Упадок церковного життя

Супроти церкви православної, треба сказати, церква католицька визначалася взагалі більшою нетолерантністю і виключністю і здавна защіпляла своїй католицькій, польській і литовській суспільності виключні погляди й зневажливі відносини до православного обряду, віри, культури, моральності. Коли ж польською окупацією Західної України в другій половині XIV в. українська народність і її «руська віра» зустрілися з привілейованою народністю й державною вірою польсько-католицькою, релігійна справа стала найдражливішим місцем цих відносин. На кожнім місці тутешній Русин мав нагоду почути, що він схизматик, майже поганин, мусів боронити свою стару батьківську віру від планів заміни її католицькою церквою, а себе від різних обов'язків і плат на католицьких духовних. Разом з тим він почув, що його народність, мова, культура, письменність уважається чимсь нижчим в порівнянні з польсько-латинським елементом, що найбільш − тільки згірдливо допускаються представниками нової власти й привілейованої народності. Він на кожнім кроці мав уступати місце заступникам сеї привілейованої народності, що відсували його від всяких почесних, впливових позицій, доходів, наступали на його маєткові й інші права, і у всім сім вихідною точкою, найбільш виразною була справа релігійна.

Православна віра під польським режимом не тільки сама підпала різним ограниченням. Приналежність до «грецької схизми» обмежувала особисті, горожанські права тубільців-Русинів − в містах і селах, в користанню з привілейованого німецького права, в промислових заняттях, в шляхетських і міських урядах, в процесах і контрактах. [...]

Під окликом спільної боротьби з католицтвом шукають православні союзників між польськими різновірцями при кінці XVI в., під окликом охорони православної віри добувають заграничної помочі проти польського уряду, проти польського шляхетського режиму (уже з кінцем XV, потім під кінець XVI в., ще серйознішим стає се в XVII в.). І під тією релігійною поволокою переходить до пізнішої традиції, весь сей національний українсько-польський конфлікт, з тушуванням інших мотивів − економічних, політичних, національних.

Центральне значення церкви в національнім житті України сих століть по сказанім буде ясно. Буде ясно, чому ми, шукаючи проявів національного життя, будемо шукати їх у сфері релігійного життя, і факти з сеї сфери будуть нам служити симптомами руху культурного й національного. Релігія − се прапор національності в тім часі, боротьба віри православної й католицької − се боротьба культури русько-візантійської й польсько-латинської. Церква − се предмет особливої уваги й опіки української суспільності, заразом покажчик її національної сили й значення, пульс (живчик) її національного життя, її діяльної енергії.

І от з сього становища незвичайно зловіщим симптомом стає той розстрій й упадок церкви й церковного життя, який ми помічаємо на Україні, і Білій Русі також, в середині XVI віку. Не було се спеціальним явищем українського та білоруського життя: такий же упадок церкви й церковного життя бачимо і в Польщі, і в Німеччині перед реформацією − тільки там се не мало такого важного національного значення. На Україні на се зложилися різні причини. Мав важне значення той факт, що православна церква прийшла в залежність від байдужого їй або й ворожого католицького правительства, яке присвоїло собі право роздавати вищі православні духовні посади по своїй волі й роздавало їх за прості грошові оплати чи за всякі послуги, зовсім не церковні, які дивилися на свої церковні посади, як на джерела доходів, розхапували церковні доходи й маєтності. Вони доводили тим церкву до повного розстрою, а заразом отсим своїм цинічно-матеріалістичним, крайнє безцеремонним трактуванням церковних справ і засобів знеохочували до церкви й її потреб і вимог православне громадянство, коли воно бачило сю церкву, представлену такими непрошеними «пастирями», скомпрометовану ними, понижену і упосліджену.

Так, побіч загального упадку церковних інтересів в державі і впливу реформаційних кличів проти церковних доходів і маєтностей, що ширилися в шляхетських католицьких кругах Польщі й Литви, не зіставалося без глибшого впливу саме отеє пониження української, чи взагалі православної церкви, скиненої з становища державної, правительственної церкви на становище релігії нижчої, якій на кожнім місці й правительство й представники офіційної католицької церкви давали почувати її нижчість, трактували як результат непросвіщенності, некультурності тої Русі, яка держиться сеї церкви. [...]

В Західній Україні − в коронних землях, уже з другою чвертю XV в. руське письменство рішуче не здавалося ні на що більше, окрім церковної служби та побожного християнського повчання. Руське письмо, уживане ще в діловодстві поруч переважного латинського в другій половині XIV і в початках XV віка, далі виходить з діловодства зовсім. В українських землях Великого князівства Литовського, краще охоронених від польських впливів, урядова руська мова (білорусько-українська) держиться в повній силі до самого прилучення до Польщі (1569) і напізніше забезпечується правительством при прилученню. Але вже в 1570-х рр. на Волині в панських кругах знання і уживання руського письма диктується більше національним патріотизмом, як практичними, реальними потребами. Наприклад, Василь Загоровський, чоловік щиро прив’язаний до своєї народності, в своїм тестаменті 1577 р., що характеризує гадки і настрої тодішніх патріотів українських, уважає потрібним спеціально заохочувати своїх синів, «аби писма свого руського и мовенья рускими словы не забачили». Значить, відчувалося вже, що з-під руського письменства, з-під руської книжності усувається ґрунт, пропадає потреба того всього в реальнім житті. Без латини й польської мови не можна було порушитися в практичнім обіході, без руської обійтися було можна навіть в тутешніх сторонах. Ще гірше було, що світське письменство і що до змісту самого не давало майже нічого цікавого, нічого потрібного сучасному чоловікові, що хотів жити й іти з духом і потребами часу. За всім, що треба було знати культурній людині, приходилося звертатися до письменства латинського, польського − одним словом, «католицького». Відчувалося банкротство не тільки школи, а й самої культури світської супроти сучасних вимог життя.

Се ставило в дуже трудне становище українське громадянство. Приступ до латинських шкіл був як не завсігди, то дуже часто загорожений для некатоликів, а свої школи не сягали до наук латинських.

Звичайним типом школи зіставалася давня церковна шкілка, що найчастіше вчила тільки читати, а як писати − то церковним полууставом, рідше скорописом. Ся школа була тепер розповсюджена широко, але давала тільки перші початки, а організованих шкіл вищого типу не було − знання, літературне вишколення здобувалося самоосвітою, або діставалося від більш освічених одиниць. Такі одиниці з начитаністю і певним літературним образованням не переводилися весь сей час, але загал духовенства і світської суспільності не підносився значно над ті початки, дані школою, і тому критики українського життя зауважували злорадно, що воно не має іншої школи, іншої науки, крім простого читання, і його духовні − «тільки в читанню доктори». Книжність і особливо книжна творчість, скільки можна судити по доступному нам матеріалу, переживала в сих часах період застою. Книжний запас зростав як працями місцевих книжників, так іще більше напливом перекладів з інших земель − полуднево-слов'янських особливо, але глохне й занепадає творчість: літературного руху до другої половини XVI в. не бачимо ніякого. Не бракувало людей з богословською начитаністю і літературним приготуванням, які при нагоді могли себе з сього боку показати не зле, − але поза чисто практичними потребами бракувало, видно, побудок до літературної творчості, бракувало того духовного руху, який стихійною силою втягає в себе людей та велить кожному сміливішому пробувати своїх сил на полі духовної творчості. Так принаймні виглядає з того, що ми тепер маємо і знаємо. [...]

Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в ХVІ − ХVІІ віці. − К.: Дніпросоюз, 1919. − 248 с. − С. 19 − 32.