1970-Ті − початок 1980-х років: посилення русифікації

1960-ті роки нерідко порівнюють з 1920-ми, принаймні за ознакою інтенсивного, пришвидшеного розвитку української культури й науки, тоді як суспільно-політична атмосфера 1970-х років наблизилася до сталінської доби 30-х років.

Якщо в 1962 р. московські лінгвісти, опублікувавши програму, в якій віднесли низку мов Радянського Союзу до неперспективних, все ж змушені були через якийсь час вибачатися за поспішність «тенденцій рекомендаційного характеру щодо функцій російської мови в культурному й суспільно-політичному житті окремих мов Радянського Союзу», то на початку 70-х рр. вище партійне керівництво вирішило, що вже час оголосити завершення процесу «стирання національних відмінностей».

У звітній доповіді XXIV з'їзду КПРС 30 березня 1971 р. Л. Брежнєв висунув тезу про постання нової історичної спільноти − радянського народу. Ширше він обґрунтував це положення у доповіді, присвяченій 50-річчю СРСР, 21 грудня 1972 р. [...]

Сам Маланчук був переконаний, що «нації є історичною категорією, мають минущий характер і їхнє зникнення у віддаленому майбутньому невідворотне». [...]

Чергова кампанія боротьби з українським буржуазним націоналізмом почалася з кадрових змін у партійному керівництві. У травні 1972 р. П. Шелеста на посту першого секретаря ЦК Компартії України замінив В. Щербицький, що оцінював добу свого попередника як період «помітного пожвавлення націоналістичних елементів, інспірованого зарубіжними антирадянськими центрами».

Добу правління В. Щербицького (1972-1988) історики визначають як «період безжального викорінення всього, що містило хоча б найменший натяк на українську самобутність». Антиукраїнська мовно-культурна політика в усіх галузях суспільного життя поєднувалась із терором, розв'язаним проти опозиційної режимові інтелігенції. На початку 1972 р. радянські спецслужби провели масові політичні арешти, ув'язнивши багатьох діячів Руху опору 1960-х років. [...]

Війна Комуністичної партії СРСР з українською мовою у 1970-х роках відрізнялася від 1930-х лише тим, що провадилась не фронтально, «вичищаючи» від «буржуазних націоналістичних елементів» усі мовні стилі, а зосереджувалася на мові художньої літератури. Це закономірно, оскільки за сорок років, що минули від початку втручання комуністів у розвиток української мови, її діловий і науковийстилівже було уніфіковано за російським зразком. [...]

Що ж до художньої літератури, то вона за самою своєю мистецькою природою протистоїть уніфікації, тому навіть у підневільних умовах такого тотального й жорстокого контролю, якою була радянська цензура, тим паче − цензура в УРСР, яка вистежувала не тільки ідейний зміст, а й мову літератури, творчі особистості з-поміж письменницького загалу завжди намагалися відвоювати своє право на свободу самовираження як не на змістовому, то бодай на мовному рівні. Попри всі обмеження, які наклав режим на мистецтво слова, толеруючи українську літературу, як і саму українську мову, лише в суто декоративній функції, що мала засвідчувати світові «невиданий розквіт» національних культур в СРСР, українські письменники виходили за дозволені межі, і передусім їм завдячуємо тим, що владі так і не вдалося позбавити українську мову її лексичного багатства й самобутності. [...]

В Україні розгортається кампанія боротьби з «архаїзмами, діалектизмами і штучними мовними утвореннями», під гаслом якої з мови оригінальних художніх творів і перекладів усувалася питома українська лексика, передусім західноукраїнська. Слід зазначити, що мовні заборони не обмежувалися сферою галицьких мовних особливостей. Жорсткий мовний нормативізм поширювався на все, що виходило за межі суворо регламентованого середнього стандарту. [...]

Отже, попри гучні декларації про «вільний розвиток національних культур народів СРСР і їх «невиданий розквіт», радянська мовна політика була спрямована не тільки на обмеження сфер використання української мови, а й на руйнацію її основ − лексичних, фразеологічних, граматичних. Далекосяжною метою такої політики було зведення української мови до стану говірки російської мови, що свого часу відвертіше проголошувала імперська адміністрація царської Росії. Частково режимові вдалося досягти своєї мети. Юрій Шевельов, один із небагатьох дослідників радянської мовної політики, що провадилась в УРСР у 70-х роках, до ознак, що позбавляли українську літературну мову самостійності, відносив такі, як «широка відкритість для російських вкраплень і структур; накинення російської шкали соціальних вартостей у мові; закритість до позик поза тими, що йдуть з або через російську мову; недорозвиненість технічної й наукової термінології; відсутність міського сленгу; явище суржика й суржикізації».

Таким чином, підсумовував Юрій Шевельов, українська мова на радянській Україні перебувала «десь у проміжному просторі між станом мови і станом говірки».

Масенко Л. Мова і суспільство. Постколоніальний вимір. − К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2004. − 163 с. − С. 68 − 82.