди свою майстерність і працю − вище цитований лист І. Мазепи документально з'являє, в який спосіб його воля передавалася до виконавця. Коли так було у Мгарському монастирі, то напевне так само чинено і в Києві, і в інших містах Гетьманщини (а Мазепа, як доказує Бендерська комісія, вів будівництво не тільки по містах, але по селах та околичних монастирях); отже, тут маємо розкриття генези того архітектурного дива, яким і стали храми Високого бароко. Цю думку підкреслює Ф. Ернст, який указує в згаданій праці, що українські фундатори пильно стежили за роботою майстрів, давали їм певні директиви, розглядали подані ними проекти, їх чи затверджували, чи змінювали. Головним же керівником залишався гетьман, який, можливо, мав певну архітектурну освіченість, тим і посприяв разом із іншими створенню тодішнього будівничого феномена, що належить до визначних його духовних подвигів як просвіченого володаря. Не даремно більшовики у 30-х роках XX ст. планомірно знищували споруди І. Мазепи − хотіли-бо вбити в українському народі пам'ять про цей духовний подвиг проклятого російським імперіялізмом гетьмана.

Цікаво зазначити, що І. Мазепа сприяв перебудові на православний храм домініканського костелу в Києві, видавши універсала від 1 січня 1691 року, з наданням «приходу помірного пашенного на ринку міста Київського, який до нього належить», а пізніше − ще одного універсала від 1 січня 1695 року на шинок при цьому костелі.

Крім храмів, у Мазепинській добі почали створювати перші муровані дзвіниці (Києво-Софійська одна з них − перший ярус), численні фортифікаційні споруди (стіни і башти Києво-Печерської лаври і в Густинському монастирі біля Лубен), а також будинки й палаци козацької старшини (дім Мазепи в Чернігові, палац Мазепи в Батурині, так званий дім Петра І на Подолі в Києві, будівля київського ратуша з 1697 року, яка не збереглася, київський дім Мазепи, будинки Полуботка, Лизогуба, Скоропадського в інших містах) тощо.

Анатолій Макаров у своїй статті «Мазепа-будівничий» зазначає: «Гетьман витрачав великі гроші на будування величезних соборів, що пережили віки, але не збудував собі жодного палацу, який був би спроможний змагатися в розкоші з палацами Меншикова й Петра. Його уявленню про комфорт відповідали звичайні кам'яниці, які за своїм планом мало чим відрізнялися від традиційного народного житла, а простіше кажучи − селянської хати».

Це так і не так. Палаців, подібних до меншиковських чи царських, І. Мазепа, звісно, не мав, але його палац у Батурині міг бути показний. До нашого часу збереглося зображення невеликої споруди від палацу, можливо, один із мезонінів гетьманського двору, сам же палац росіянами був зруйнований. Свого часу музейні працівники в Батурині оповідали мені, що руїни цього палацу стояли до початку XIX століття, їх розібрав і розпродав як цеглу знаменитий бджоляр П. Прокопович, який тоді володів Гончарихою. Але знаємо описи цього палацу, хоч і недокладні, іноземних відвідувачів, за якими годі твердити, що гетьманський палац подобав на традиційне народне житло. Жан Балюз свідчить про наявну в палаці колекцію зброї, при тому не гіршу європейських − для її розміщення мала бути виділена окрема й немала зала; пише він і про добірну бібліотеку, яка також мала міститися у спеціальному приміщенні, говорить і про замкову залу («в залі його замку»), де висіли портрети чужоземних володарів − напевне, що це приміщення було значне, бо автор визначає там видні й невидні місця. Ясна річ, що тут мали бути покої самого гетьмана, його канцелярія; палац доповнювали будівлі для служби та охорони, а все це оточували кріпосні стіни.

Цікаво пояснює А. Макаров походження дворикових галерей у спорудах київського Подолу, зокрема навчального корпусу академії: «У молоді роки гетьман жив на Заході, і, можливо, саме він прищепив житловому будівництву Придніпрянської України смак до ренесанських галерей». Відтак дослідник називає І. Мазепу «європеїзатотором вітчизняної архітектури», вказуючи на появу так званих ордерів на його спорудах (Микільський собор у Києві). Однак ця європеїзація була зовнішньою ознакою споруд І. Мазепи, загальна суть її − питомо українська. Відтак дослідник резонно зазначає: «Не варто зводити усю закладену в нього (козацького собора. − В. Ш.) інформацію до самої лише демократичної ідеї. Демократичність козацького собору не заважає йому бути й виразником суто барокового світовідчуття. Зокрема складного відчуття неподільної єдності конечного й безконечного, безмежної складності всього сущого... Інакше кажучи, це ірраціональний образ світу, втілений у камені». Так само переконливо пояснює А. Макаров і пристрасть архітекторів під керівництвом І. Мазепи до типу київських храмів давньої князівської держави − козацькі інтелектуали усвідомлювали, що саме вони − її безпосередні й прямі нащадки. «У свідомості не лише українців, але й іноземців, − пише А. Макаров, − такі храми асоціювалися з часами стародавньої слави. Тут усе нагадувало відвідувачам про те, що вони живуть на землі давніх «монархічних», вірніше, великокнязівських традицій». Ідею «великої гетьманської влади» бачить дослідник у будові Троїцького собору в Чернігові.

Це був справжній час ремесел та мистецтв. Їхній універсальний опис мандрівний ієромонах Климентій Зіновіїв навіть робить предметом свого віршування. Деякі з цих занять ми вже згадували. Крім того, виробляли чимало металевих речей: зброю, кухлі, чарки, миски, тарелі, для церков − хрести, дискоси, дарохоронильниці, канделябри, шати для образів, царські ворота, окуття дверей − скрізь бачимо оздобу з бароковим орнаментом. Згадані іконостаси вигадливо вирізувалися з дерева. Піднеслося мистецтво ікони для різних призначень, на них не раз малювали й зображення ктиторів та й тодішнього люду; значного рівня творилися настінні розписи (як у Троїцькій надбрамній церкві Києво-Печерської лаври); зросло мистецтво портрета. Високого розвитку сягнуло мистецтво ритини: мідьорити та дереворити − особливо плекали це мистецтво в Києві та Чернігові. [...]

Що цей розцвіт був безпосередньо пов'язаний із особою І. Мазепи, свідчить передусім те, що після 1709 року таке мистецтво почало занепадати, бо двигуном його розвитку був той-таки просвічений володар − Іван Мазепа. В тій добі розвивалися й ужиткові галузі мистецтва: ювелірне, шиття, вишивання, декоративне скло, гаптування з бароковим рослинним орнаментом.

У матеріалах Бендерської комісії згадувалося, що І. Мазепа подарував до Божого Гробу в Єрусалимі срібну дошку-плащеницю, особливо декоровану. Про неї варто сказати більше. Це дошка розміром 105 на 76 см на дерев'яній основі, на якій зображено покладання до гробу Христового тіла Йосипом та Никодимом, біля Йосипа уклякнута Марія. Пообабіч ангели зі смолоскипами, за ними − хрест, спис, палиця з губкою. Написи подано слов'янською та латинською мовами: «Подаянням ясновельможного його милості пана Іоанна Мазепи, руського гетьмана»; в латинському написі стоїть не «гетьман», а «ducis» − володар. Краї дощок орнаментовані. Є також герб І. Мазепи з ініціялами. Набоці − знаряддя тортур, по чотирьох кутах − образи євангелістів із символічними подобами: орла, бика, лева і ангела8. Зрештою, це не був єдиний подарунок на Святу землю, вістить про це, зокрема, й А. Стаховський у своєму «Зерцалі від писання Божественного», де вказано, що діяльність гетьмана поширювалася і в турецьких землях − «у тьмі невір'я отаманського». Що ж до мистецтва гаптування, то маємо цікавий факт: Київський дівочий монастир, де була ігуменією мати І. Мазепи, уславився вишиванням сріблом, золотом, шовком; черниці вишивали плащениці, ризи, воздухи тощо.

Одна з мистецьких ювелірних речей, що належали І. Мазепі, − санктуаріум (мощехоронильниця), знайдена Р. Смаль-Стоцьким у 1935 році. Це золота коробочка, яку носили на грудях, обидва її боки багато емальовані, по краях − чорне орнаментоване орамлення. З одного боку − Ісус Христос на хресті, пообидвабіч хреста − червоний орнамент винограду із зеленим листям, воно ж у горішніх пробілах хреста. Подібний орнамент і з другого боку, тут зображено приладдя мук Христових: спис, губка, кліщі, келеп, терновий вінок, під яким обабіч дві сині квітки, під ними − герб І. Мазепи з ініціялами, кілька листків чорні, крім червоного винограду, є два червоні пуп'янки нерозквітлих схожих на тюльпани квіток. Річ надзвичайно вишукана в усій своїй бароковій красі й виготовлена персонально для І. Мазепи.

Щодо меценатської та патронської діяльності гетьмана у Чернігові цікаві факти подає вищезгаданий А. Стаховський. І. Мазепа прикрасив «срібнокованим кіотом» образ Матері Божої у Борисоглібському монастирі, збудував «кам'яний коліос, дзвіницю» з церквою Івана Предтечі, на тому коліосі почеплено вилитий «власним коштом» (цікава вказівка, бо чимало меценатських справ гетьман чинив коштом Козацької держави) «кимвал доброгласний» − дзвін, що мав своїм призначенням «проголошення слави гетьману у потомні віки».

Серед дарунків І. Мазепи малим монастирям − цінні книги. Так, на Євангелії 1698 року (очевидно, неукраїнського друку, бо каталог Я. Запаска та Я. Ісаєвича не подає такого видання) є запис на с. 15− 16: «Цю книгу святу душеспасительних добровіщань надав ясновельможний його милість Іван Мазепа, гетьман військ його царської пресвітлої величності Запорозьких до монастиря Домницького при образі чудотворному Пресвятої Богородиці, що є під містом Березною. Року 1701» (описувачі пам'ятки у книзі «Кирилічні стародруки Чернігівського історичного музею» (К., 1988. С. 91) неправильно прочитали дату, подавши 1711 рік, коли І. Мазепа вже не жив). Книга й справді була коштовна − із золотим тисненим обрізом, у дорогій палітурці: оксамит у срібному позолоченому окладі, карбованому із фініфтьовими медальйонами, на яких зображено євангелістів. Застібка − із зображенням ангела.

Подібне чинили й родичі та полковники Івана Мазепи. [...]

Подібних фактів можна було б навести більше, але й ці, реальні й документальні, показують, як дбав І. Мазепа про церкву і наскільки безосновні були пізніші російські та проросійські закиди йому в безбожності і в намаганні знищити православну віру.

Шевчук В. Просвічений володар: Іван Мазепа як будівничий Козацької держави і як літературний герой. − К.: Либідь, 2006. − 464 с. − С. 312 − 324.