Література. Історіографія

Так само, як у Києві й Чернігові, Новгороді Великому й Смоленську, у читанні людей Галича і Володимира, інших міст Галицько-Волинської Русі велике місце посідали візантійські церковні й світські (історичні й літературні) твори. Вони справили вплив на давньоруську літературу загалом, а їх відомості, літературні й стилістичні особливості, зображувальні засоби були значною мірою покладені в підвалини перших відомих нам літературних та історичних пам'яток східних слов'ян. Серед історичних творів і хронік Візантії, з яких запозичував свої знання про давнє минуле слов'ян Нестор, варто назвати хроніки Іоанна Малали, Іоанна Скіліци, Георгія Амартола і Продовжувача Амартола, а також «Александрію» та «Історію іудейської війни» Йосифа Флавія. Ними користувалися і складачі Галицько-Волинського літопису.

Для ХІ-ХІІІ ст. важко, а часом і неможливо провести чітку межу поміж історичними і літературними творами Давньої Русі. Це найперше стосується літописів. Виклад історичних подій у них ведеться у високохудожній манері, вони рясніють цитатами з Біблії та з творів учених-попередників, надто греків, у них чимало метафор, гіпербол, порівнянь тощо. Прикладами можуть бути Київський літопис XII ст. і Галицько-Волинський − ХІІІ-го.

Історико-літературні повісті, логічним і високохудожнім продовженням і підсумком яких стане Галицько-Волинський літопис, народжуються в Галичині досить рано, в часи існування ще не з'єднаних між собою і осібних Перемишльського, Теребовльського і Звенигородського князівств. Першою галицькою повістю серед тих, які дійшли до нас, була оповідь про осліплення 1097 р. Давидом Ігоревичем волинським теребовльського князя Василька Ростиславича. Повість вийшла з-під пера якогось Василя, здогадно, дружинника осліпленого князя. Принаймні, з його тексту випливає, що він був світською людиною, а не ченцем чи священиком. «Повість про осліплення Василька», що ввійшла до складу Несторової «Повісті временних літ», відзначається високими літературними якостями, умінням передати емоційну напруженість ситуації и трагізм становища полоненого та скаліченого государя. Цей твір також поєднує в собі риси історичної й літературної оповіді.

Галицькі й волинські літописні звістки збереглись у «Повісті временних літ» початку XII ст. і Київському літописі кінця століття. Однак досі залишається дискусійним питання, чи існувало літописання в Галичині й на Волині кінця XI-XIІ ст. Про це говоритимемо докладніше, звернувшись до характеристики Галицько-Волинського літопису.

До нашого часу не збереглися пам'ятки світської літератури Галицько-Волинської Русі, за винятком уже розглянутої «Повісті про осліплення Василька», хоча в їх існуванні важко сумніватися. Можна впевнено говорити про поширеність там дружинного епосу. Той же Галицько-Волинський літопис відкривається уривком тексту дружинної пісні про подвиги Романа Мстиславича, спрямованої на захист рідного краю від ворогів: «Він подолав усі язичницькі народи мудрістю свого розуму, діючи за заповідями Божими. Кидався він на поганих (язичників − авт.), мов лев, лютий був, мов рись, винищував їх, мов крокодил, проходив їхньою землею, мов орел, хоробрий був, мов тур, − наслідував він діда свого Мономаха, котрий погубив поганих ізмаїлтян, що їх звуть половцями...» У цьому джерелі є згадка про те, що ратні подвиги Данила й Василька Романовичів звеличували співці − складачі дружинних пісень і балад, а також розповідь про своєрідного трубадура Митусу, що жив при дворі ворожого Романовичам перемишльського єпископа й оспівував феодальну анархію.

Зважаючи на все це, академік О. С. Орлов дійшов висновку щодо існування вже з XII ст. особливої південно-західної, а вірніше − галицько-волинської манери «історико-поетичного викладу, якому були властиві войовнича краса оповіді й суто світська розкіш мотивів, а також близькість до західнослов'янської стихії». Ця манера, на думку вченого, відбилась на Київському літописі XII ст. У «галицьких» місцях того літопису вчений побачив аналогію з творчою манерою автора «Слова о полку Ігоревім». На нашу думку, ця галицько-волинська літературна манера повною мірою дала себе знати в літописі Галицько-Волинському.

О. С. Орлов висловив сміливу для свого часу думку (його книжка «Слово о полку Ігореве» видана 1946 р.), що «Слово... написане в цій самій галицько-волинській манері, «з її бойовою картинністю, з любов'ю до метафор, з лицарською лексикою...» Можливо, думав видатний літературознавець, автор «Слова о полку Ігоревім» походив із Галицької землі. Однак при тому О. С. Орлов зовсім не розглядав пам'ятку як «вузько-обласне явище» − цей літературний шедевр є виразником ідей єдності Руської землі й гідно представляє давньоруську літературу.