2. Поняття толерантності (дуже цікаво написано)

Коли говорять про толерантність, можливо, мають на увазі наступне: не конфліктуй, приймай людину чи спільноту, якою вона є; які б не були погляди чи звички – мирися з усім, кожен бо має право на власну думку, свій спосіб життя і т. д. Такий підхід набув універсальності невипадково. ХХ століття стало жахливим завдяки тоталітарно-насильницьким системам, що виникли у ньому, і в пам’яті та перед очима старшого покоління виринають спотворені абсолютистські гасла на зразок «Хто не з нами, той проти нас!», «Імперіалізм – наш ворог!», також фашистські «Арійська раса – найвища!», «Хвала фюреру!», «Смерть ворогам рейху!» тощо.

Подібні системи залишили кривавий слід в історії… В них категоричність світоглядів, слів, вчень, політики, дій випливала не з логічності, любові до людей, справедливості, гуманності, а від свавілля сильних цього світу, котрі привласнили собі право гнобити і людські душі, і тіла… Безперечно, зарадиприманки вони використовували й позитивні моменти, як добре висловився Генріх Гейне: «Дивна річ: в усі часи негідники маскували свої злочини відданістю інтересам релігії (або ідеології), моралі та патріотизму!»

Після пережитих народами жахів ХХ століття, ми занепокоєні подібними процесами, що кояться в світі тепер… Коли цьому буде кінець і чи, взагалі можливо, щоб цьому прийшов кінець? Саме тому толерантність як терпіння, непоспішливість у винесенні остаточних вироків, особливо як відмова від зазіхань на фізичне життя людей – то єдиний і життєдайний вихід із між народних, міжнаціональних, етнічних чи релігійних конфліктів! Це повинні усвідомити всі люди!

Значення слова «толерантність»

Термін «толерантність» походить від латинського слова tolero, котре означає «несу», «витримую», «терплю», зазначає доктор філософії В. Малахов («Етика», К., «Либідь», 2006, 329). Отже, це риса характеру людини, яка виявляється у ставленні до когось чи чогось, а характер – то сукупність набутих навичок, установок, принципів, які опираються і на вроджені особливості, і на світоглядні засади. Слово «набути» передбачає процес становлення, отже, толерантність як терпіння не є чимось застиглим і статичним: її завжди може набути той, кому її бракує. Сам термін означає терплячість загалом. Але до кого чи до чого?

Область вжитку

У ХІХ столітті зародився, а в ХХ розквітнув новий (хоч і не зовсім!) напрямок у філософії – екзистенціалізм. Він визнає найбільш реальним особистий світ людини й намагається на цьому вибудовувати увесь системний підхід. У зв’язку з цим філософи та психологи навели фокус досліджень на парадигми «Я» та «Інше». Не можна сказати, що це неправильний підхід: все залежить від того, як розподіляти акценти.

Розглянемо й ми ставлення людини до свого «Я», а саме до двох важливих елементів: до тіла та до своїх думок, котрі є важливими та визначальними сферами. Хоча слово «толерантність» не вживається щодо них, але де є ставлення, там припустиме й терпіння, що й можна назвати толерантністю. Ці сфери є джерелом, з якого витікають і слова людини, і, певною мірою, емоції, котрі активно спрямовують вектор розвитку особи, формують її світогляд. Вони є фундаментом, на якому вибудовуються наші стосунки з рідними, друзями, громадою, світом тощо.

«Толерантність» щодо свого фізичного тіла. Для прикладу візьмемо дві властивості, життєво необхідні нашому тілу: біль (як внутрішня здатність тіла реагувати на подразнення та зрушення в організмі) та необхідність отримання харчування від навколишнього середовища. Відчуття болю – захисна функція організму. Діти здебільшого «не толерантні», або нетерплячі до болю, зокрема того, що заподіює лікар, а дорослі, зазвичай, «толерантні», бо усвідомлено вибирають: «Краще зараз потерплю, ніж пізніше помру!» – тому й терплять заради життя. Фізичне терпіння має природні межі: нам відомо з курсу загальної медицини, що на межі больового шоку спрацьовує «автоматика», котра відключає рецептори сприйняття: людина втрачає свідомість і більше не відчуває болю. Отже, тут є межі. У харчуванні є дві сфери: корисно-поживна та отруйно-смертельна. У виборі поживної межі можна бути «толерантним»: хочеш, пий томатний, хочеш – виноградний сік! Щодо отруйної їжі толерантності не існує: все отруйне причиняє смерть!

«Толерантність» щодо своїх думок. Чи можна бути «толерантним» до своїх думок? У нас іноді з’являються руйнівні думки, наприклад, щодо себе (про само губство), але частіше щодо інших, – спокуса вкрасти, знечестити чужу жінку, убити когось заради винагороди чи помсти тощо. Визначити руйнівність легко, коли поставиш себе на місце іншого: а чи було б тобі приємно, якби це було зроблено тобі? Герой роману «Преступление и наказание» Раскольніков допустив думку (був «толерантний» до неї) про вбивство людини – і вбив…

Безумовно, є люди, для котрих коїти злочини – то навіть певне задоволення, є такі, хто не хоче цього… Шкала подібних бажань нікому не видна у деталях – то внутрішнє життя людини. Однак, це реальність: як ти думаєш сьогодні, так будеш діяти завтра.

Недаремно Христос сказав: «Вчинки їх виявлять їх». Коли якась думка невідомої природи – можна застосувати «толерантність»: не поспішати відкидати її. Коли ж очевидна її руйнівна природа – ніякої толерантності: викидай її геть, інакше буде біда!

Варто зазначити надзвичайно важливі речі: владу над своїми думками та словами має лише особа, сама людина: ніхто не повинен і не може боронити мислити та висловлюватися, бо ніхто не може «залізти» в душу та зробити там ревізію, крім Бога та тебе самого!

Толерантність у міжособистому спілкуванню має бути заснована на повазі до людини як такої, як природно рівної тобі незалежно від стану її розвитку (зразком є вимога християнського вчення: «вважайте один одного вищим за себе!») Це означає що нам треба: вміти вислухати людину; намагатися зрозуміти смислове поле її мови; ні в чому не принижувати її гідність; не зловживати своїм становищем (статусом) і перевагами (коли вони є!); мати добрі наміри щодо цієї людини; не поспішати виявляти у людини всі недоліки, які ти бачиш чи знаєш: дізнатися про її розуміння та ставлення до цих вад. Хто не прагне зрозуміти іншого, здебільшого знаходиться в позиції, котру висловив Ю.М. Лотман, відомий філолог та філософ ХХ ст.: «Той, хто не розуміє іншого, завжди схильний вважати, що тут нема чого розуміти: треба знищувати» (Ю.М. Лотман. Семиосфера. Стаття «Люди и знаки». С.-Пет. «Искус — ство-СПБ», 2000, с.7). Доброзичливі ж принципи стануть виявом толерантності або терпіння, що, безперечно, тільки по кращить стосунки чи вдосконалить їх. На таке здатна лише людина, котра виховує та вдосконалює свій дух (внутрішній світ).

Толерантність в етнічному відношенні мусить базуватися також на доброзичливості, але вже ширше: до будь-якої нації на зумлі. Це залежить від світогляду людини. Наприклад, матеріалістичний світогляд припускає самозародження світу «з нічого – ніхто – в нікуди». Центральне положення «гіпотези» еволюції, – виживає найсильніший, – надає удаваної можливості стверджувати, що нація, котра сильніша фізично, економічно чи культурно, посідає в історії більш вищий щабель розвитку, і тому надає собі право принижувати, нехтувати або й фізично знищувати «менш розвинені нації». Прикладом цього є існування колоній, дискримінація, на цистські режими тощо.

Подолання етнічних конфліктів великою мірою залежить від держави, однією з функцій якої є формування законодавства, яке б забезпечувало рівні можливості усім націям і соціальним групам, тобто було б «толерантним», демократичним.

Толерантність у релігійному відношенні необхідна не лише прихильникам будь-якої релігії, але й невіруючим чи атеїстам. Релігія – то область духа людини, казав філософ Гегель, яка сягає його глибин. Вона споріднена із розумом, совістю, волею, що є визначальним у формуванні світогляду людини. Теїсти та а-теїсти (Тео, грец. означає Бог, а – заперечна частка) мають спільні інструменти щодо пізнання світу-буття: розум, емоції, волю, а тому їм легко спілкуватися за умови, коли будуть толерантні один до одного!

У спілкуванні людей виникають конфлікти: зустріч протилежних думок чи позицій. Толерантність як терпіння – то єдиний спосіб увійти в спілкування. Мета ж спілкування: спілкуватися не заради суперечки, а заради пізнання істини. Пізнання ж істини вимагає її пошуку, а пошук передбачає вибирати логічне, позитивне, здорове, правдиве тощо, але відкидати суперечливе, неправдиве, гидке, брехливе, злочинне незалежно від того, чи перебуває воно в тобі, чи в комусь іншому.

Совість і релігія, подібно до кохання, є найглибшими сферами єства людини – тому вони є зонами недоторканості, в тому числі з боку держави, щодо кожної людини на землі і саме тут особа має можливість власного, незалежного ні від кого (або чого) вибору. Ця свобода означає свободу внутрішню, а зовсім не свободу діяти як заманеться! Наприклад: кожний вільний закохуватися в будь-кого і ніхто не може наказувати: «Люби Ірину, а не Світлану!». Але хтось може так «закохатися» в дівчину, що зґвалтує її, або заподіє якусь шкоду, чи «покохає» заміжню (маніпуляції зі словом «закохатися»). Тоді він підпадає під осуд совісті іншої людини, а також карного кодексу: ти злочинець! Таким чином те, що люди іноді приймають за кохання, може мати злочинну сутність!

Так само в релігії: часом те, що люди приймають за «релігію», згодом виявляється обманом, людським пошуком, ще й «законсервованим» у формі певної системи, далекої від істини, а інколи ще й злочинною! «Не все те золото, що блищить!» та «Не всі гриби в лісі їстівні!». Чому?

Словом «релігія» позначають загалом сферу надприродного або того, що стоїть вище людини: існування вищої сили, єства, порядку, істоти чи навіть якоїсь вищої енергії. Але навіть при такому означенні тут нема, або майже нема конкретики, а це означає можливість співіснування протилежних, суперечливих і навіть ворожих елементів. Те, що не доведено, не розглянуто, не виявлено – не можна категорично стверджувати! Саме тут потрібна толерантність для діалогу, пошуку, пізнання. Таке пізнання під силу особі: то не є колективний процес, хоча й використовуються результати колективних досягнень.

Цікаві приклади толерантності подані в Євангелії. Сам Ісус Христос спілкувався з людьми, котрих відкидала тогочасна громадськість: з людьми нижчого соціального статусу, також з блудниками, митниками. Він дозволив розпусниці обмивати Йому ноги, але й промовив до неї: «Іди собі, але більш не гріши!» (Ів. 8:11) Апостол Павло хоч обурився через ідолопоклонство греків в Афінах, проте спілкувався з ними та промовив: «Мужі атенські! Із усього я бачу, що ви дуже побожні!» (Дії 17:22). А коринтянам він пише: «Від усіх бувши вільний, я зробився рабом для всіх, щоб найбільше придбати. Для юдеїв я був, як юдей, щоб юдеїв прибати; для підзаконних – був, як підзаконний, хоч сам підзаконним не бувши, щоб придбати підзаконних… Для слабих, – як слабий, щоб придбати слабих» (1 Кор. 9:19–22) – зразки вищої толерантності. Але! Ця божественна толерантність має природою доброзичливе відношення до самої людини, але не до того злого, чим вона може бути наповнена. Декотрі люди є свідомими носіями зла: деструктивних культів, руйнівних вчень тощо. Бути «толерантними» до того негативу, що вони поширюють означає сприяти поширенню брехні, отрути, що згодом приводить до смерті. Наприклад, до чаклуна той самий апостол Павло промовив: «О сину дияволів, повний всякого підступу та всілякої злости, ти ворогу всякої правди! Чи не перестанеш ти плутати простих Господніх доріг? І тепер ось на тебе Господня рука, – ти станеш сліпий, і сонця бачити не будеш до часу!» (Дії 13:10–11) – і той… осліп на короткий період! Тут видно межі толерантності: там, де люди несуть деструктивне та смертоносне вчення та дії – не може бути примирення з таким вченням і діями. В чому ж тут толерантність? В тому, щоб неправдиве поняття чи дію відкинути, а до самої людини мати співчуття й доброзичливість: так нормальна мати відноситься до своєї дитини.

Толерантність в системі освіти. «Освіта й наука – найважливіші сфери людської діяльності. Вони є складними ієрархічними системами, стратегічно пріоритетними, базовими для соціально-економічного розвитку суспільства, особливо для країн, що реформуються, – а саме такою є Україна», – так почав свою книгу «Освіта і наука в Україні – інноваційні аспекти» колишній міністр освіти і науки України Василь Кремінь. Освіта як форма передачі людині знань про світ є необхідністю для кожної особистості від народження людини. До неї причетні: сама людина, сім’я, родина, «вулиця», дитячі садочки та будинки, школа, коледжі та ВНЗи, будь-які соціальні інститути, громадські організації, церква, ЗМІ, книги, мистецтво, і, безперечно, держава. В стосунках «вчитель – учень» добре орієнтуватися на новий тип освіти, толерантний, на котрий вказує той самий автор (В. Г. Кремінь): «У суспільстві дедалі більше утверджується розуміння, що як педагоги, так і учні – повноправні суб’єкти системи освіти, отже, основою навчання стає рівноправний діалог між тими, хто навчає і тими, хто навчається. Нова демократична освітньо-педагогічна ідеологія передбачає переорієнтацію з інформаційного на проблемно-діяльнісний тип освіти» (стор. 4 там само). Толерантність, тому, мусить бути у відносинах. Що стосується вироблення освітянських програм, напрямків, реформувань, світоглядних позицій, – в подібних сферах толерантність не є вирішальним важелем: вирішальним є пошук і впровадження систем і моделей, котрі найбільше відповідають категорії істинності в усіх можливих і досяжних аспектах.

Толерантність в політиці. Урядові діячі мусять усвідомити, що політика – не всемогутня сфера, держава та державний апарат – теж, що ці людські інститути обмежені, смертні. На державного діяча так само як на просту людину діють всі закони – і Божі, і природні, і соціальні. Вони, діячі, мусять розуміти межі своїх повноважень, дотримуватися законів (закон один для всіх!), визнавати свої публічні провини публічним способом – коротше, чесно й сумлінно виконувати роботу, довірену їм, не зловживати своїм становищем, не красти тощо. Історія доводить, що причини державних злочинів, воєн, кривавих революцій, заколотів здебільшого містяться в злочинному характері й поведінці державних діячів, особливо, найвищих! Приклади – самодержавці чи їхні коаліції усіх світових імперій від давніх аж до нашого часу!

Важливою функцією держави, а конкретно, державних діячів, є приймання законів. Філософ і теолог ХІІІ століття Тома Аквінський вивів чотири типи Законів, що й по нині є неперевершеним досягненням. Ось вони:

Абсолютний Закон Творця щодо видимого й невидимого Всесвіту, вічний;

Природний закон: проекція вічного в людину – совість;

Відносний божественний Закон, ситуативний, даний для порятунку людини внаслідок її падіння;

Людські закони, державні чи суспільні.

Оскільки людські закони можуть бути і є довільними, між ними виникають конфлікти. При виникненні конфлікту необхідно керуватися законом на порядок вищим. Вищими ж є: закон божественний, закон совісті людини, а ще вищим – абсолютний божественний закон. Чим далі людсько-державні закони відходять від норм моралі (совісті) та божественних законів, (а вищим критерієм є абсолютний закон!) – тим вони стають дедалі більш суперечливими, аморальними, жорстокими та злочинними!

Коли держава приймає злочинні закони будь-якого рівня – страждають невинні люди. Історія показує: держави, що приймали аморальні закони, цебто такі, котрі суперечать Божому закону (а він – досконалий!) – згодом погано закінчували. Археологами підтверджено існування біблійних міст Содому й Гоморри, що були спалені гарячою сіркою (археологія підтверджує і цей факт!), яка впала на них з неба. А спалені вони були за узаконення розпусти в її крайніх формах: гомосексуалізму, лесбіянства, педофілії, зоофілії тощо. Ті сучасні держави, котрі під виглядом вірності «демократії» і «толерантності» (насправді спотворених) надають «державного» статусу моральним злочинам – несуть відповідальність за словами Конституції України «перед Богом, минулими, теперішнім та прийдешніми поколіннями» та порушують основні моральні норми, споконвіку закладені у совісті людей (до речі, українська конституція єдина в світі, в якій вшановується Творець!). Український уряд, на жаль, може стати на цей хибний шлях, про що свідчить нещодавня легалізація Мінюстом України всеукраїнської громадської організації лесбіянок, геїв, бісексуалів і трансгендерних людей (ЛГБТ). Толерантність в цьому може бути така: до самих збоченців, гомосексуалістів, наприклад, можна ставитись із співчуттям і як до хворих, і як до тих, хто противиться Божому вченню. Але не знищувати їх, не мститися: «Не судіть!» Проте, якщо узаконювати це явище, або підтримувати його узаконення – значить, поширювати його!

Тим людям, котрі не бачать в цьому нічого страшного, ставляться до цього питання так би мовити «толерантно», я ставив питання: «Ви би хотіли, щоб ваш син взяв шлюб не з дівчиною, а з іншим чоловіком?» Всі до одного відповідали «Ні!» Про що це свідчить?! Про те, що абсолютний моральний закон присутній в совісті кожної людини, навіть коли її розум певною мірою зіпсований неправильним поняттям толерантності!

Можливо, декотрі люди переоцінюють роль держави, декотрі – недооцінюють: те й інше – помилкове. Хтось сказав, що метою держави не є побудувати рай на землі, а лише не допустити до пекла! Земна спільнота homo sapiens – єдиний, складний організм, в якому здоров’я залежить від збалансованості та здоров’я кожного члена – від простої людини до урядовця. Таку думку треба усвідомити кожному. І першим правилом є: починай вимоги із себе згідно древньої приказки: «Мудрий вимогливий до себе, а дурень – до інших!» Ілюстрацією до цього є деякі люди, котрі люблять усе ганити, особливо уряд, кажучи: «А що мені він дав? А що мені дала Україна?» Поставимо також і йому питання: «А що ти зробив для України?» – хай відповість…

Політикам, як і будь-кому, можна побажати бути толерантними в стосунках як зовнішніх, так і внутрішніх, але в першу чергу шукати правди, справедливості, чесноти, істини та намагатися дотримуватись їх.