Побут сколотів

[...] Сколоти були завзятими традиціоналістами, вони в житті та в побуті дотримувалися своїх прадідівських звичаїв і ніколи не приймали чужих.

Були дуже відважні та завзяті і ніколи не здавалися у полон.

Воювали під прапорами із зображенням оленя (Руса).

Дівчата дуже часто билися поруч із чоловіками, а щоб вийти заміж, кожна мусіла вбити хоч одного ворога. Тому греки прозвали їх амазонками.

Були дуже волелюбні, шляхетні, привітні й дуже гостинні, плекали красу й героїзм. Практичні в щоденному житті, мали ясну думку, почуття рівноваги й були дуже рухливі та вигадливі.

[...] Хлібороби жили в дерев'яних хатах, де було дерево, і в ліплених із глини там, де його було обмаль. Хати були білені ізсередини та ззовні, мали призьби, вікна й печі з коминами назовні. В хатах були столи, лави й ослони до спання. У робочих кімнатах були різні ткацькі верстати, гончарські колеса, жорна, прядильні верстати, сітки для ловлі риб. У садибах були кузні й майстерні, де виробляли плуги з телігами, вози, упряж, зброю, домашнє устаткування та ін. Де росла виноградна лоза − виготовляли вино, де її не було, робили п'янкі напої з бджолиного меду та додатків. У приватному житті любили повеселитися, грали на бандурах (струни робили з овечих кишок), танцювали, любили добре з'їсти та випити.

Військо жило в шатрах. Кочові сколоти жили в гарбах на чотирьох або шести колесах, запряжених двома або трьома парами волів. Кожний кочовий сколот мав два вози, залежно від кількості жінок і дітей − один довгий і широкий, вистелений м'якими ліжниками на чотирьох або шістьох колесах, накритий будою зі шкір, та так щільно, що не пропускав холоду. На тих возах їхали жінки, діти й старі, самі сколоти (молоді) їхали на конях.

Крім родинного воза, мали ще й інші вози, в яких перевозили посуд, казани, убрання, знаряддя і т. ін. Пси стерегли вози, отари овець, стада худоби й табуни коней.

Сколоти вдягалися в білі льняні сорочки й такі ж шаровари. На ноги взували чоботи, на голову − солом'яний бриль. У негоду вдягали волосяну кирею. Узимку носили кожухи й шкіряні штани. На голови − гостроверхі шапки з башликом (рід шаля для обв'язування шиї зимою). Кожухи підперізували ременем, до якого прикріплювали меч або кинджал, брусок для гострення зброї і черпак на воду.

Сколоти носили довге волосся або чуб, вуса й бороди, а у вусі часто кульчик (сережку − упорядн.) − начальники.

Сколотянки носили поза коліна льняні сорочки з довгими рукавами. Сорочки були вишиті золотими або фарбованими нитками. Залежно від пори, носили вовняну одежу (часто кольорову). Зимою носили вовняні плащі або кожушки, прикрашені бляшками − залежно від багатства (золотими, срібними або мосяжними). На шиях носили гривні або намисто з бурштину, амалії і кольорового скла. У вухах золоті сережки, на руках і ногах − браслети. Волосся заплітали в коси або укладали в різні форми, а щоб воно не розсипалося, уживали золотих шпильок та гребінців. Користувалися срібними дзеркальцями. На ногах носили чобітки без зап'яток. В оселях були лазні.

Сколотянки мали великі права в хаті і в родині − це залишки матріархату. В разі смерті мужа сколотянки керували господарством, родом чи державою (Томира, Зоріяна). Сколотські вози, кінська упряж і зброя були різьблені. Сколоти плекали культ побратимства (що продовжували запорожці й воїни УПА). Сколоти, як нація у поході, дуже цінували коней, зброю та виряд. Вони просто були залюблені в конях, тому приоздоблювали їх не тільки дорогоцінними металами, а й мистецькими прикрасами − залежно від особистого багатства. Коням стригли гриви.

Воїни були озброєні оборонною та наступальною зброєю з гартованої сталі, яка не ламалася.

До оборонної належали кольчуга-панцир, тобто довга сорочка до колін із сукна або шкури з нашитими сталевими лусками, які заходили одна на другу. Щит − із дерева, обтягнений грубою шкурою волів, запущеною живицею, що надавала їм великої твердості. Щити були округлі й прикрашені. Шоломи також зі шкури, бронзи й сталі − гостроверхі.

До наступальної належали сокира, спис або меч (кинджал), лук та стріли, які зберігали в сагайдаках, кінці яких були металеві тригранні (сталь і бронза), луки були зроблені з рогів волів − вони були дуже тугі й не всихалися. Їх носили в тулах, які були дуже гарно прикрашені.

Користувалися сідлами без стремен, що були вигідні й оздоблені.

Піхота, крім згаданої зброї, мала шкуряні наголінки.

Страбон підкреслив у своїх працях, що сколоти − найсправедливіші люди на світі, дуже хоробрі, ніколи не розбишаки, одчайдушні, непереможні, не бояться смерті, а ранами хваляться. Вони традиціоналісти − усе їхнє найдавніше найкраще, бо передане небом для першого жителя сколотської землі Таргітая. Хто зраджував традиції, того жорстоко карали, навіть коли він був царського роду (філософа Анахарзіса, який, побувавши у Греції, хотів завести нові грецькі звичаї). Сколотові Скілесу, який одружився з грекинею і підпав під культ Діонізія-Бакха, рідний брат Октамосид стяв голову, при тому насміхався з діонізійських святкувань, кажучи: «Що це за бог, який позбавляє людей глузду?»

І на закінчення цього розділу треба згадати про роль жінки у сколотському (й пізнішому) суспільстві.

Починаючи з оріньяку (25000 літ до Хр.) аж до сьогодні, ніколи жінка в Праукраїні й Україні не була рабинею! Ніколи не затуляла свого обличчя символом рабства − чадрою, не була ізольована у своїй хаті (гаремі). Ніколи її не продавали й не купували.

Будучи дівчиною, сама вибирала собі пару (в купальну ніч), за неї не те що не брали платні, але ще й давали їй віно та виправу.

Вона теж ніколи не була плеканою лялькою, як на Заході.

Будучи матір'ю, мала високий авторитет в хаті, родині, тобто в центрі суспільно-державного ладу. Вона повна співучасниця усього родового, матеріального та духового життя, бо вона не викрадена, не куплена й не приведена в чужий двір. Тому вона не боялася і не соромилася виявити свою волю, бажання і вдачу, бо вона не мала ніколи над собою володаря, якому треба було догоджати чи боятися його. Це увійшло у її психіку від найдавніших часів, коли вона ще була повною господинею у роді (часи матріархату), й хоча матріархат перейшов у партіархат і змінилися обставини, її роль у родині (де тримала три кути), в українському (чи сколотському) суспільстві ніколи не мінялася.

І ця особливість сколотської, а пізніше української психіки, від колиски підпорядкованої законам Матері-Землі-Лелі Табіті, а в християнські часи Марії − Божої Матері-Покрови − це те щось, що не дало загинути українській людині впродовж 40 тисяч літ!

І якраз цей культ матері формував і формує українську особистість упродовж тисячоліть у всіх завірюхах та катастрофах. Він зберіг нашу духовну й фізичну субстанцію донині. [...]

Паїк В. Корінь безсмертної України. − Львів: «Червона калина», 1995. − 240 с. С. 44 − 47.