Прикладне і образотворче мистецтво

З тільки-но процитованих слів Галицько-Волинського літопису видно, що розкішне оздоблення Холмської церкви було справою рук місцевих майстрів − волинських і, мабуть, галицьких. У багатьох музеях України та зарубіжжя зберігається величезна кількість ювелірних виробів волинського і галицького походження: скроневі кільця, ковтки, сережки, браслети, намиста (у фрагментах), хрестики, енколпіони (хрести-складні), різноманітні речі з дорогоцінних металів і міді, а також з кістки, дерева, шкіри. Їх часто знаходять археологи, розкопуючи міста і сільські поселення. Великої слави зажили витвори галицьких і волинських «ковалів по золоту й сріблу». У винятково складній техніці виготовлено знайдений у Галичі чудовий золотий ковток із дорогоцінними емалями, здогадно, місцевої роботи. Він є рідним братом таких самих ковтків, що їх на Русі виготовляли переважно в Києві, звідки вони розходилися по всій Руській землі й виходили за її межі. У Львівській церкві святого Юра зберігається дзвін, на якому написано, що його відлив Яків Скора, русин із походження.

Твори прикладного мистецтва буквально пронизували побут як князів і бояр, так і простих людей. Різниця полягала в тому, що представники панівних верств користувалися речами вишуканої роботи, виготовленими із золота, срібла, слонової кістки тощо, а звичайні люди − простішими, дешевшими, масовими виробами. Галицько-Волинський літопис зберіг чи не єдиний у давньоруському письменстві й тому особливо цінний опис парадного одягу руського князя.

1249 р. Данило Романович на запрошення угорського короля Бели IV прийшов до нього, щоб узяти участь у змаганнях за австрійський престол, який залишився вакантним по смерті герцога Фрідріха Бабенсберга. «Сам (Данило − авт.) їхав поруч із королем... Кінь був під ним подиву гідний, сідло з паленого золота, стріли й шабля прикрашені золотом та іншими оздобами, аж дивно було; каптан із оловира (тканої золотом парчі − авт.) грецького, обшитий золотим пласким мереживом, і чоботи із зеленого сап'яну, шиті золотом. Німці (іноземці − авт.) дивилися на нього і дуже захоплювались».

Князі, бояри та інші знатні й заможні люди дарували церквам і монастирям коштовні хрести, золотий і срібний ритуальний посуд, дорогоцінні оклади ікон, євангелій та інших релігійних книг. Дещо з цього дійшло до наших днів. Володимир Василькович, за свідченням його Літописця, «поставив (у Кам'янці − авт.) церкву Благовіщення святої Богородиці і прикрасив її іконами золотими і скував посуд срібний служебний... У Володимирі він розписав усю церкву святого Димитрія, скував посуд срібний служебний та ікону святої Богородиці обкував сріблом з дорогоцінним камінням і прикрасив її завісами, шитими золотом, і іншими − оксамитовими... Дав у церкву святої Богородиці образ Спаса, обкутий золотом із дорогоцінним камінням...» Цей набір дорогоцінних, певно, мистецьки досконалих предметів церковного вжитку, подарований лише одним володарем одного маленького князівства, надзвичайно вартісний сам по собі, Літописець продовжує й далі.

Сильні світу цього в ті часи мали парадний посуд також із шляхетних металів, про що свідчить емоційна розповідь волинського літописця про останні дні життя Володимира Васильковича. Готуючись до близької смерті, «роздавав він майно жебракам: все золото й срібло, й дорогоцінне каміння, і золоті й срібні пояси свого батька, і все своє, що він нажив після свого батька, все роздав. Великі срібні таці й кубки золоті й срібні він сам перед своїми очима розбив і перетопив на гривни. Великі золоті мониста своєї бабці та своєї матері він всі перетопив і роздав милостиню по всій землі...» Попри очевидну апологетичність і гіперболічність цієї розповіді, є підстави думати, що княжий побут на Русі справді був розкішним, сповненим коштовних і гарних предметів хатнього вжитку.

Та навіть повсякденні побутові речі широких верств людності − від дешевих сережок чи намиста до дерев'яної ложки чи гребінця з нехитрим орнаментом − зворушують душу спокійною красою, довершеністю форми й малюнка, якоюсь незбагненною житейською мудрістю. У цьому легко переконатись, переглядаючи речі з археологічних розкопок чи дивлячись на них у вітринах музеїв.

Набагато гірше збереглися пам'ятки образотворчого мистецтва: скульптура, монументальний (фресковий) живопис, ікона, книжкова мініатюра тощо. Недовговічність самого матеріалу (дерево, м'який камінь-вапняк та ін.) й унікальність витворів високого мистецтва стали головною причиною того, що до нашого часу збереглися лише поодинокі речі.

Монументальний живопис Давньої Русі, так само як іконний, взагалі стояв на багатовіковій візантійській традиції, яку творчо засвоїв і продовжив. Водночас до неї вносився струмінь місцевого народного мистецтва. Такими є нечисленні рештки фресок галицьких і волинських храмів і палаців. З джерел відомо, що 1160 р. за наказом волинського князя Мстислава Ізяславича було розписано фресковими картинами щойно завершений Успенський собор у Володимирі. У стольному граді Волині в останній третині XIII ст. стараннями Володимира Васильковича був розписаний увесь інтер'єр собору святого Димитрія. Він же в м. Любомлі звелів розмалювати всі три абсиди й купол зсередини церкви святого Георгія. Під час розкопок та історико-архітектурних досліджень були знайдені фрагменти тиньку із залишками живопису в Галичі й Перемишлі. Як свідчить одне з візантійських джерел, фресками зі сценами полювання в 60-х роках XII ст. були прикрашені парадні покої галицького князя Ярослава Володимировича.

З пам'яток писемності пізнішого часу історики дізнались, що галицькі художники-монументалісти високо цінувалися на Русі й за кордоном. У XIV XV ст. їх навіть запрошували до Польщі розписувати костели. Більш пізня, ніж київська, галицька школа монументального та іконного живопису розвивалася значною мірою під її впливом. Як уже згадувалося, Данило Романович прикрасив Холмську церкву святого Іоанна іконами, привезеними з Києва. А його сестра подарувала цій церкві ікони, написані в Овручі.

Найдавніші галицькі й волинські ікони не збереглися. Найстарішою серед тих, що дійшли до нашого часу, вважається «Покров» із Київського музею українського мистецтва. Дослідники датують її початком XIII ст. Ймовірно, вона являє собою не дуже вмілу копію з давньої ікони Влахернського храму в Константинополі. Галицька ікона «Покров» є недосконалою з погляду техніки виконання, хоча й приємно вражає оригінальністю колориту. Є підстави гадати, що вона належить до числа масових творів такого типу, якими прикрашалися тоді церкви і міст, і містечок, і сіл. Зате високим професійним рівнем позначена ікона Богоматері кінця XIII − початку XIV ст. з Покровської церкви в Луцьку. А відома на весь світ і шанована в Польщі Ченстоховська ікона Богоматері була написана в Галицькій землі в ХІV ст. і вивезена звідти поляками, коли вони загарбали ту землю. У Львівському музеї українського мистецтва зберігається одна з перлин галицького іконопису XIV ст. − зображення Юрія-змієборця на чорному коні з с. Станилі поблизу Дрогобича. Відомі й інші пам'ятки галицького живопису XIV ст., яким притаманні висока майстерність живописців, виразна індивідуальна манера, поєднання візантійської традиції, давньоруської спадщини й струменя місцевого народного мистецтва.