38

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Черкаський Національний університет

імені Богдана Хмельницького

Кафедра державно-правовових дисциплін

реферат

Утворення СРСР та зміни у правовому статусі УСРР

Виконав:

студент І- курсу

ПІП

Черкаси – 20

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ І Підготовка до об’єднання радянських республік

1.1. Ідея федерації в українській суспільно-політичній думці …………. 5

1.2. Дискусія у вищому партійному керівництві з приводу визначення майбутньої форми об’єднання …………………………………………………….9

РОЗДІЛ ІІ Утворення СРСР та зміни у правовому статусі українських земель

2.1.Юридичне оформлення утворення Союзу 19

2.2. Державно-правовий статус УРСР після прийняття Конституції СРСР 1924 р……………………………………………………………………………. 24

ВИСНОВКИ 33

Список використаної літератури 35

ВСТУП

Актуальність теми дослідження.

У сучасному світі досить наглядно простежується тенденція до об’єднання незалежних держав у політичні, економічні та військові союзи, які за відповідних умов можуть перерости в складні державні утворення – федерації та конфедерації. Подібні приклади ми спостерігаємо як на теренах Європи (Багато дослідників висловлюють думку, що ЄС вже сьогодні має типові ознаки конфедерації), так і на пострадянському просторі (СНД). У тому, що такі процеси відбуваються немає нічого дивного – сильні політичні, економічні, культурні зв’язки між державами, існування проблем, які не в змозі розв’язати одна країна та інші чинники спонукають держави до більш тісної співпраці. Проте, тут постає важливе питання – яких форм набуде ця співпраця і чи не загрожуватиме вона втратою суверенітету окремих держав, які увійдуть до складу подібних об’єднань. Відповідь на це питання неможливо дати без врахування накопиченого за попередні століття історичного досвіду, що робить надзвичайно актуальним дослідження проблеми утворення у 20-х рр. ХХ ст. величезної союзної держави, до складу якої входила і наша Україна. Мова йде про Союз Радянських Соціалістичних Республік.

Стан наукової розробки теми.

Активне дослідження історії створення СРСР розпочалось після ХХ з’їзду КПРС, коли стали відомі замовчувані раніше документи, що стосувались цієї проблеми. На їх основі склалася певна схема, яка раз у раз відтворювалась під час відзначення чергового ювілею. За цією схемою, утворення СРСР відбулось шляхом добровільного укладання союзного договору. Засуджувалися позиції Х.Раховського та І.Сталіна, які спотворили ленінський план, за яким незалежні та рівні республіки об’єднувалися в єдину багатонаціональну державу. Зокрема подібної схеми викладу дотримувались – Б.М. Бабій в своїй монографії „Союз РСР і роль України в його утворенні”, В.М.Куріцин „Государственное сотрудничество между Украинской ССР и РФСР в 1917 – 1922 гг.”, О.І. Чистяков „Взаимоотношение Советских республик до образования СРСР” і т. ін.

Після розвалу СРСР ця схема була відкинута. Натомість, до наукового обігу надійшли нові документи, що розкривали невідомі раніше сторінки історії створення СРСР. Так, важливий джерельний матеріал у якому висвітлюється хід обговорення керівництвом РКП(б) питання про взаємовідносини РСФСР та незалежних республік, був опублікований в журналах „Известия ЦК КПСС” (1989, №9) та „Отечественная история” (1992, №4). Аналіз нових матеріалів дав дослідникам по новому поглянути на суть проблеми, що знайшло своє відображення у статтях та монографіях С.Кульчицького, Л.Нагорної, В.Чеховича та ін.

Слід зазначити, що не всім авторам вдається в процесі дослідження такого складного питання, як утворення СРСР та ролі у цьому процесові України, вдавалось дотриматись принципів об’єктивності. Один з нових історичних міфів звучав наступним чином: якби радянська Україна не увійшла 1922 року до складу Союзу РСР, вона могла б зберегти суверенітет й уникнути жахливих трагедій у своїй недавній історії. Зокрема, про це говориться в книзі Г.Костюка „Сталінізм в Україні (генеза і наслідки)”

Об’єкт дослідження – процес об’єднаня радянських республік та утворення СРСР.

Предмет дослідження – правове оформлення утворення СРСР

Мета дослідження – проаналізувати юридичні аспекти утворення СРСР та визначити державно-правовий статус УСРР після прийняття Конституції 1924 р..

Поставлена мета передбачає вирішення ряду дослідницьких завдань

• проаналізувати погляди представників української політичної та культурної еліти на ідею утворення федерації та місця в ній України;

• розкрити суть дискусії у вищому партійному керівництві з приводу майбутньої форми об’єднань, визначивши основні погляди на майбутній державний устрій, що склались серед партійно-радянського керівництва;

• проаналізувати зміст та головні положення Декларації про утворення СРСР та Союзного Договору;

• охарактеризувати державно-правовий статус УРСР у складі Союзу.

Структура роботи повністю відповідає поставленим завданням і складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, та списку використаної літератури.

Розділ і Підготовка до об’єднання радянських республік

1.1 Ідея федерації в українській суспільно-політичній думці

Дев’ятнадцяте століття ввійшло в українську історію як період „національного відродження”, період початку нового національного-визвольного руху, що був обумовлений піднесенням національної, суспільно-політичної свідомості української еліти. Відсталість та консервативність монархічного режиму, переслідування та заборона національної культури, освіти і науки штовхали українських патріотів на боротьбу з царатом. Її методи були різноманітними, від культурно-просвітницької діяльності серед простого населення і до створення таємних гуртки і влаштовування змов, проте мета – єдина – ліквідація Російської імперії, як „тюрми народів” і забезпечення широких можливостей для самореалізації народів, що проживають на її територіях. В цьому плані, перед лідерами українського національно-визвольного руху поставало важливе питання на яке вони мусили обов’язково знайти відповідь – яким повинен бути майбутній державний статус України і на яких засадах розбудовуватиметься відносини з сусідніми державами.

Першими хто висунув власну концепцію майбутнього розвитку України стали члени Кирило-Мефодіївського товариства. На жаль обсяги роботи не дозволяють провести грунтовний аналізі їх ідей, тому ми лише побіжно викладемо основні положення розроблених ними програм. Одним з головних ідеологів кирило-мефодіївців був Микола Костомаров. Його програма українського державного розвитку знайшла своє втілення у програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства, а також в окремих статтях і працях: „Думки про федеративний принцип у старій Русі”, „Дві руські народності”, „Книги буття українського народу” та ін.

Програма передбачала побудову слов’янської федерації християнських республік, яка мала складатися з незалежних держав, побудованих на демократичних засадах, на чолі з президентом, який репрезентує виконавчу владу, і соймом — законодавчим органом. В автономних республіках мали бути однакові основні закони, однакова грошова система, координовані зносини з іншими державами, а також спільне військо. Програмою передбачалося утворення спільних керівних органів слов’янської федерації, обрання президента і конгресу на чотирирічний термін. Складовою такого союзу мала бути незалежна Україна, яка підтримувала б ідейно-культурні та релігійні зв’язки з іншими республіками за принципами християнської моралі [14, 195].

Ідея федералізму висунута М.Костомаровим була підтримана іншим членом Кирило-Мефодіївського товариства – юристом Георгієм Андрузьким, який у „Начерках конституції республіки” запропонував проект створення на уламках Російської та Австрійської імперій нової держави, яка мала об’єднати сім автономних штатів на чолі зі своїми президентами (Україну з Причорномор’ям, Кримом і Галичиною, Польщу, Литву, Бессарабію, Сербію, Болгарію, Дон) [14, 196].

Незважаючи на нетривалий період існування самого товариства, означені положення, висунуті братчиками, знайшли значну підтримку в середині української інтелігенції. І в цьому не було нічого дивного. Ідея утворення федеративної держави слов’янських народів викликала в середині ХІХ ст. жваву підтримку і навіть мала в своїх прихильниках осіб цілком протилежних за своєю політичною, національно-культурною орієнтацією. Зокрема, одним з її апологетів був видатний російський мислитель того часу Н.Я. Данілевський, який, щоправда, ввжав за необхідне забезпечити в цьому об’єднані домінантне становище Росії.

На українських землях подібні ідеї не могли знайти належного відклику в середовищі місцевої еліти, яка вже й так потерпала від зверхнього ставлення до себе „старшого брата”. Саме тому в теоретичних розробках українських мислителів превалюючим залишався демократичний принцип побудови майбутнього федеративного союзу. Прикладом такої позиції може слугувати спадщина залишена видатним українським філософом, публіцистом, істориком і вченим Михайлом Драгомановим. Він розробив проект конституційного перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу. У його проекті передбачався новий устрій держави на засадах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини і громадянина, скасування тілесних і смертної кар, недоторканність житла без судової постанови, таємність приватного листування, свободу слова, друку, совісті й віросповідання [14, 198].

Ідея федералізму знайшла своє втілення не лише серед теоретичних розробок українських мислителів, а й була відповідним чином оформлена і закріплена в програмних документах провідних українських політичних партій, які розпочали свою діяльність на початку ХХ ст. Так, положення про створення федерації демократичних республік куди на правах автономії в повинна війти Україна значилась в програмі Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціал-революціонерів (УПСР), Української радикальної партії соціалістів-федералістів [13, 199-200].

Фактично на сьогодні необхідно визнати, що в суспільно-політичній думці того часу ідея „автономної України” за кількістю прихильників цілковито переважала ідею „незалежної України”. Фактично остання була популярна серед радикально налаштованої молоді („Братство тарасівців”) та інтелігенції (Українська народна партія). Тут доречно напевно буде сказати, що подібна ситуація була зумовлена не стільки низьким рівнем політичної культури, патріотизму, а розуміння реальних економічних, соціальних, політичних, релігійних проблем, що виникнуть з розпадом Російської імперії і впевненістю в можливості їх подолання лише завдяки спільним зусиллям.

Зважаючи на вищевказане не дивно, що після початку революції, яка давала можливість українському народу здобути нарешті вистраждану свободу, його лідери не спішили з проголошенням незалежної держави. Навпаки, перші декларації, яки вийшли з під пера поводирів українців – М.Грушевського, В.Винниченка засвідчили відданість їх старим ідеям федералізму. Слід зазначити, що у обох цих державних діячів сталий огляд на характер федеративної держави майбутнього сформувався задовгого до революційних подій в Петрограді. Наприклад М.Грушевський, будучи одним з послідовників М.Драгоманова, вивчаючи т.зв. „українське питання” прийшов до висновку, що основою входження України в Росію була автономія, але цим принципом знехтували. Можливість вирішення цієї проблеми він бачив у випадку децентралізації влади в Росії та утворенні федерації, під якою розумів об’єднання в одній державі декількох. Важливим моментом у концепції федерації було те, що її суб’єкти не лише зберігали свою державність, а й мали можливість виходити з її складу.

У федерації, яку пропонував М. Грушевськии, центральні органи повинні були формувати загальні основи державного й суспільного ладу, розпоряджатися ресурсами, необхідними для утримання органів центрального і загальнодержавного управління, відати питаннями війни і миру, міжнародними відносинами, збройними силами, встановлювати митні правила, нагляд за поштою, телеграфом і залізницями. Передбачалися єдина грошова система і система мір і ваги. Федерація наділялася повноваженнями узгоджувати цивільне і кримінальне законодавство, законодавство з питань охорони прав національних меншин тощо. Решта питань устрою та нормування мали вирішуватися на місцевому рівні. Пропонувалося, що в Україні як суб’єкті федерації законодавча влада повинна бути сконцентрована в сеймі, а виконавча — в Раді міністрів.

Автономію України автор концепції розглядав як „самозаконність” — право встановлювати свої закони і керуватися ними в житті. Україна у складі федерації повинна бути демократичною республікою, в якій гарантувалися б політичні свободи: свобода слова, зборів, громадських організацій, совісті, рівне виборче право за таємного голосування. Реалізуючи свою автономію, Україна мала бути вільною у вирішенні політичних, економічних, культурних питань, самостійно розпоряджатися своїми багатствами й ресурсами.

Автономній Україні належало мати свою адміністрацію та судову систему, свою армію, де було б створено такі умови, за яких проходження служби відбувалося б у безпосередній близькості від місця проживання військовослужбовців.

Реалізацію своїх ідей М.Грушевський почав втілювати з моменту оголошення його головою Центральної Раді, і в цьому питанні знайшов підтримку багатьох українських партій, які, як ми зазначали вище, також орієнтувались на перетворення Російської монархій у федеративну республіку. Аналіз перших листів і телеграм до Тимчасового уряду, на думку дослідників засвідчив „остаточне формування нею [Центральною Радою – Авт.]. вимоги автономії України у складі федеративної демократичної Росії” [13, 201]. Навіть відмова російських „демократів” задовольнити вимоги українців, не похитнули курсу на автономізацію, яку проводила Центральна Рада. Свідченням цього є і зміст І та ІІІ Універсалів, а також скликання та проведення З’їзду народів Росії (8-15 вересня 1917 р.). Не відмовилась Центральна Рада від ідеї федерації і навіть тоді коли, в силу причин більше зовнішньополітичного аніж внутріполітичного характеру, проголосила в IV Універсалі про створення самостійної, незалежної вільної Української Народної Республіки. В цьому ж таки документі зазначалось, що за майбутніми Установчими зборами Республіки залишається право „рішити про федеративний зв’язок з народними республіками колишньої Російської держави” [12, 4].

Проаналізувавши викладене вище, можна зробити висновок, що на зламі XIX–XX ст. в українській суспільно-політичній думці чітко окреслилась ідея перетворення Російської імперії у федеративну державу, в склад якої Україна ввійде на правах рівноправного суб’єкта і користуватиметься широкими свободами у визначені характеру та порядку внутрішнього життя на власних територіях.