Золотий гомін давнини (Павло Загребельний про літопис «Повість минулих літ»)

«Се начнем повѢсть сию» − вже з цієї першої фрази б'є неприхована енергія стилю, рішучість автора і певність своїх сил, а ще вчувається тут тривала й плідна традиція, бо ж коли автор каже «повѢсть сию», то цим прагне вирізнити її з ряду інших, які вже, очевидно, існували до нього, були «ті», на відміну від «сеї», окрім того, автор уникає визначення «повість свою», що здавалося б природнішим, бо не хоче відокремлюватися від своїх попередників, підкреслюючи цим коротким і енергійним зачином той очевидний для його сучасників факт, що він − тільки своєрідна ланка в золотому ланцюгові рідної історії і культури.

Понад вісімсот років тому, в 1116 році, ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром зроблено останній список літопису (в українському перекладі «Повість минулих літ»), знаного нині під назвою «Повість временних літ» або просто літопису Нестора. Повна назва його звучить так: «Се повѢсти времянных літ, откуда єсть пошла Руская земля, кто ву КиєвѢ нача первѢе княжити и откуда Руская земля стала єсть».

«Откуда Руская земля стала єсть» − історія самої держави.

Так уже в заголовку літопису прочитується великий патріотичний намір його автора. «Повість» мовби звертається до існуючого покоління з закликом бути гідними тих, кого вже немає, але хто полишив по собі добру пам'ять в історії. Історія розглядається як взаємодія народів у складі єдиного людства. Автор дає широку картину виникнення і розселення слов'янських племен і їхньої ролі в історії, розповідає про початок Руської держави, про її зовнішню політику, про перемоги руської зброї і розширення Київської Русі. Він пишається своїми попередниками, описуючи мудрість, виявлену княгинею Ольгою в Царгороді й у відповідях імператорським послам у Києві. Він прославляє полководчий дар Святослава й рішучість Володимира, який прийняв християнство, прилучивши Русь до здобутків тодішньої цивілізації. Він возвеличує просвітницьку діяльність Ярослава, виголошуючи високу похвалу книжному вченню і книжній мудрості: «Велика бо бываетъ полза от ученья книжного; книгами бо кажеми и учими есмы пути покаянью, мудрость бо обрѢтаемъ и выдержанье от словесът книжныхъ»; се бо суть рѢкы, напаяюще вселеную, се суть исходяща мудрости; книгами бо єсть неищетная глубина, сими бо в печали утѢшаеми есмы, си суть узда выздержанью. Мудрость бо велика єсть... Аще бо поищещи въ книгахъ мудрости прилѢжно, то обрящещи велику ползу души своей...»

Як син свого народу, літописець не міг спокійно спостерігати ознаки занепаду колись такої могутньої й славної держави. Дрібні сутички між князями після Ярослава, віроломство, зраду й підступи, великі цілі втрачені, настає період проповіді «малих діл», руські люди взаємознищуються в князівських усобицях − все це викликає тривогу в серці літописця, і тривога ця, власне, й водила його рукою в час напруженої і високонатхненної праці над «Повістю временних літ».

Один з найвідоміших радянських дослідників літопису Нестора академік Д. С. Лихачов з великою точністю визначив заслугу нашого літописця перед історією: «Нестор зв'язав руську історію з світовою, надав їй центрального значення в історії європейських країн. Показати руську землю в ряду інших держав світу, довести, що руський народ не без роду й племені, що він має свою історію, якою має право пишатися,− така прекрасна для свого часу мета, яку поставив собі автор повісті. «Повість временних літ» повинна була нагадати князям про славу й велич вітчизни, про мудру політику їхніх попередників і про споконвічну єдність Руської землі. Завдання це виконане літописцем з незвичайним тактом і художнім чуттям. Широчінь задуму надала спокою й неквапливості розповіді літописця, гармонію й твердість його судження, художню єдність і монументальність всьому творові в цілому».

Хто ж автор «Повісті временних літ»? Ми звикли називати її літописом Нестора. Оригіналу літопису до наших часів не дійшло. Він відомий нам у кількох списках, найдавніші з яких датуються XIV століттям. Тільки в Хлєбниковськім літописі зустрічається ім'я Нестора: «Се повесть Нестора чорноризца с Федосьева монастыря Печерьскаго». Відомий російський історик В. Татіщев свідчить, що знав ще три літописи, в титулі яких стояло ім'я Нестора. Але багато джерел, що ними користувався Татіщев, зникло так само безслідно, як бібліотеки Ярослава Мудрого та Івана Грозного, не знайдено й літописів, які згадує історик. Зате ім'я Нестора, як автора літопису, двічі згадується в Києво-Печерському патерику. Відомі також житія Феодосія і Бориса та Гліба, написані Нестором,− отже, існування цього автора не викликає ніяких сумнівів. Зіставляючи дані літописців і патерика, В. Татіщев спробував навіть відтворити біографію Нестора. Нестор народився десь поміж 1040 і 1056 роками, походив, мабуть, з багатої родини, був освічений, знав іноземні мови, сімнадцятилітнім був прийнятий в Печерський монастир, бо в ті часи в монастир ішли навіть члени князівських родин − одні, щоб сховатися від загроз, інші, щоб віддатися улюбленому книжному навчанню. До останніх належав і Нестор. Печерський монастир був одним з найбільших культурних центрів Київської Русі. Там перекладали й переписували книги, складали житія святих, вели літопис. Як показують дослідження наших учених, літописання зародилося на Русі ще в дев'ятому чи в десятому столітті, воно велося при дворах великих князів, у церквах (скажімо, доведено наявність літописання, пов'язуваного з київською Десятинною церквою), в монастирях. Нестор мав уже попередників − Василія, Феодора, Никона Великого, численних авторів хронік і записів. Він використав їхні праці для укладання свого літопису, об'єднав їх у своєму творі, в якому, окрім письмових джерел, знайдено й усні народні перекази, і свідоцтва очевидців, і особисті спостереження самого автора, і вставки з Біблії, з перекладної грецької та болгарської літератури.

На ті часи це була неймовірна праця. Так і бачиш Нестора, як на відомій скульптурі Антокольського з Київського музею російського мистецтва, − з пером у руці, вічно схилений над писанням, творить подвиг життя свого, дарує нам історію, сам входячи в історію. В монастирській бібліотеці знайдено опис зовнішності Нестора. «Нестор-летописец подобием сед, брада не раздвоилась, на плечах клобук, в правой руке перо, а в левой − четки...»

Вчені далі сперечаються, чи справді Несторові належить «Повість временних літ», намагаються проникнути в таємницю століть, пробують зіставити Нестора з Сильвестром, що назвав своє ім'я в кінці літопису в Лаврентіївському списку, а тим часом уже стільки поколінь мають незрівнянну втіху, читаючи наш Першолітопис, знайомлячись з початками землі нашої. [...]

Традиція приписує авторство літопису Несторові, і для нас постать Нестора, хай навіть напівлегендарна, стає в один ряд з постатями всіх тих великих предків, про яких натхненно розповідається в «Повісті временних літ», і його ім'я освячується такою самою славою, як і всі великі імена нашої історії. Пушкін писав: «Уважение к именам, освященным славою... єсть первый признак ума просвещенного. Позорить их дозволяется токмо ветреному невежеству»(Полн. собр. соч., т. 11, стор. 120).

Ми читаємо «Повість временних літ» не тільки як твір історичний, але і як твір високохудожній, − ще одне свідчення обдарованості автора і його яскравої творчої індивідуальності. Вже Карамзін, який при творенні своєї монументальної «Истории Государства Российского» передовсім надихався літописом Нестора, вказував на поетичність «Повісті» і навіть склав перелік таких місць, на які радив звернути увагу поетам і письменникам. Пушкін, прислухавшись до поради Карамзіна, написав свою славетну «Пісню про віщого Олега», сюжетом для якої послужила легенда з літопису. [...]

Багато подій, описаних в «Повісті временних літ», ще й досі не вийшли за межі легенди, як, скажімо, розповідь про заснування Києва трьома братами й сестрою. Як хочеться розсунути межі літопису, зазирнути за його береги, побачити, що там! Та ми до кінця не освоїли ще й цього материка нашої першоісторії, тому кожне нове його прочитання має розглядатися як наближення до вичерпнішого знання початків нашої великої історії, тої історії, про яку Карамзін писав колись: «Історія в деякому розумінні є священна книга народів: головна, необхідна; зерцало їхнього буття і діяльності; скрижаль одкровень і правил; заповіт предків нащадкам; доповнення, пояснення нинішнього і взірець майбутнього».

Повість минулих літ: Літописні оповіді. − К.: Веселка, 2002. − 225 с. − С. 219−221.