1. Предмет і завдання етики

Етика належить до філософських дисциплін, оскільки вивчає не тільки стосунки між людьми, а й ставлення індивіда до світу (актуальність цієї проблеми визнавали ще мислителі Давньої Індії). Вона досліджує цінності життя і світу, вчить оцінювати різноманітні ситуації морального вибору, відповідність вчинків і дій нормам моралі, налаштовує людину на самооблагородження, вдосконалення свого буття і буття соціуму, до якого вона належить, а також буття людства, з'ясовує місце людини у світі, її призначення, сенс життя.

Декілька слів про походження терміну «етика»

Термін «етика» походить від давньогрецького слова «ethos» («етос»), яке спершу означало спільне житло, домівку, звірине лігвище тощо, пізніше — звичай, норов, правило, характер. Античні філософи Емпедокл (прибл. 490 — прибл. 430 до н. е.), Демокріт (прибл. 460 — прибл. 370 до н. е.) використовували його, характеризуючи тривку, усталену природу конкретних явищ: етос (сутність) першоелементів об'єктивного світу, людини.

Взявши за основу слово «ethos» у значенні характеру, давньогрецький філософ Арістотель (384—322 до н. е.) утворив прикметник «ethikos» («етичний») для позначення чеснот людської вдачі, душевних якостей. Він відрізняв їх від діаноетичних (інтелектуальних) чеснот, а також від афектів, вроджених здібностей: «Якщо чесноти не є ні афектами, ні здібностями, то залишається тільки визнати їх набутими якостями душі». Афектами Арістотель вважав гнів, страх, радість; властивостями розуму — пам'ять; етичними (моральними) чеснотами — помірність, мужність тощо. Науку, що вивчає етичні чесноти, він назвав етикою. Їй Арістотель присвятив праці «Нікомахова етика», «Евдемова етика», «Велика етика» (стислий конспект двох перших праць).

Намагаючись точно перекласти термін «ethos», давньоримський філософ Марк Туллій Цицерон (106—43 до н. е.) запровадив термін «moralis» («моральний»), який означав характер, темперамент, звичай, покрій одягу, моду тощо. Він вів мову про моральну філософію, маючи на увазі сферу знання, яку Арістотель назвав етикою. Згодом, у IV ст. н. е., виник термін «moralitas» — «мораль».

Обидва терміни («етика» і «мораль») увійшли до новоєвропейських мов, хоча й набули в них різного значення: етикою стали називати одну з філософських наук, а мораллю — реальні процеси, які вивчає ця наука. У повсякденному слововжитку ці терміни часто ототожнюють. Зокрема, ведучи мову про етику вчителя, медичного працівника тощо, мають на увазі специфіку їх моралі. Синоніми в науці, як правило, дезорієнтують, тому кожен науковий термін має бути закріплений за відповідним поняттям і денотатом (лат. denotatus — позначений) — предметом або класом предметів, позначених відповідним іменем.

Термін «мораль» використовують як у загальному, так і в особливому, вузькому значенні. У висловлюванні «етика — наука про мораль» він мислиться в загальному значенні, а в судженні «мораль є формою індивідуальної і суспільної свідомості» — у вузькому, оскільки з моралі в її широкому розумінні вилучено моральність — реальну поведінку людей і відповідну діяльність.

Етика (лат. ethika, від грец. ethos — звичай) — філософська наука, яка досліджує природу, сутність, виникнення, розвиток, структуру, функції моралі, її прояви у різноманітних сферах діяльності.

Предметом етики є мораль як форма індивідуальної та суспільної свідомості, загальні закономірності їх буття.

Структура предмету етики. З'ясування й окреслення предмета етики передбачає принципово інше бачення моделі людського буття, ніж традиційне. Центром її є людина як суверенна одиниця буття, своєрідна монада (найпростіша неподільна єдність), цілісна суверенна особистість, здатна до саморегулювання, самовдосконалення, самореалізації, самостимулювання. Соціальна реальність розглядається як зовнішнє щодо людини утворення, що постійно вривається в її буття, пред'являючи численні вимоги у формі юридичних законів, адміністративних розпоряджень, норм, правил, приписів. Усі вони відчутно впливають на діяльність, поведінку, духовний світ людини. Попри те, кожна людина є безмежним, індивідуальним, унікальним світом, світом-космосом.

Етика найменше переймається безпосередньо детермінованою діяльністю і поведінкою людини за відсутності вибору. Її передусім цікавить реалізація людиною свободи своєї волі, тобто діяльність, за якої людина керується не практично-утилітарними, політичними чи іншими локальними (що не виходять за певні межі) мотивами, а мотивами, орієнтованими на безумовні, абсолютні вселюдські цінності, які осягаються і переживаються з допомогою уявлень і почуттів, позначених терміном «добро». Саме ця діяльність і процес інтеріоризації особистістю моральної вимоги в самовимогу (моральний обов'язок), що передує цій діяльності, становлять епіцентр етичних учень. Цей складний, суперечливий, тривалий і нерідко болісний процес можна описати лише за допомогою системи категорій етики. Усі інші питання, що належать до предмета етики, є похідними.

Таке розуміння предмета етики близьке арістотелівському, в якому етика посідала проміжне місце між психологією і політикою.

Отже, етика є наукою, яка досліджує мораль у всіх її вимірах і сферах функціонування. Послуговуючись відповідною системою категорій, вона обґрунтовує, інтерпретує мораль і її норми, нерідко стимулюючи її розвиток.

Перша систематизована робота з етики, яка одночасно була і першим навчальним курсом з цієї дисципліни, була „Нікомахова етика” Аристотеля. Ця праця виявилася першою не тільки в часі, але й за значенням. Будучи написаною ще в IV ст. до н.е., вона і сьогодні залишається однією з найкращих систематизацій етики. Етика - нормативна наука, до того ще найзагальніша нормативна наука. Її ще називають практичною філософією. Етику вивчають не тільки для того, щоб знати що таке доброчинність, а перш за все для того, щоб бути доброчинним. Мета етики – не знання, а вчинки.

Завдання етики

Перш за все потрібно, щоб людина, яка займається етикою, мала схильність до морального вдосконалення. За допомогою роздумів, звичайно, неможливо переробити характер та звички людини. Тому етика сама по собі не може перетворити негідника на хорошу, високоморальну людину. Але вона в змозі допомогти тій людині, яка тягнеться до високого і прекрасного, чия душа прагне добрих вчинків, шукає конкретну допомогу в особистих моральних принципах.

Виникає ще одне питання: навіщо потрібна етика тій людині, яка і так високоморальна? Справа в тому, що моральність - це не стан, а процес, який продовжується все життя, і чим людина моральніша, тим більше вона незадоволена собою і більше прагне до самовдосконалення. І саме етика сприяє тому, щоб цей процес безперервного вдосконалення протікав більш інтенсивно і гармонійно. Вона запевняє моральну людину в її правоті, допомагає їй ясніше сформулювати норми поведінки, знаходити правильні рішення в складних, конфліктних ситуаціях, вчить критично аналізувати свої вчинки, бути об’єктивною в самооцінці, допомагає здійснити життєвий вибір з врахуванням досвіду минулих поколінь та перспектив на майбутнє.

У міру зростання науково-технічного й виробничого потенціалу людства, підвищення здатності людини впливати на стан навколишнього буття і на кардинальні умови свого власного існування дедалі важливішою стає моральна спрямованість її конкретних дій, чимраз більшого значення набуває те, яким саме цінностям підпорядковує вона свою зростаючу могутність.

Тож якщо раніше в людській культурі домінували релігійно-конфесійні, пізнавальні, естетичні, практичні цінності тощо, нині настає час, коли визначальними для людини й людства повинні стати цінності етичні, бо від цього залежить саме виживання земної цивілізації. Людина, як учили отці християнської церкви, відрізняється від янгола тим, що здатна обирати як добро, так і зло.

Етичне вчення розширює етичний кругозір, формує культуру етичного мислення, кристалізує моральні почуття, сприяє виробленню моральних переконань, моральної самосвідомості людини, орієнтує на гуманістичні моральні цінності, допомагає в організації сфер і форм духовного життя на засадах загальнолюдських моральних цінностей, розвиває особистісний потенціал.

Вивчення етики дає можливість усвідомити моральний досвід різних поколінь людства і власного народу, розвинути свій внутрішній світ, спонукає до морального самовдосконалення людини і майбутнього фахівця.