Звичаї та вірування давніх слов’ян

Дивувала іноземців цнотливість слов'янських жінок. М. Грушевський, посилаючись на свідчення візантійською автора Маврикія, німця Боніфація, араба аль-Бекрі, стверджував, що вони мали репутацію дуже вірних дружин. [...]

Передбачені слов'янським звичаєвим правом суворі покарання для жінок і чоловіків за подружню зраду побічно вказують на те, що подібні прецеденти все ж траплялися. Арабський автор Гардізі про це пише так: «Якщо яка-небудь жінка полюбить якого-небудь чоловіка, вона йде до нього, якщо вона виявиться дівицею, з'єднавшись із нею, він бере її в дружини, в інакшому разі він продає її і говорить «Якби в тобі було пуття, то ти зберегла б себе». Якщо хтось вчинить перелюб із заміжньою жінкою, то його вбивають, не приймаючи від нього ніяких вибачень».

Чугуєнко М. Україна, яка шокує. Лабіринти історії. − Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2003, 352 с. − С. 116.

Як усі архаїчні народи, слов'яни вірили в потойбічне існування. Вони уявляли рай як квітучий зелений сад. Для них посмертне існування − це певне продовження реального життя. Там, як і тут, пан залишається паном, а раб − рабом. Ось чому слов'янські воїни перед загрозою полону дуже часто закінчували життя самогубством. Вони хотіли залишитися вільними, не наражаючись на ризик стати рабом на тому світі.

Чугуєнко М. Україна, яка шокує. Лабіринти історії. − Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2003, 352 с. − С. 118.

Витоки українського народу та походження назви «Україна»

Визначившись щодо проблеми походження історичних слов'ян та їхніх ранньосередньовічних старожитностей, можна поставити питання про витоки українського народу та походження назви «Україна». На основі аналізу писемних джерел видатний український історик М. Грушевський висунув припущення, що предками українців можна вважати наддніпрянський союз східних слов'ян, відомий візантійським авторам VI ст. під іменем антів. У світлі сучасних археологічних досліджень його гіпотеза може бути дещо уточнена і розширена.

Як сказано вище, на території України в V-VII ст. існувало три суміжні групи слов'янських старожитностой: Празько-Корчацька культура між Дніпром, Дністром та Верхньою Віслою, де, за писемними даними, у цей час жили склавіни; Пеньківська культура в Середньому Подніпров'ї [...]; Колочинська культура у лівобережній частині Верхнього Подніпров'я, імені носіїв якої ми не знаємо.

На основі празьких старожитностей виникають пам'ятки типу Луки-Райковецької між Дніпром та Дністром, що датуються VIII-X ст., а пам'ятки Пеньківської і Колочинської культур входять лише одним із компонентів у Волинцівсько-Роменську культуру Лівобережжя цього ж часу. Другий складовий компонент лівобережних культур VIII−X ст., який став основним, привнесли нащадки Празько-Корчацької культури, які в кінці VІІ−VІІІ ст. не тільки зайняли все Правобережжя, а й перейшли на лівий берег Дніпра. Про це свідчить наявність на поселеннях і городищах Роменської культури керамічних форм, які типологічно зв'язуються з посудом Празько-Корчацької культури, курганних поховань, а також печей, нижня частина яких вирізана в материковому останці, спеціально залишеному в одному з кутів житла. Такі печі в VI-VII ст. відомі лише на поселеннях Празько-Корчацької культури на Західному Бузі (Ріпнів І, Ріпнів II, Ріпнів III), на Волині і в Румунії, куди у V−VІ ст. переселилася частина склавінів − носіїв празьких старожитностей. На поселеннях Пеньківської культури ні курганні поховання, ні житла з аналогічними печами не відомі.

Із старожитностями VІІІ-Х ст. в хронологічному відношенні зв'язується більш пізній список племен, добре відомих за Літописом. Це − дуліби, бужани-волиняни (назви одного і того ж племені в хронологічній послідовності); деревляни і хорвати на Волині, у Верхньому Подністров'ї та Прикарпатті, де відкриті численні пам'ятки Райковецької культури; сіверяни − носії Волинцівської та Роменської культур на Лівобережжі Дніпра; крім того, поляни, уличі та тиверці, що займали регіони, які у VІІІ-Х ст. також характеризуються керамікою типу Луки-Райковецької. У більш ранній період (VI-VII ст.) тут проходила смуга пам'яток Празько-Корчацької і Пеньківської культур.

Цілком можна припускати, що саме ці племена складали ту частину східнослов'янського населення, яке в подальшому своєму розвитку приводить до утворення своєрідної етнокультурної спільності зі своїми мовними особливостями, що стала ядром України-Русі.

Якщо це припущення правильне, то, виходячи з археологічних джерел, які в часи М. Грушевського були ще невідомі, витоки культур − предків українців, слід шукати не тільки в пеньківських старожитностях Подніпров'я, залишених антами, а й у празько-корчацьких на території Верхнього Подніпров'я і Волині, де відкриті численні поселення склавінів. Це тим більш можливо, що вже у VIII-X ст. пам'ятки Райковецької культури, які виростають на основі Празько-Корчацької культури склавінів, не тільки займають усе Правобережжя від Дніпра до Вісли і від Прип'яті до Карпат та Буковини, а й стають одним із вагомих компонентів Волинцівської і Роменської культур Лівобережжя. Таким чином, усі літописні племена VI-X ст. на Правобережжі Дніпра вписуються в межі культури типу Луки-Райковецької, а лівобережне плем'я сіверян виникає на змішаній склавіно-антській основі.

Усе це й визначає місце склавінів у тих історичних процесах, які привели до зародження етнокультурної спільності, що в кінцевому своєму розвитку стає ядром українського народу.

Сучасний стан археологічних досліджень дозволяє також впевнено говорити про відплив, починаючи з VI ст., частини антського населення на Балкани, а склавінів − на Середній і Верхній Дунай та в межиріччя Ельби і Заале, де і зафіксували їх писемні джерела і, зокрема, археологія. Очевидно, цим пояснюється і наявність спільних племінних назв по обидві сторони Карпат (дністро-волинські дуліби, чеські дуліби, паннонські дуліби, хорвати північно-карпатські, білі хорвати, чеські хорвати та ін.). Політичну активність наддніпрянських племен − нащадків склавінів − відзначають арабські автори, зокрема аль Масуді, про що було сказано вище.

У VІІІ-ІХ ст. відбувається перегрупування племен, але ми не знаємо таких екологічних, воєнних або соціальних катаклізмів, які приводили б до певної зміни населення лісостепової частини України. Населення цього великого регіону, незалежно від внутрішніх змін племінних структур та їхніх рубежів, що насамперед викликалися причинами соціально-економічного розвитку, поступово стало рушійною силою процесів, що привели до утворення Київської держави, а в умовах розпаду імперії Рюриковичів − до завершення процесів формування української народності. Коріння цих процесів сягає пізньоримського і ранньосередньовічного часу, коли старожитності склавінів стали підосновою матеріальної культури всіх східнослов'янських племен межиріччя Дніпра, Дністра і Верхньої Вісли та в інтеграції з пеньківськими пам'ятками антів − Волинцівсько-Роменської культури сіверян.

Отже, інтеграція антів і склавінів, їх велике розселення та перегрупування приводить до виникнення, а потім і до відокремлення тої групи східнослов'янських племен, що стала основою утворення українського народу.

На нашу думку, і походження назви «Україна» сягає антського періоду. Як відомо, етнонім «анти» не слов'янського, а іраномовного походження. Антами називали порубіжне із Степом слов'янське населення іраномовні степові скіфо-сармати. Ця назва з індо-іранської означає «крайні», «окраїнні». Вона була прийнята в іраномовному звучанні візантійськими писемними джерелами, але утрималася в них лише до початку VII ст. Надалі етнонім «анти» зникає з писемних джерел, як зникають із Північного Причорномор'я іраномовні племена. І все ж він не загинув безслідно, а залишився в народній традиції й був зафіксований Літописом під 1187 р. у формі «Україна». При цьому ця літописна згадка відноситься до тої ж порубіжної із Степом слов'янської території, де раніше існували поселення антів. Причиною запису була хвороба і передчасна смерть переяславського князя Володимира Глібовича, який повертався з походу на половців. «У тім же поході розболівся Володимир Глібович недугою тяжкою, од якої він і скончався. І принесли його в город його Переяславль на носилицях, і тут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці. Він бо любив дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а давав дружині; був же він князь доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями [був] сповнений. За ним же Україна багато потужила» [Літопис руський, 1989, с. 343].

Як інтерпретувати ці дві згадки, безперечно, зв'язані територіально, але розділені значним проміжком часу? Якщо анти стосовно до римського, а потім візантійського Причорномор'я у сприйманні їхніх безпосередніх сусідів − скіфів і сарматів − були «крайніми», «окраїнними», то такими ж залишились і їхні нащадки стосовно до Візантії та її дунайсько-причорноморських провінцій, незалежно від того, яких внутрішніх перетворень вони зазнали. Тепер від них їх відділяли тюркські народи, що в середині І тис. н.е. витіснили із українських степів іраномовне населення. Можна вважати, що так само, як етнонім «анти» («крайні», «окраїнні») відносився до населення всього слов'яно-номадського порубіжжя, так і етнонім «Україна» означав не край Переяславської землі, а всю порубіжну із Степом територію. Антські поселення Пеньківської культури від Сіверського Дінця до Дунаю дугою з півночі і північного заходу охоплювали північну частину Степу. Саме ця частина східнослов'янської території разом з населенням може бути підведена під назву «Україна». Це посилює і наступна літописна згадка назви «Україна Галицька» під 1189 роком. Покликаний галицькими боярами на княжіння в Галич князь Ростислав Берладнич ... приїхав до України Галицької і взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича за їх (галичан), радою [Літопис руський, 1989, с. 347]. У цей період Галицька земля на південному сході сягала задністровських степів, отже, «Галицька Україна» − це також порубіжний із Степом регіон. На означення Північно-Карпатського регіону як «країни» вказує і ще одне джерело, а саме праця Константина Багрянородного «Про управління імперією», написана у 948-952 рр. За Константаном Багрянородним, етнонім «хорвати» виводиться від грецького слова «хора» − «країна», «земля». [...] Отже, хорвати − мешканці країни, що перегукується з «Галицькою Україною». Третя літописна згадка під 1213 роком відноситься до Волинської України: «Данило... з братом [Васильком] забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну» [Літопис руський, 1989, с. 375]. Очевидно, тут маються на увазі порубіжні із Польщею райони.

Таким чином, у просторовому відношенні усі ці назви, що мають відношення до етноніма «Україна», охоплюють собою всі південні, південно-західні і західні порубіжні землі Київської держави від Переяславського до Галицько-Волинського князівства.

Якщо етноніми «анти» і «хорвати» − це власні назви (хоч і не самоназви) конкретних племен або племінних союзів, то «Україна», «Україна Галицька», «вся Україна», «Україна Берестейська» − це територіально-етнографічні назви країв земель, що межували з номадським Степом і Польщею. Вони вживалися в той час населенням паралельно з назвою «Русь», «Земля Руська», «Галицька Русь» і т.п. поряд із конкретними назвами князівств або земель («Переяславське князівство», «Галицько-Волинське князівство», «Галицька земля»). При цьому, на відміну від назв племен («анти», «хорвати»), привнесених ззовні, терміни «Україна» можна вважати самоназвами, донесеними до літописців місцевими інформаторами, що вважали себе мешканцями цих земель. Саме на таке розуміння семантики термінів «Україна» наштовхує нас літописна згадка 1268 р. (в перекладі Л. Махновця − 1266 р.). Розповідаючи про воєнні сутички з поляками на Холмщині, літописець пише: «... і стали ляхи пустошити довкола Холма... Але не взяли вони нічого, бо [люди] повтікали були в город, тому що вість їм подали були ляхи-україняни» [Літопис руський, 1989, с. 426]. Тут «ляхи-україняни» подаються як українці, що жили в Польщі, польські українці, а не як «українні», тобто порубіжні поляки, які, очевидно, в цьому контексті належали до тих, що спустошували Холмщину. Отже, якщо були польські «україняни», то чому нам відкидати можливість народного розуміння себе як руських чи галицьких «українян», які таким чином відокремлювалися від інших русів. Тим більше, що «Русь» − це була хоч і офіційна, книжна, але чужа політична назва Києво-Руської держави, привнесена на береги Дніпра і Дністра норманами-русами. В наступних літописних звістках (1280,1282 рр.) йдеться про спільні порубіжні з Польщею землі. Літописець їх розуміє як територію «України Галицької». «І спом'янув Володимир [Василькович − князь волинський], що раніш перед цім Лестько [Чорний], пославши люблінців, узяв був у нього село на Вкраїниці за назвою Воїнь» [Літопис руський, 1989, с. 434].

У хроніці Литовській і Жмойтській під 1256 і 1263 рр. вже іде мова про «Країни Руські» від Вільна до верхів'їв Німану, а під 1332 р. назва «всі Країни Руські» охоплює південно-західні землі Русі. «По смерті Радивиловій Миксайло, сын его, вступил на князство Новгородское и Подляское, также и всѣкраин русские от Вильна аж до жродел Неманов отчистим держал правом». Під 1332 р. записано, що князь Ольгерд «вси краины русские с Подольем поручил... синовцам своим».

З цього випливає, що у XII − на початку XIV ст. зафіксована в писемних джерелах назва «Україна» охоплює майже всі землі Південної Русі від Дніпра до Дністра і Вісли.

Особливо збільшується вживання назви «Україна» у наступні століття. Польський король Стефан Баторій в універсалі 1580 р. звертається до населення України Руської, Київської, Волинської, Подільської і Брацлавської, а в Густинському літописі під 1517 р. король Зигмунд посилає посла Прецлава Ляникоронського в Україну «собирати люду». Отже, в XVI ст. «Україна» як назва виступає в сучасному етнографічно-географічному розумінні. Й. Верещинський, католицький єпископ Києва, у 1594 р. писав, що Україна «... є довша і ширша ніж Велика і Мала Польща». П. Толочко знаходить для XVII ст. цю назву більш як у 30-ти документах [Толочко П. П. Походження назви «Україна» // Матеріали до української етнології. − К., 1995. − Вип. 1(4). − с. 51-64]. Вона приймається населенням і як означення окремої країни, землі, і як окремого, хоч і руського в широкому розумінні, народу. Поняття «Русь» поступово втрачає свій попередній етногеографічний і політичний зміст і не тільки підміняється, а й заміняється назвою «Україна».

Це незаперечно ілюструють описи і карти, виконані для Франції у 1572 р., де назва «Ukraine» охоплює Правобережжя та Лівобережжя Дніпра, і, зокрема, «Опис України» з картами де Боплана. Останній 17 років працював в Україні і зафіксував реальну етногеографічну картину XVII ст. на основі не книжної традиції, а живого спілкування з людьми, її мешканцями. Це сприяло утвердженню назви «Україна» у географічній і політичній номенклатурі Західної Європи.

Все це дозволяє нам приєднатися до С. Шелухіна та Н. Яковенко, які схиляються до думки, що літописні «України» слід розуміти не тільки як порубіжжя, порубіжні землі, порубіжні міста, порубіжне населення, а як синоніми понять «країна», «край», похідних від праслов'янського «krajь», «ukrajь», тобто «віддалений шматок землі», «віддалена частина території», ширше − «певна територіальна одиниця» [Шелухін, 1926; Яковенко, 1997, с. 11]. [...]

Отже, анти − окраїнні, хоч і інтегровані склавінами, − залишають свій виразний слід у назві «Україна», яка, проіснувавши поряд з офіційною книжною назвою «Русь», переживши кілька етапів свого відродження і спаду, повністю витісняє її і стає визначальною для окремого слов'янського народу, другого за кількістю населення. [...]

Як назви «Русь», «Київська Русь» у вузькому та широкому прочитанні появилася на теренах Східної Європи лише в IX ст. разом із норманами-русами, так і назва «Україна» була започаткована в IV ст. скіфо-сарматським іраномовним степовим населенням, що називало своїх північних багаточисельних слов'янських сусідів «антами» − «окраїнними». Обидва ці етноніми − «анти» і «русь» − для слов'ян є привнесеними ззовні. Але, мабуть, не випадково назва «Україна» в першу чергу утверджується у тих регіонах східних слов'ян, де вона виникла, а «Русь» через Велике Московське князівство переходить у назву «Росія» там, де вперше появилися нормани-руси. Обидві назви відіграли в історії східних слов'ян різні ролі. Вони то перехрещувалися, то розходилися, визначаючи в різні періоди різні статуси того населення, якому належали. Зрештою, будучи назвами окремих етнічних груп (назва «Україна» ніколи не поширювалася на північно-східні райони Русі), вони остаточно визначили окремішність двох найбільших східнослов’янських народів. Не маючи глибшого коріння, ніж назва «Русь», північні частини східних слов'ян залишилися з цим етнонімом, додавши до нього частки «Біло-», «Велика» («Білорусь», «Велика Русь»), що також підкреслює окреме етнічне походження білоруського та російського народів. Назва «Мала Русь», що якийсь час після розпаду Київської держави побутувала поруч з «Великою і Білою Руссю», поступово була витіснена назвою «Україна». У часи найбільших народних напружень у боротьбі за суверенність ця назва підкреслювала глибокі історичні витоки українського народу, його стремління до самоутвердження і право на самостійне державне існування. Тому вона була прийнята остаточно національним відродженням XIX ст., а у XX ст. стала офіційною, визнаною світом національною назвою Української держави.

Баран В. Д. Давні слов'яни / В. Д. Баран. − К., Видавничий дім «Альтернативи», 1998. − 336 с. − С. 212−218.