Писемність і освіта

[...] Піклування про освіту з часу введення християнства взяли на себе держава і Церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існує державна школа, в якій вчились або, як пише літопис, «постигали учение книжноє», діти «нарочитой чади» − найближчого оточення князя. «Учение книжное» − не звичайне оволодіння письмом, а вивчення тодішніх наук. Як вважав Б. Греков, дітей «нарочитой чади», тобто старших дружинників князівської адміністрації, бояр, брали в школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священиків, а для того, щоб виростити освічених людей і державних діячів, здатних підтримувати спілкування з Візантією й іншими країнами. [...]

Про існування школи грамоти в Софійському соборі Києва свідчать численні графіті, накреслені в різних частинах будівлі її учнями. Один із них увічнив своє ім'я: «Пищанъ писалъ в дяки ходилъ ученикомъ». Новгородський хлопчик Онфім залишив для нащадків свої школярські вправи на бересті. [...]

На Русі було багато бібліотек, але перша й найбільш значна містилась у Софії київській. Заснування її в 1037 р. стало видатною подією в культурному житті Київської Русі й детально описане літописцем. Складаючи похвалу Ярославу Мудрому за будівельну діяльність, поширення християнської віри, літопис особливо підкреслює його любов до книг. [...]

Найбільша книгописна майстерня, де працювала велика кількість писців, подібних до печерського Іларіона, була при Софії київській. У ній працювали писці як духовного звання, так і миряни. М. Розов, досліджуючи бібліотеку Софії новгородської, встановив, що з понад 100 писців, які залишили свої автографи на книгах, близько половини були писцями-ремісниками. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі складав щонайменше 130-140 тис. томів. Крім Києва, центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир Волинський, Переяславль, Ростов, інші міста.

Повсюдна потреба в книгах породила на Русі своєрідну галузь ремесла, в якій працювало багато людей. Крім книгописців і палітурників, тут були редактори, перекладачі, художники, майстри пергамену, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній Європі, коштувала дуже дорого. Як свідчать візантійські джерела, за одну книгу в ХІ-ХІІІ ст. можна було купити великий міський будинок або 12 га землі. Напевно, не меншою цінністю була книга і в Київській Русі. [...]

Архітектура і мистецтво

Архітектурний вигляд міст і сіл Київської Русі визначався насамперед дерев’яними будівлями. Археологічні розкопки Києва, Новгорода, Старої Ладоги, Пскова, Звенигорода, інших давньоруських міст виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі − карнизи, лиштву, гребені, колонки, одвірки тощо. Вони вказують на багатий архітектурний декор будинків давніх русичів Х-ХІІІ ст. Окремі з них становили справжні шедеври народної архітектури. Такими, очевидно, були будинки представників заможних верств населення, відомі в писемних джерелах під назвою «хороми». Останні складались із кількох зрубів, які утворювали цілий комплекс приміщень − «сіни», «істба», «кліть». У великих містах князівсько-боярські й купецькі хороми мали два і більше поверхи. У верхніх були «сіни», які, згідно з описом із літописної статті 983 р., становили галерею на стовпах, а також «тереми». Житлами бідноти були однокамерні будинки площею до 20 кв.м. На півдні Русі вони зводилися здебільшого за допомогою каркасно-стовпової конструкції, яка обмазувалася глиною й білилася, нагадуючи пізнішу українську хату.

Із дерева зводились укріплення давньоруських міст − «кліті», заборола, башти, а також церкви. Літописи не часто відзначають будівництво дерев’яних храмів, але думається, що в архітектурному силуеті міст і сіл вони посідали чільне місце. Свідчення літопису про 600 київських храмів, які згоріли під час пожежі 1124 р., підтверджують сказане. Дерев'яними були, зокрема, перші Софійські собори в Києві та Новгороді, церкви часів Володимира Святославича, які зводилися на місцях зруйнованих язичницьких капищ. Практично всі сільські храми також будувались із дерева.

Традиційна дерев'яна архітектура на певному етапі розвитку Київської Русі перестала відповідати уявленням про престижність. Вихід держави на міжнародну арену, знайомство з візантійською культурою, а потім і впровадження християнства обумовили появу монументальної кам'яної архітектури. Саме з нею київські князі асоціювали державну могутність країни, а також власну велич.

У питанні про походження в Києві та на Русі монументальної архітектури існує своєрідний стереотип, за яким його історію починають лише з часу офіційного введення християнства і будівництва першого кам'яного храму − Десятинної церкви (989-996 рр.). Аналіз літописних свідчень про палаци княгині Ольги, а також відкриття монументальної ротондоподібної будівлі в центрі найдавнішого київського дитинця, яка старша за Десятинну церкву принаймні на 50 років, вносить у цю усталену думку суттєві корективи.

Перші кам'яні будівлі на Русі зводилися під керівництвом візантійських архітекторів. Масштабні роботи зі створення ансамблю монументальних споруд князівського центру в Києві розгорнулися в кінці X − на початку XI ст. За короткий час були побудовані два палаци розмірами 45x11 м з поздовжніми фасадними галереями. Судячи з матеріалів розкопок, а також мініатюр Радзивіллівського літопису, київські князівські палаци були двоповерховими, з аркадами і службовими приміщеннями на нижньому поверсі та житловими на верхньому. Центральна і, можливо, бокові частини будівель завершувалися високими баштами з чотирискатними дахами, покритими черепицею. Разом із теремами часів княгині Ольги нові палаци стали гідною окрасою міського центру Києва.

Кращою будівлею ансамблю «Міста Володимира» була Десятинна церква (996 р.). Про те, яким був цей найдавніший кам’яний храм Київської Русі, довідуємось із писемних свідчень і даних археологічних розкопок. За своїм типом він належав до хрестовобанних візантійських храмів. Стіни зведені з каменю і цегли («плінфи») в системі мішаної кладки. Внутрішній простір перекривався склепіннями у формі хреста, над яким підносилася баня, що підтримувалася підпружними арками, опертими на чотири центральні стовпи. Зі сходу містилися напівкруглі виступи-апсиди. Тринефне ядро оточували галереї, поділені на кілька приміщень. Із західного боку підносилися дві башти, які разом із багатоверхим завершенням надавали Десятинній церкві особливої урочистості. Сприяв цьому й вибір місця: на самому краю Старокиївської гори. Кам'яна громада храму високо підносилася над дерев'яними кварталами й фортечними стінами київського дитинця, його бані добре було видно не тільки з Подолу, а й із Задніпров'я.

Після закінчення будівництва, згідно з літописом, церква була прикрашена іконами, коштовним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса й одержав із Константинополя як посаг за принцесою Анною. Підлоги були викладені майоліковими плитками і мозаїкою, стіни розписані фресковим живописом і мозаїчними панно. Крім того, в інтер'єрі храму широко використовувались кам'яні архітектурні деталі, мармурові колони, шиферні різьблені плити, карнизи. Особливо багато було в Десятинній церкві мармуру, що дало підстави сучасникам називати її «мраморяною». Згідно з літописом, Десятинну церкву будували грецькі майстри. [...]

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують насамперед будівлі ансамблю «міста Ярослава» в Києві. Якщо побудовані за Володимира Святославича кам'яні споруди витримані в строго візантійських традиціях, то вже за Ярослава Мудрого давньоруська архітектура набуває і достатньо виявлених національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури першої половини XI ст., як Софійський собор (1037 р.). Величні й гармонійні архітектурні Форми, урочисто-святкове внутрішнє опорядження захоплювали сучасників. [...]

У цій видатній пам'ятці закарбовані досягнення візантійської середньовічної культури, пропущені крізь свідомість руської людини й одухотворені її гуманістичним світосприйняттям. Враження, яке справляє собор на людину наших днів, із вражаючою точністю та образністю висловив Б. Греков: «Переступивши поріг Софії, ви одразу потрапляєте під владу її грандіозності і блиску. Величні розміри внутрішнього простору, розкішні мозаїки і фрески підкорюють вас своєю досконалістю, перш ніж ви встигнете вдивитись і вдуматись в усі деталі і зрозуміти все те, що хотіли сказати творці цього найбільшого витвору архітектури і живопису». [...]

В кінці XII − на початку XIII ст. монументальна архітектура Русі розвивалася шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції, нагадують башти. Особливу увагу архітектори приділяли профільованим пілястрам, вертикальні лінії яких надають храмам незвичайної стрункості, а також порталам, складний і розвинутий профіль яких добре поєднується з пілястрами. В цих елементах, можливо, проявився вплив давньоруської дерев'яної архітектури.

У цей час були зведені храми Трьохсвятительський (1189 р.) у Києві, Св. Василія (1190) в Овручі, Апостолів (1197) у Білгороді. Не виключено, що будівничим, принаймні окремих із них, був знаменитий київський архітектор Петро Мілоніг, який працював при дворі великого київського князя Рюрика Ростиславича. Він особливо прославився зведенням складної гідротехнічної споруди, яка мала запобігти руйнуванню дніпровськими водами церкви Св. Михаїла Видубицького монастиря. [...]

Високий рівень розвитку монументального живопису засвідчує ансамбль розписів Софії київської. Мозаїчні зображення прикрашали головний вівтар і баню собору. Нагорі, в круглому медальйоні діаметром 4,1 м, міститься напівфігура Христа-Пантократора (Воздержителя) зі здійнятою десницею і суворим поглядом. На ньому пурпуровий із золотом хітон і голубий плащ. Тло медальйона золотаве. Довкола Христа − чотири архангели в святково багатому одязі візантійських імператорів. У руках вони тримають знамена уособлюють сторожу «небесного царя».

У міжвіконних простінках розміщено зображення дванадцяти апостолів, а в парусах − чотирьох євангелістів. На стовпах передвівтарної арки бачимо сцену «Благовіщення», виконану смальтою золотавого, синього, білого, червоного кольорів. Чудовим є образ Марії. Вона цілком земна і реальна. В руках тримає веретено і пряжу. У великих очах − смуток, на обличчі − ледь помітна усмішка, що надає образові особливої щирості й людяності.

В апсиді центрального вівтаря зображена велична постать Богоматері-Оранти (висота − 5,45 м), яка відзначається вишуканістю ліній і монументальністю, соковитістю фарб і незвичайною гармонією колориту. Богоматір одягнута в пурпурний мафорій із золотими складками, синій хітон і червоні чобітки. З-під паска звисає білий платок, світла пляма якого підкреслює оригінальне кольорове вирішення всієї фігури. Широкий поміст, на якому стоїть Богоматір, має золотисте тло й прикрашений коштовним камінням. У народі Богоматір Софії київської вважали захисницею Києва і Русі й називали ще «Нерушимою стіною».

Під Богоматір'ю розташована багатофігурна композиція «Євхаристія» (причастя апостолів), а ще нижче − «Святительський чин», який є одним із кращих взірців давньоруського монументального живопису. Лиця «отців Церкви» наділені індивідуальними рисами й відзначаються глибоким психологізмом. Особливо вражає Іоанн Златоуст. У нього худе аскетичне лице, високий лоб, невелика гостра борідка і великі, палаючі фанатичним вогнем очі. Колючі лінії малюнка підкреслюють релігійну ортодоксальність цього церковного діяча. З такою ж майстерністю виконані фігури Василія Великого, Григорія Чудотворця.

Мозаїчні панно Софії набрані із смальти 177 кольорових відтінків на яскравому золотистому тлі.

Фрески покривали всі стіни собору. Стилістично вони близькі до мозаїк. Досить добре прочитується єдиний задум. На фрескових панно − три цикли зображень: євангельські, біблійні, а також житійні. Світський сюжетний живопис, розміщений у західній частині храму, становить унікальне явище, не характерне для візантійських церковних канонів. Йдеться про урочисту композицію, яка зображує засновника Софії Ярослава Мудрого і його родину на стінах середнього нефу, а також живопис башт. Особливо зацікавлюють сцени полювання на диких коней-тарпанів, на ведмедя; зображення константинопольського іподрому, на якому присутні візантійський імператор і київська княгиня Ольга.

Важливим елементом художнього опорядження Софії є орнаменти. Вони присутні на всіх стінах, стовпах собору, віконних арках, мають рослинний характер і нагадують орнаменти книжної мініатюри. [...]

Твори давньоруського іконопису збереглися в поодиноких екземплярах, хоча мали значне поширення. Ними прикрашалися храми, каплиці, палаци, житла бояр, купців. Перші ікони на Русь привозились із Візантії й Болгарії, пізніше з'явилися власні. Найвідомішою іконописною майстернею в кінці XI − на початку XII ст. була Печерська. В ній творив відомий художник Алімпій, який пройшов школу царгородських майстрів. «Печерський Патерик» відзначає, що Алімпій «иконы писати хитръ бє зело». Із нього ж ми довідуємося, що разом із визначним майстром працювали його учні, які виконували замовлення на ікони від багатих людей. Окремі дослідники пов'язують із київською художньою школою ікони «Ярославська Оранта» (зберігається в Третьяковській галереї), «Устюжське Благовіщення», «Дмитрій Солунський» (знайдена в місті Дмитрові) і композицію «Печерської Богоматері». Ікона «Ярославська Оранта» за манерою виконання перегукується з мозаїками храму Михайлівського Золотоверхого монастиря і, на думку дослідників, може належати пензлю Алімпія. Рештки іконописних майстерень виявлені в Києві й Новгороді. [...]

Серед пам'яток художньої різьби по каменю, що прикрашали храми і палаци, найбільшу увагу привертають різьблені плити, виготовлені в техніці орнаментального і тематичного рельєфу. Одинадцять таких плит збереглося на хорах Софії київської. Вони вкриті вишуканою художньою різьбою рослинно-геометричного орнаменту, доповнену геральдичними зображеннями орлів і риб. Зразком для київських майстрів кінця X − початку XI ст. правили різьблені вироби з праконеського мармуру, що добре видно на прикладі шиферного саркофага із Десятинної церкви. За характером орнаментальних мотивів він має багато спільного з мармуровим саркофагом Ярослава Мудрого. [...]

Високого рівня розвитку досягло в Київській Русі прикладне мистецтво. Орнаментальні композиції, більшість елементів яких бере свій початок не лише в слов'янській, а й у значно давнішій язичницькій старовині, використовувались на предметах побуту, прикрасах, зброї, металевому й керамічному посуді, різьбленні по кості.

Незвичайною декоративністю відзначалися вироби художнього ремесла, виготовлені в техніці емалі й черні. Особливою вишуканістю рослинного орнаменту й загадковістю сюжетної композиції характеризуються срібні окуття двох рогів тура X ст., виявлених під час розкопок Чорної могили в Чернігові. Крилаті звірі, дракони, що сплелися в поєдинку, грифони, собаки, чоловіча і жіноча фігури з луками, на думку Б. Рибакова, є своєрідною ілюстрацією до чернігівської билини про Івана Годиновича, в якій розповідається про загибель Кащея Безсмертного, боротьбу життя зі смертю.

Кращими виробами, виготовленими в техніці черні в ХІІ-ХІІІ ст., є широкі пластинчасті браслети-наручі зі срібла. На їхніх стулках, поділених на кілька кіотців, зображувалися фантастичні звірі й птахи, квітки, рослинні плетива, сюжетні композиції, які відбивали язичницьку символіку, епічні гуляння, скомороші танці. В арочці-кіотці з київських браслетів бачимо двох птахів-собак (Сімарглів), птаха, гусляра в головному уборі й довгій вишитій сорочці, жінку в танці зі спущеними рукавами й чоловіка з мечем і щитом. Сюжетно зображення на браслетах-наручах нагадують сцени башт Софії київської.

Особливістю давньоруського прикладного мистецтва було співіснування елементів язичницької і християнської символіки. Нерідко вони мирно уживалися на одному предметі. [...]

Одним із поширених видів прикладного мистецтва було художнє литво. Давньоруські майстри відливали величезні бронзові панікадила, прикрашені прорізним орнаментом, фігурками птахів (жар-птиць) і круглими розетками, дзвони, лампади із зображенням святих, хрести-енколпіони, оклади книг, іконки, змійовики. Відливки робилися в кам'яних формах і в глиняних за восковими моделями. Прекрасними взірцями такого литва є дві бронзові арки XII ст. роботи майстра Костянтина, знайдені під час розкопок давньоруського міста Вщиж на Брянщині, «Чернігівська гривна».

У ХІІ-ХІІІ ст. набуло особливого поширення художнє литво в так званих «імітаційних» формочках. Пріоритет тут належав київським ремісникам, які навчились виготовляти ювелірні вироби, що нагадували дорогі князівсько-боярські прикраси, з дешевих матеріалів.

Давньоруські майстри відносно рано оволоділи технікою виготовлення скла, майолікової кераміки. Цьому сприяло широке будівництво кам'яних будівель, для внутрішнього опорядження яких використовувалися смальта, керамічні плитки, покриті різнокольоровою поливою. Розкопки Києва й Білгорода виявили поліхромні плитки, орнаментовані рослинним плетивом жовтого, білого, зеленого кольорів. Ними викладались підлоги в окремих приміщеннях Софії київської, опоряджувалися підлоги і стіни князівських палаців у Києві й Білгороді, церкви Св. Апостолів у Білгороді.

В опорядженні галицьких монументальних будівель широко використовувались рельєфні керамічні плитки із зображеннями грифонів, орлів, соколів, павлінів. Вони нагадують зображення на візантійських тканинах, срібних браслетах-наручах, фресках башт Софії київської.

Склороби, крім смальт, виготовляли різнокольорові браслети, намисто, персні, кубки, чари, інші предмети побутового призначення. Особливо масовими були скляні браслети. Головним центром їх виробництва був Київ. Як вважають спеціалісти, давньоруські ремісники знали вже й секрети кришталю.

Поширеним видом художнього ремесла на Русі було різьблення по дереву і кості. Різьбярі по дереву прикрашали фасади зрубних будинків, одвірки, речі домашнього вжитку, човни, сани тощо. Різьба була плоска, орнамент − геометричний, рідко − рослинно-геометричний. Дерев'яні колони, виявлені під час розкопок у Новгороді, свідчать про високу майстерність давньоруських дереворобів. Окремі елементи орнаменту сягають глибини століть, у деяких вгадуються античні традиції.

Різьба по кості давньоруських майстрів здобула широке міжнародне визнання. Особливо славились різьблені шкатулки, образки, руків'я ножів, дзеркал, ложки, шахові й шашкові фігури. Вони оздоблені геометричним і рослинним орнаментом, на окремих зустрічаються майстерно вирізані голови фантастичних звірів, сюжетні композиції.

Вироби художнього ремесла Київської Русі відзначались високим технічним і технологічним рівнем й користувались попитом не лише на внутрішньому, але й на зовнішньому ринку. Речі, що вийшли із майстерень Києва, Новгорода Галича, Чернігова та інших давньоруських міст, зустрічаються під час археологічних розкопок практично в усіх європейських країнах.

У цьому розділі ми, звичайно, не вичерпали тему культури Київської Русі. Але й цей невеликий нарис засвідчує, що впродовж Х-ХІІІ ст. вона перебувала на високому європейському рівні розвитку. Можна тільки гадати, як би продовжився процес культурного поступу далі, коли б він не був трагічно перерваний монголо-татарською навалою.

Толочко О. П. , Толочко П. П. Київська Русь.− К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. − 352 с. − С. 310 − 342.