Особливості культурного життя Стан освіти і науки

Процеси, що відбувалися в економіці України, неодноразові спроби реформ не могли не позначитися на сфері культурного життя. Особлива увага приділялася освіті, яку партія традиційно розглядала як частину ідеологічної системи. Згідно із Законом «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР» від 25 грудня 1958 р. було розпочато реформування школи. Семирічні й десятирічні школи були перетворені на восьмирічні (обов’язкові) та одинадцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою, що нагадувало попередні уніфіковані трудові школи. Випускники середніх шкіл, за винятком 20% кращих учнів, були зобов'язані відпрацювати принаймні два роки перед вступом до вищих навчальних закладів.

Після приходу до влади Л.Брежнєва ця реформа, як й інші реформи М.Хрущова, була фактично згорнута, хоча окремі її елементи залишилися. Збереглася, зокрема, загальна обов'язкова 8-річна освіта, не була відновлена плата за середню та вищу освіту, українська мова й література вже не були обов'язковими для вивчення в російських школах УРСР.

З 1956 р. в республіці стали діяти школи-інтернати, а з 1960 − школи подовженого дня. З 1966 р. відповідно до рішень XXIII з'їзду КПРС розпочалося впровадження загальнообов’язкової десятирічної освіти. Одночасно посилювалася централізація управління освітою. В 1969 р. було створено Міністерство освіти СРСР, яке взяло ряд основних функцій Міністерства освіти УРСР, суттєво урізавши його автономію. Далі політизувався навчально-виховний процес. Із 1972 р. в усіх середніх школах була введена обов'язкова початкова військова підготовка. Ще раніше, у 1968 p., військову підготовку відновили у вищих навчальних закладах.

Господарські реформи потребували нарощування кількості фахівців із вищою освітою. Тому мережа вузів неухильно розширювалась. У 1964 р. був заснований Донецький університет, у 1972 − Сімферопольський, у 1985 − Запорізький, а згодом − Прикарпатський та Волинський. При великих промислових підприємствах організовувалися загальнотехнічні та загальнонаукові факультети. Розширювалася підготовка спеціалістів із нових галузей науки й техніки. Однак у кінці 60-х pp. Україна мала на 25% менше студентів на 10 тис. населення, ніж Росія. В її вузах, за розпорядженням Москви, навчалася велика кількість студентів із так званих соціалістичних країн та країн, що розвивалися. Лише в 1976 р. у вузах і технікумах Харкова навчалося понад 2 тис. студентів із 22 країн світу.

Проблемою проблем залишалася якість підготовки спеціалістів. У загальній своїй масі вона була низькою, особливо на заочних і вечірніх відділеннях, хоча кількісні показники зростали: протягом 1964-1985 pp. − з 2,3 млн. чоловік до 7,3 млн. чоловік. Збільшилася кількість фахівців із середньою спеціальною та вищою освітою, зайнятих у народному господарстві України. На початку 80-х pp. стало особливо помітно, що рівень підготовки фахівців в УРСР, як і загалом в СРСР, значно відстає од світового.

До 1976 р. в УРСР в основному завершився перехід до загальнообов'язкової середньої освіти. У 1984 р. Верховна Рада СРСР схвалила «Основні напрями реформ загальноосвітньої і професійної школи». Вони визначали освітню політику партії «в умовах розвинутого соціалізму». Відповідно до цього документа посилилася ідеологізація школи, суттєві зміни вносились у зміст навчально-виховного процесу. Увага акцентувалася на трудовому навчанні, оволодінні учнями конкретними знаннями з природничо-технічних, економічних та суспільних наук. Одночасно запроваджувалося навчання дітей із 6-річного віку, 8-річні школи були реорганізовані в 9-річні, середні − в 11-річні, а професійно-технічні училища різних типів − у середні професійно-технічні.

Кількісні показники в розвитку загальної освіти в УРСР у 60-і-80-ті pp. також засвідчують прогрес. Однак освіченість випускників середніх шкіл падала. Рівень підготовки учнів сільських шкіл був значно нижчим, ніж міських. Із погляду загальнолюдських норм ідейне спрямування, рівень знань та інтелектуального розвитку, стан і характер морального виховання, виховання національної свідомості не відповідали стандартам цивілізованого світу.

Зазнала певних реформацій і наука України, що не могло не позначитися на дослідженнях. Основним їх центром залишалася Академія наук Української РСР. Згідно зі статусом 1963 р. вона .підпорядковувалася Раді Міністрів У РСР та Президії АН СРСР. її президентом став у 1962 р. Б.Патон.

Звичайно, діяти доводилося відповідно до тих законів і принципів, що панували в радянському суспільстві. Екстенсивний розвиток економіки визначив такий же шлях розвитку науки. В складі АН УРСР утворювалися нові спеціалізовані наукові установи, відділи та лабораторії, виникали численні підрозділи. Більшість із них розробляла нові перспективні напрями наукових досліджень (інститути напівпровідників, радіотехнічних проблем, проблем міцності, металофізики, геофізики, хімії, високомолекулярних сполук, кібернетики, ядерних досліджень та ін.), але були й такі, цю виникали на хвилі реорганізації, кон'юнктури, без достатніх на те об’єктивних підстав. Вони спричинялися до подальшого розпорошення наукових сил, диспропорції наукового потенціалу, нераціонального його використання, не відповідали вимогам підвищення ефективності академічної науки, що й зумовило їх перегляд, визнання як помилкових.

У 60-і − 70-і pp. республіканська академія складалася з трьох секцій, що об'єднували 9 відділів (згодом − відділення). У наступні роки були створені ще три відділення. Основні напрями досліджень визначалися секціями фізико-технічних і математичних, хіміко-технологічних та біологічних наук і секцією суспільних. В установах академії неухильно зростала кількість науковців. Якщо I960 р. їх нараховувалося 3,6 тис. чоловік, то 1985 − вже 15,3 тис. Кількість працівників із науковими ступенями зросла за той же час у 5,5 раза.

Останнє не могло не позначитися на ефективності наукових розробок. Відкриття й розробки, які не мали аналогів у світі, були здійснені вченими-математиками. Головною організацією зі створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин в СРСР став Інститут кібернетики, очолюваний упродовж двох десятиліть академіком В.Глушковим, а потім академіком В.Михайлевичем. Фундаментальні дослідження були виконані в галузі твердого тіла й низьких температур, надпровідності, фізики напівпровідників, радіофізики, теоретичної й експериментальної ядерної фізики, фізики плазм і керованого термоядерного синтезу, астрономії та радіоастрономії. З 1960 р. в розпорядженні вчених-фізиків перебував ядерний реактор, з 1966 р. − найбільший у Європі лінійний прискорювач електронів.

Значний імпульс у своєму розвитку одержали атомна енергетика, наука про Землю. Завдяки фундаментальним і прикладним розробкам учених-геологів розширилися, особливо в 90-і pp., можливості освоєння корисних копалин на території України.

Зусиллями вчених у складі академії створено найбільший у світі центр наукових досліджень у галузі зварювання металів, зварних конструкцій і нових металургійних методів добування високоякісних та особливо чистих металів і сплавів. Помітним внеском у розвиток науки стали дослідження українських учених у галузі ливарного виробництва, матеріалознавства, фізико-хімічної механіки, матеріалів та надтвердих матеріалів. Прискоренню технологічного впровадження найперспективніших результатів фундаментальних досліджень сприяли науково-технічні комплекси (НТК) та інженерні центри, створені в АН УРСР у середині 80-х pp. Найпотужнішими серед комплексів були міжгалузеві «Інститут електрозварювання ім. Є.Патона, «Інститут проблем матеріалознавства», «Інститут кібернетики ім. В.Глушкова», «Інститут надтвердих матеріалів».

Істотні зрушення відбулися в галузі хімії та хімічної технології, біохімії, фізіології та теоретичної медицини, загальної біології. Спільними зусиллями науковців ряду інститутів були проведені дослідження з фундаментальних і прикладних проблем, які мали практичну цінність для розвитку сільського господарства. Вдалося вивести нові сорти жита, пшениці, кукурудзи, цукрових буряків, кормових культур, винайти нові засоби боротьби з хворобами плодових рослин і виноградників. Значними були здобутки вчених у галузі біотехнологій. Вагомий внесок у розвиток наукових досліджень зробили працівники галузевої науки та викладачів вищих навчальних закладів, зокрема, Київського, Львівського, Харківського, Донецького та Дніпропетровського університетів, Української академії сільськогосподарських наук (1956-1962 рр), Академії будівництва й архітектури (1956-1963 pp.), інших наукових установ.

Протягом 1970-1985 pp. понад 13 тис. наукових розробок учених Академії наук УРСР було впроваджено у виробництво. Однак далося це нелегко, оскільки виробнича сфера об’єктивно не була зорієнтована на чутливе сприйняття наукових новацій і прогресивних ідей. Жорстке планування з постійно зростаючими показниками зумовлювало низьку спроможність економіки та суспільства використовувати досягнення науково-технічної революції, штовхало на пошук екстенсивних, а не інтенсивних шляхів розвитку. Наукові розробки впроваджувалися здебільшого тим же методом адміністративного тиску, наказу, розпорядження. Велика кількість наукових досягнень, технологій, винаходів і розробок циркулювали лише в науковому середовищі, не знаходячи попиту в сфері виробництва, а якщо й знаходили, то швидше за рубежами СРСР. Виняток становили тільки розробки в інтересах військово-промислового комплексу та великі наукові проекти загальнодержавного значення.

Не ініціювала плідну працю й морально-політична атмосфера, що культивувалась як у суспільстві, так і в творчих колективах. Чимало вчених за вільнодумство зазнавали репресій.

Складним і суперечливим був процес наближення суспільних наук до історичної правди та реальної дійсності, бо на зміну одному культу приходив інший. І на догоду кожному вимагали «творити» науку, прославляти існуючий політичний режим, виводити «закономірності». Ідеологічні потреби партії зумовлювали передусім вивчення проблем соціалістичного й комуністичного будівництва. Незмінною складовою праці науковців усього спектра суспільних наук мали бути так званий класовий підхід і критика буржуазно-націоналістичних концепцій.

Незважаючи на тотальний контроль, українськими вченими-економістами, істориками, філософами, філологами, літературознавцями та мистецтвознавцями в 60-і-80-і pp. було опубліковано низку цікавих наукових розробок. Так, історик М.Брайчевський написав кілька глибоких наукових розвідок із давнього історичного минулого України, зокрема, «Коли і як виник Київ», «Походження Русі», «К происхождению древнерусских городов». 1972 p. друком у Торонто з'явилася праця вченого «Приєднання чи возз'єднання», в якій була піддана критиці офіційна інтерпретація Переяславської угоди, викладена в «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією, 1654-1954 pp.», і діячів козацької державності. У 1979 р. завершив свою історико-філософську працю «Лист до російських та українських істориків історик і філолог Ю.Бадзьо. У ній він заперечив теорію про так зване триєдине походження трьох слов'янських народів − російського, українського та білоруського. Нестандартно підходили до вивчення історичного минулого українського народу та його культури такі історики, як О.Апанович, Я.Дзира, О.Компан, І.Бойко, філософ Є.Пронюк, літературознавці Є.Кирилюк, І.Дзюба та ін.

Науковими колективами було видано ряд фундаментальних праць з історії України, держави й права, археології, літератури та мистецтва, які, втім, не одержали однозначно позитивної оцінки наукової громадськості, особливо зарубіжної. Серед них варто назвати такі багатотомні публікації, як «Історія Української РСР , «Історія міст і сіл Української РСР», «Археологія Української РСР», «Історія українського мистецтвознавства, «Історія української літератури», «Словник української мови», «Українсько-російський словник». Були надруковані також Українська радянська енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України та ін.

Далеко не всі найважливіші проблеми, події та явища суспільно-культурного й економічного життя знайшли своє адекватне відображення на сторінках названих видань.

На практиці науково-дослідні установи України щораз більше інтегрувалися в систему наукових закладів СРСР, а фактично − Росії, нерідко перетворюючись у їхні периферійні придатки, втрачаючи не тільки національне, а й наукове обличчя. Управління наукою дедалі більше монополізувалося невеликою групою вчених-адміністраторів із Москви та Ленінграда, які, зімкнувшись із владними структурами, мали вирішальний вплив в Академії наук СРСР. У руках останньої зосереджувалася основна науково-виробнича база, інформаційні канали та формування наукових напрямів, що давало можливість диктувати свої умови, підпорядковуючи «периферійну» науку єдиному російському центрові.