Перенесення культурної роботи до Києва

Проголосивши на початку другого десятиліття XVII в. релігійну справу українську своєю справою, заявивши солідарність свою з православним духовенством і тою суспільністю, яка в обороні тої справи виступала, козачина − її верхні верстви особливо, мусили війти з часом все глибше й дальше в те культурно-релігійне й національне життя, яке на протязі як раз того другого десятиліття все ясніше розгоралося в найближчим, східноукраїнськім центрі Києві.

Ці два явища йшли разом, тісно переплітаючися між собою своїми впливами.

Київ здавна стояв в досить тісних зв’язках з козачиною. Ще в 1580 р. кияни в своїх жалях на воєводську управу звертаються до козацької старшини. Тепер в міру того як козачіли ближчі околиці Києва, як козацькі гнізда все тіснішою й густішою сіткою обхоплювали його з усіх боків, зв’язки козаччини з Києвом ставали все тісніші. Через те не могло зіставатися без впливу на козацькі круги те національне культурно-релігійне життя, яке починало саме розвиватися в Києві. А з другого боку маючи під рукою, напоготові козацьку силу, певні її помочі і солідарності, київські духовні круги знаходили в тім заохоту до все нових, дальших і сміливіших кроків в розвою національного культурно-релігійного життя, в його обороні, в забезпеченні йому тривких підвалин дальшого існування.

Старий Терехтемирівський монастир на півдорозі між Києвом і Черкасами (крайньою стражницею волості, за котрою зачиналося вже повне і необмежене панування козаччини) був немов стацією в сих зносинах. Півофіціальна резиденція козацька на волості, де відбувалися козацькі ради, де містився козацький арсенал, і заразом монастир, відновлений запорожцями, їх одинока патрональна святиня на довгий час, служив Терехтимирів немов сполучником політичних, чисто козацьких інтересів з релігійно-національною справою, яку козаччина взяла тепер за свою. На чолі його стояла тоді (в 1616-1620 р.) людина, що дуже незамітно перейшла в наших джерелах, але хто зна чи не заважила багато в тодішніх відносинах. Був се архімандрит Єзекіїль Курцевич, з волинських князів Курцевичів, отже чоловік свій між українським панством, а заразом людина світова, освічена, бувала − вихованець падуанського університету, в каталогах котрого записав він під р. 1600 своє ім’я по українськи, оден одинокий з усіх. Під його рукою Терехтемирівський монастир виходить на поважну й цікаву позицію політичну. Сюди заїздили київські духовні, сам митрополит навіть, щоб бути присутніми на козацькій раді, впливати на її наради і бути в курсі козацької політики; терехтимирівські монахи були експозитурою київських кругів в самім серці козаччини. Одним з симптомів зросту козаччини на волості був також рух в Терехтемирівській околиці, помітний в сім часі. Літом 1618 р. земський писар київський Сущанський-Проскура заносив скаргу на «игумена и всѣхъ чернцовъ монастиря Терехтемировскаго и всѣхъ фундаторовъ албо надавцовъ тогожъ монастыря то єсть гетмана, полковниковъ, сотниковъ, атаманью и всѣхъ козаковъ (войска) запорозского», що вони захопили «моцно кгвалтомъ», наславши козаків і міщан терехтемирівських на сусідню маєтність Проскур село Григорів і привернули його до Терехтемирівського монастиря. Также захопили козаки коло того ж самого часу й віддали Терехтемирівському монастиреві іншу сусідню маєтність шл. Олизара − село Підсуче. Козацька резиденція і козацький монастир ширилися і росли і відігравали важну ролю, як посередники між новим, відродженим Києвом і козаччиною з її новим курсом національної політики.

Київ в першім і другім десятилітті XVII в. ставав усе замітнішим центром українського релігійного і національного життя, й пульсація великої релігійно-національної боротьби відчувалася тут все сильніше і голосніше. Завдяки козацькому реваншу, завдяки зросту колонізації з кінцем XVI в., він перестав бути, дедалі то більше, самітним замком на українськім пограниччі, воєнним форпостом, виставленим на всяку тривогу й небезпеку. В нім розвивалося суспільне й культурне життя, а з тим усе більше сунулися сюди елементи тодішньої польської офіціальної культури і будили ті прояви й явища, в яких виливалася тодішня національна українська опозиція асиміляційним змаганням державної культури. [...]

З’являються й просвітні інституції українські. Печерський архімандрит Єлисей Плетенецький, наступник на ігуменстві славного Никифора Тура, що оружною силою відборонив від унії Печерський монастир, − умів ужити козацьку силу не тільки на привернення печерських маєтностей, конфіскованих королем, але під ослоною козацької опіки розпочав незвичайно живу й плідну культурну роботу. Величезні засоби, зібрані і старанно збереженні поколіннями печерських старців і ігуменів, по довгих віках застою й інерції знайшли собі благородний ужиток в службі культурним і національним потребам свого народу. [...]

Плетенецький відкрив нову добу в житті сеї твердині українського аскетизму й зробив з Печерського монастиря першорядну культурну силу. [...] Сим заслужив він собі на вічну пам’ять в історії українського життя, і приходиться незвичайно жалкувати, що ми так мало знаємо ближче про нього і про його культурну роботу в Києві. [...] Знаємо, що Єлисей Михайлович Плетенецький був шляхетного [...], з дрібної шляхетської родини, що носила ім’я від свого родового гнізда Плетенич недалеко Золочева, в землі Львівській. Рід був нічим не визначний і звівся в початках XVII в. Будучий архімандрит родився коло р. 1550. Він вибрав для себе. духовну кар’єру. В початках 1590-х років, маючи сорок літ, став він архімандритом пинського ліщинського монастиря, і в сім титулі брав участь в православнім соборі берестейськім. Правдоподібно тут звернув він на себе увагу рішучою опозицією унїї, і се три роки пізніше (1599) дало йому вибір на печерську архімандрію − одну з найвизначніших православних позицій в тім часі, і на соймі 1605 р. православним удалося добитися від правительства затвердження його на сім уряді. На сій позиції пробув він повних двадцять п’ять літ, до своєї смерті в 1621 р. [...]

Печерський архімандрит купує друкарню, заложену в Стрятині Гедеоном Балабаном в розгарі його боротьби з львівським братством, і потім закинену; перевозить її до Києва, розширює і збільшує. [...]

Правдоподібно се мало місце десь коло р. 1615. При кінці 1616 або в 1617 р. вийшла вже перша книжка з нової печерської друкарні − Часословець. [...] Книга виходила за книгою. За п’ятнадцять літ від виходу Часословця (1617-1631) печерська друкарня випустила кілька десятків книжок: нам звісно звиш 30 друків, між ними цілий ряд видань монументальних розмірів і знов таких що були показними результатами праці згромаджених тут літературних сил. Се було більше ніж скільки дали всі інші друкарні України за весь час від свого заложення і до того часу (1631 року). Для потреб друкарні Плетенецький заложив фабрику паперу в монастирській маєтності в Радомишлі. [...]

Збирається і цілий ряд літературних і наукових сил, що з Печерської лаври роблять ряд теологічної академії. [...]

Як першорядні сили сього печерського кружка звісні нам насамперед сам Копистенський, далі Тарасій Земка, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, а в близьких зносинах стояв і перший ректор київської братської школи (потім ігумен Михайлівського монастиря) Йов Борецький, що теж може не без посередництва Плетенецького опинився в Києві.

Копистенського, братанича звісного перемиського владики, ми стрічаємо в Києві вперше на поч. 1616 р., коли він вписується до нового братства київського разом з Тарасієм Левковичом Земкою. Над виданням печерського Анфологіона він працює в тих літах разом з Борецьким і Памвою Бериндою. Крім своїх заслуг, які положив він як наступник Плетенецького на архімандрії печерській і гідний контінуатор його культурної роботи, Копистенський прославив себе як визначний богослов, полеміст, історик церковний і проповідник. [...]

Памва Беринда прославив своє ім’я своїм словарем − «Лексиконъ словяноросскій и именъ тлъкованіє…» [...] Словар сей надовго зістався найбільшим і найповнышим, і по смерты Беринди передрукований був ще в р. 1653. [...]

Третім таким дуже діяльним, хоч і менше замітним учасником видавничої печерської колегії був Тарасій Левкович Земка, ігумен братського богоявленського монастиря і проповідник печерський, як він підписав себе на передмові Бериндиного лексикона. [...]

Лаврентий Зизаній, бувший дидаскал львівської братської школи, один з найбільш рухливих і многосторонніх людей свого часу, автор букваря, граматики, словаря, катехізиса, педагог, полеміст, проповідник, перекладчик і редактор, в Києві з’являється десь коло р. 1620, прибувши з сусіднього Корця, де був священиком від р. 1612. [...]

Іван, в чернецтві Йов Борецький, теж бувший дидаскал львівський, з сього кружка найраніше з’являється у Києві: мабуть вже в р. 1611 був він тут священиком Воскресенської церкви, а з заснуванням братської школи був її першим ректором, потім ігуменом михайлівським і митрополитом, і через се тільки почасти міг брати участь в працях печерського кружка. [...]

Поруч сих видніших діячів бачимо цілий ряд другорядних літератів, як Олександр Митура, [...] брати Памви Беринди Лукаш і Стефан (автор віршів на честь Плетенецького), Філотей Кизаревич Йосиф Кирилович, й ін. Здебільшого були се галичани − напевно знаємо як галичан Борецького, Копистенського, Зизанія, братів Бериндів; додати до них ще Кас. Саковича, ректора братської школи в р. 1620-1624, і дещо пізнішого Кальнофойського. Було се перше «нашествіє галичан» на Київ, що під покровом і протекцією гетьмана козацького, також галичанина, заходилися культурними засобами Західної України відродити на київськім ґрунті заглушене культурно-національне життя й привернути старій столиці України її давну національну і культурну ролю й значення.

Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в ХVІ − ХVІІ віці. − К.: Дніпросоюз, 1919. − 248 с. − С. 208 − 221.