1.2 Особливості дітей раннього віку (нервово-психічного, нервово-фізичного розвитку, особливості пізнання, особливості спілкування)

Який дитячий вік потребує найбільшої уваги до себе в плані наданих можливостей для прискорення психічного розвитку дитини, використання або невикористання яких може мати серйозні наслідки? З психолого-педагогічної точки зору це ранній дитячий вік, від одного року до трьох років. За даними, якими в даний час має в своєму розпорядженні психологічна наука, цей вік є одним з ключових у житті дитини і багато в чому визначає його майбутнє психологічний розвиток.

Особливе значення цього віку пояснюється тим, що він безпосередньо пов'язаний з трьома фундаментальними життєвими надбаннями дитини: прямоходінням, мовним спілкуванням і предметною діяльністю. Прямоходіння забезпечує дитині широку орієнтацію в просторі, постійний приплив необхідної для його розвитку нової інформації. Мовне спілкування дозволяє дитині засвоювати знання, формувати необхідні вміння та навички і через учителя, людини, що володіє ними, швидше долучатися до людської культури. Предметна діяльність безпосередньо розвиває здібності дитини, зокрема його ручні руху.

На початку даного віку маніпуляції дитини з предметами набувають специфічний характер. Копіюючи руху дорослого з конкретними предметами, дитина починає переносити засвоєні схеми дії на інші предмети й ситуації. Перенесення дії здійснюється двома шляхами. Перший - це перенесення дії з одного предмета на інший.

На початку другого року життя дитина починає наслідувати дії дорослих і намагається діяти тими ж речами, якими користуються оточуючі його люди. У репертуарі його предметних дій з'являються так звані специфічні дії з предметами, тобто дії, в яких він правильно використовує той чи інший предмет (сякається в хусточку, підносить до рота ложку або кухоль). Лише поступово специфічні дії з предметами, тобто дії, в яких дитина точно відтворює загальноприйнятий спосіб вживання того чи іншого предмета набуває вигляду гарматного дії, в якому рука дитини підлаштовується під предмет-знаряддя, і в якому виникає особлива мета - опанувати таким способом дії з цим предметом, який дозволив би провести якийсь новий ефект, наприклад, завести машину ключиком так, щоб вона після заводу сама поїхала. У ранньому віці ігрові дії диференціюються від власне предметних. Для дитини другого року життя іграшка ще не являє собою предмета, спеціально для нього призначеного й зображує «дорослі» предмети.

Розвиток предметної діяльності відбувається за декількома напрямками. По-перше, це розвиток культурно нормованих, специфічних і гарматних дій. Маленька дитина має навчитися користуватися навколишніми предметами «по-людськи»: правильно їсти ложкою і пити з чашки, малювати олівцем, копати совочком, зачісуватися гребінцем, застібати гудзики та ін Це завдання не тільки розвитку рухів руки і загальної моторики. Всі ці дії вимагають подолання спонтанної, імпульсивної активності, а значить оволодіння собою і своєю поведінкою.

Дитина повинна зрозуміти і привласнити сенс цих простих дій, побачити їх результат відчути свою умілість. Все це дає йому відчуття своєї компетентності, самостійності, впевненості в собі. Для вирішення цього завдання необхідно, починаючи з 1 року, привчати дітей до самообслуговування: показувати, як правильно одягатися, зачісуватися, тримати ложку або чашку, залишаючи їм можливість самостійних дій і спонукаючи до них. Крім звичайних побутових процедур, потрібні спеціальні ігри і іграшки, створені для дітей раннього віку.

Другий лінією розвитку предметної діяльності є формування наочно-дієвого мислення. Дитина раннього віку мислить насамперед діючи руками. Співвідносячи форму або розмір окремих предметів або нанизуючи кілечка на стержень пірамідки дитина не тільки діє, але і думає, навчається враховувати властивості різних предметів і орієнтуватися на них, будує їх образи. У таких соотносящие діях відбувається формування внутрішнього плану та образного мислення. При освоєнні гарматних дій в предметах виділяються найбільш істотні та загальні ознаки, сто призводить до формування узагальнень, які одержують характер понять.

Третьою найважливішою лінією розвитку предметної діяльності є становлення пізнавальної активності, яка проявляється в допитливості та самостійності дитини. Будуючи будинок з кубиків, або намагаючись відкрити загадкові коробочки, в яких захований сюрприз, малюк вирішує справжнісінькі розумові завдання, а ігри з піском і водою - відкривають величезний простір для встановлення фізичних закономірностей, оволодіння уявленнями про обсяг, форми, зміни речовин та ін І хоча рішення цих завдань невіддільне від практичних дій, воно вимагає значних розумових зусиль та пізнавальної активності. Завдання дорослого тут полягає не в тому, щоб показати правильний спосіб дії (тобто підказати рішення задачі) а в тому, щоб викликати і підтримати пізнавальну активність, зацікавити малюка загадковим предметом і спонукати до самостійного експериментування. Воно дає можливість дитині випробувати різні способи дії, знімаючи при цьому страх помилитися і скутість дитячого мислення готовими схемами дії. Експериментування стимулює дитину до пошуків нових дій і сприяє сміливості та гнучкості дитячого мислення.

Четвертим найважливішим напрямком розвитку предметної діяльності є формування цілеспрямованості та наполегливості дій дитини. Відомо, що діяльність дитини до 2-х років має процесуальний характер: малюк отримує задоволення від самого процесу дій, їх результат ще не має якого-небудь самостійного значення. До трьох років у дитини вже складається певне уявлення про результат того, що він хоче зробити, і це подання починає мотивувати дії дитини. Дитина діє вже не просто так, а з метою отримання певного результату. Таким чином, діяльність набуває цілеспрямований характер. Очевидно, що націленість на результат, наполегливість у досягненні мети є найважливішою характеристикою не лише діяльності дитини, але і його особистості в цілому. Для формування цього цінного якості необхідна допомога дорослого.

Цілісна предметна діяльність, яка повинна скластися у дитини до кінця третього року життя, включає в себе 3 найважливіших компоненти:

1) Уміння планувати свою діяльність, заздалегідь подумки передбачити той результат, який ще тільки належить отримати на практиці;

2) Уміння підбирати такі способи дії, які збудовані в логіці представленої мети і можуть призвести до отримання потрібного результату.

3) Уміння самостійно звіряти отриманий результат з початковим задумом (чи відповідає він поставленої мети.

У дітей від двох до трьох років за умови правильно організованого ситуативно-ділового спілкування всі ці три компоненти предметної діяльності поступово складаються [1, с. 35 - 37].

Кожен з цих факторів незамінний, а всі вони, разом узяті, достатні для різнобічного і повноцінного психічного та поведінкового розвитку маленької зростаючої людини [2, c. 46-47].

Наполегливість, з якою діти вчаться ходити, свідчить про те, що стояння на двох ногах і прямоходіння доставляють дітям безпосереднє емоційне задоволення. У фізіологічному плані витоки такого прагнення сходять до рефлекторних рухам немовляти перших місяців життя, коли прикладання долоні до ступень напівзігнутих ніг дитини викликає їх автоматичне розгинання. Завдяки переходу до вертикальної ході дитина отримує можливість бачити далі й більше навколо себе. У нього вивільняються руки для маніпулювання предметами, для орієнтовно-дослідницької діяльності та конструкторської, творчої роботи. Приблизно до трьох років пам'ять, сприйняття, уяву і увага дитини починають набувати людські властивості. Але головне полягає в тому, що в даному віці дитина опановує тим умінням, яке істотним чином впливає на його подальший поведінкове, інтелектуальне і особистісний розвиток. Мова йде про здатність розуміти і активно користуватися мовою у спілкуванні з людьми. Завдяки постійному мовному взаємодії з дорослими дитина з біологічної істоти до середини раннього дитинства перетворюється за своїми поведінковими та психологічними якостями в людину, а до кінця цього періоду - в особистість. Розвиток пізнавальних процесів і мови допомагає дитині прискорено набувати знання, засвоювати норми і форми людської поведінки.

Саме в ранньому віці дитина вперше відкриває для себе той чудовий факт, що все в світі людей має свою назву. Через мова, якій дитина практично оволодіває в ці роки, він отримує прямий доступ до найважливіших досягнень людської матеріальної і духовної культури. Через мовне спілкування з дорослими він набуває в десятки разів більше інформації про навколишній його світі, ніж за допомогою всіх даних йому від природи органів почуттів [1, c. 50].

Для дитини мова є не тільки незамінним засобом спілкування, але також грає найважливішу роль в розвитку мислення і в саморегуляції поведінки. Спрямована з кінця раннього дитинства не тільки на оточуючих людей, а й на самого себе, мова дозволяє дитині оволодівати власною поведінкою і власними психічними процесами, робити їх певною мірою довільно регульованими. Без мови неможливі були б ні людське сприйняття дійсності, ні людську увагу, ні розвинена пам'ять, ні досконалий інтелект. Завдяки мови між дорослим і дитиною виникає ділове співробітництво, стає можливим свідоме, цілеспрямоване навчання і виховання.

Для того щоб уявити собі, як в ранньому віці йде процес розвитку предметної та ігрової діяльності, що почався ще в дитинстві, необхідно розширити систему понять, за допомогою яких описуються дані види життєдіяльності, які містять у собі спробу трансформувати і перетворити сприйняту реальність. Така діяльність включає в себе сукупність всіх дій дитини, за винятком тих, які виконують роль копіювання дійсності, наприклад сприйняття, наслідування. На відміну від цього репродуктивної ми будемо іменувати діяльність, яка містить в собі спробу представити сприйняту реальність в тому вигляді, в якому вона безпосередньо дана нашим органам почуттів, без прагнення суб'єкта трансформувати або перетворити її.

Для представлення зв'язку продуктивної і репродуктивної діяльності з семіотичної функцією наступної термінологією Ф.де Соссюра, що уточнює раніше введені нами поняття:

а) ознаки - це покажчики предметів, тісно пов'язані з самими предметами, на які вони вказують. Ознаки є частиною самого предмета або його невід'ємними властивостями.

б) символи - покажчики, які позначають предмет, але вже віддалені, відмінні від нього і разом е тим зберігають певну схожість із самим предметом. Наприклад, у дитячій грі білий камінчик, схожий на шматочок хліба, може представляти хліб, а трава - овочі;

в) знаки - покажчики, довільним чином пов'язані з предметом, що не мають з ним ніякого зовнішнього або внутрішнього подібності. Знак умовний і завжди соціальний, тобто є загальним для багатьох людей, наприклад букви і цифри.

Семантична функція - це купується дитиною на другому році життя здатність представляти відсутній об'єкт або безпосередньо не сприймається за допомогою органів почуттів подія за допомогою символів, або знаків, тобто покажчиків, відокремлених від охоплюють ними предметів чи явищ. З семіотичної функцією пов'язані символічні ігри, розумові образи і малюнки, наслідування і моделювання дійсності.

Перехід від ознак до символів та знаків визначено пов'язаний з розвитком наслідування, яке на сенсомоторном рівні є способом представлення кого-небудь або чого-небудь за допомогою реальних імітаційних дій. Образи предметів у даному контексті виступають як їх внутрішня, психологічна імітація. У свою чергу, вони є основою для міжлюдського спілкування і придбання мови [15, c. 80-83].

Рухливість нервових процесів у дітей в цьому віці невелика, що збільшує труднощі у розбудові сприйняття навколишнього.

Приблизно після 7 місяців у дітей з'являється страх при появі незнайомих дорослих.

На другому році життя дитина починає менше боятися чужих дорослих.

У півтора року більш характерним буде не страх, а насторожене очікування по відношенню до незнайомого дорослому, а в подальшому - збентеження, своєрідна сором'язливість при первісному знайомстві - зазвичай до двох - двох з половиною років.

Оптимальний варіант прийому дітей не раніше 2 років, коли у них вже немає страху перед незнайомими людьми, а прихильність до матері не супроводжується загостреною залежністю від неї.

Крім цього існують статеві відмінності у віковому діапазоні. Більш сприятливий для адаптації вік від 2 років доводиться переважно для дівчаток. Хлопчики більшою мірою, ніж дівчата прив'язані до матері і більш гостро реагують на розлуку з нею, вони довше відчувають прихильність до неї.

У хлопчиків більш сприятливий для адаптації до дитячого саду вік становить 2,5 - 3,5 роки.

Не рекомендується віддавати дитину в дитячий заклад в кризові моменти, в ці періоди може спостерігатися зниження працездатності, емоційні розлади, зміна поведінки дитини, що може посилити процес адаптації [8, c. 43].

За рівнем розвитку спілкування дітей можна розділити на три групи:

1 група - це діти, у яких переважає потреба у спілкуванні тільки з близькими дорослими, вони очікують від них лише уваги, ласки, доброти, відомостей про навколишній. Такі діти, глибоко переживають розставання з близькими. Досвіду спілкування зі сторонніми вони не мають, не готові вступати з ними в контакт. У даних дітей у поведінці досить довго зберігаються занепокоєння і плаксивість.

2 група - це діти, у яких сформувалася потреба у спілкуванні не тільки з близькими, але і з іншими дорослими, які не є членами сім'ї. Такі діти, поки вихователь поряд спокійні, але дітей така дитина, як правило, боїться і тримається від них на відстані Дітям даної групи в період звикання властиво неврівноважене емоційний стан.

3 група - діти, які відчувають потребу в активних самостійних діях і спілкуванні з дорослими. Для них характерний спокійний, врівноважений емоційний стан. Вони включаються в предметну самостійну діяльність або в сюжетно-рольову гру, встановлюють позитивні взаємини з дорослими і однолітками. Грають часто самостійно.

При надходженні в дитячий сад більше труднощів відчувають діти, яких можна умовно віднести до 1 групи (потреба в спілкуванні тільки з близькими людьми) Як правило, чим вже коло спілкування в сім'ї, тим довший проходить процес адаптації. Легше адаптуються діти, умовно віднесені до 3 групи.

Відносною нормою, рівня соціалізації дитини кінця першого року життя, є позитивне емоційне поводження з усіма оточуючими його близькими людьми.

На 2 році життя нормою є бажання дитини спілкуватися не тільки з близькими, але і з іншими дорослими.

На 3 році у дітей поступово формується вміння спілкуватися як з дорослими, так і з однолітками [5, c. 33-35].

Діти, у яких процеси збудження і гальмування врівноважені, відрізняються спокійною поведінкою, бадьорим настроєм, товариськістю. Вони люблять як спокійні, так і рухливі ігри, позитивно сприймають все режимні моменти, активно в них беруть участь. Якщо зміст спілкування, що виник в нових умовах, їх задовольняє, вони звикають досить легко і швидко.

Діти, що відрізняються легкою збудливістю, бурхливо висловлюють своє ставлення до навколишнього, швидко переходять від одного стану до іншого. Вони люблять грати в рухливі ігри, але швидко міняють іграшки, легко відволікаються, постійно рухаються по групі, розглядаючи то один предмет, то інший. У перші дні у таких дітей може виникнути перезбудження нервової системи.

На противагу легкозбудливою є діти, які відрізняються спокійним, кілька повільним, навіть інертним поведінкою. Вони дуже неактивно висловлюють свої почуття і здаються зовні благополучно адаптуються, проте властива їм загальмованість може посилитися. Повільні діти часто відстають від своїх однолітків у розвитку координації рухів, в освоєнні навколишнього, в оволодінні вміннями і навичками. При роботі вихователя з такими дітьми важливо проявити витримку і терпіння. У перші дні вихователям не рекомендується залучати повільних дітей до спілкування з однолітками, тому що їм потрібен тривалий час в освоєнні нового простору. Нетерплячий підхід вихователя до дитини може призвести до ускладнень, до ускладнень в адаптації.

Особливої уваги потребують діти з ослабленим типом нервової системи. Вони дуже болісно переносять зміни в умовах життя і виховання. Їх емоційний стан порушується при найменших неприємності, хоча бурхливо своїх почуттів вони не висловлюють. Все нове лякає їх і дається з великими труднощами. Вони не впевнені у рухах і діях із предметами, повільніше, ніж інші діти цього ж віку, набувають необхідних навичок. Таких дітей до дитячого закладу слід привчати поступово, залучати до цього близьких їм людей. При цьому рекомендується постійно заохочувати і підбадьорювати цих дітей, допомагати їм у освоєнні нового.

Холерики і флегматики складніше адаптуються до дошкільної установи, чим більш урівноважені і в міру повільні сангвініки. Холерики, особливо хлопчики, нелегко переносять недолік активності та руху, але найважче доводиться повільним дітям: вони не встигають за загальним темпом їжі, сну, одягання.

У будь-якої дитини зміна умов життя, звикання до нового середовища і пристосування до її умов, викликає стрес, напруга.

Дане напруга проявляється, головним чином, на психо-емоційному і фізіологічному рівні дитини. Існує ряд показників, інформативно характеризують особливості поведінки й прояв емоцій у дитини, адаптується до нового організаційного колективу [17, c. 135-137].

На фізіологічному рівні основними показниками звикання до дитячого саду є стан здоров'я, сон, апетит. На психоемоційному рівні: емоції, поведінку і соціальні контакти.

Негативні емоції то пригніченість і байдужість до всього, то дитина нагадує «білку в колесі». Вириваючись з рук вихователів, мчить до виходу, конфліктуючи з усіма на ходу. І раптом безсило замовкає, закам'янівши. Плач - від пхикання до постійного. У палітру плачу входить також і «плач за компанію», яким вже майже адаптований до саду дитина підтримує новачків, які прийшли в групу.

Страх: в усьому прихована загроза: від невідомої обстановки та зустрічі з новими дітьми, до нових дорослих, а головне, те, що Ви забудете і не прийдете ввечері, щоб забрати додому ... Батьківські переживання особливостей нового етапу життя дитини, ще більше погіршують страх.

Гнів і народжуємося їм агресія готові без іскри розгорітися, ніби в дитині - «порохова бочка».

Позитивні емоції: трохи виражені в ті моменти, коли малюк ніби «сп'янілий» орієнтовною реакцією на «принадність новизни». Домінування їх, сповіщає про завершення у вашої дитини адаптаційного періоду. Радість, посмішка і веселий сміх - головні «ліки» і противагу всім негативним емоціям.

Соціальні контакти: на зміну «гордої безконтактність» приходить «компромісна контактність», що, однак, є ініціативою уявної - виходом із становища. Вона не спрямована на поліпшення спілкування з однолітками. Якщо проявити терпіння і такт, то в три роки малюк здатний вибрати привід для контакту. У комунікабельності дитини - успіх результату адаптаційного процесу.

Пізнавальна діяльність знижується і згасає на тлі стресових реакцій: немає інтересу до іграшок, не хочеться знайомитися з однолітками і зрозуміти, що відбувається поруч. «Чомучка» немов у зимовій сплячці, але коли він прокинеться, або врешті-решт Ви все-таки «розбудіть» його за допомогою позитивних емоцій, активність стресу стане мінімальною і незабаром зникне назовсім.

Соціальні навички: майже всі давно засвоєні і успішно використовуються будинку навички самообслуговування під пресом стресу малюк може «розгубити». У міру адаптації дитини до умов організованого колективу, він раптом «згадує» забуті ним навички, на додачу до них легко засвоює нові.

Особливості мовлення: не відповідає на питання, утруднено необхідне для віку дитини поповнення його активного словникового запасу. На тлі стресу наявний словниковий запас бідніє: вживання дитячих або полегшених слів без іменників і прикметників. Одні дієслова! У відповідях на питання - «телеграфний стиль». Така мова - результат тяжкого адаптації.

Рухова активність: загальмованість або некерована гіперактивність. Не плутайте активність, змінену в зв'язку з процесом адаптації, з активністю, властивою темпераменту дитини!

Сон якщо дитина і засинає, а не ридає на ліжку, то сон його неспокійний, переривається раптовим пробудженням. У міру звикання він зможе тихо провести свій тиха година і спати спокійно.

Апетит у дитини тим гірше, ніж менш сприятливо він адаптується. «Вовчий апетит» виникає при спробі хоч якось задовольнити свої незадоволені потреби. Нормалізація підвищеного або зниженого апетиту сигналізує про те, що негативні зрушення адаптаційного періоду не наростають, а пішли на спад, і незабаром нормалізуються і всі інші показники описаного нами вище емоційного портрета [16, c. 138-140].

У здорових дітей адаптація проходить відносно легко, в той час як у соматично ослаблених дітей цей процес може протікати з ускладненнями.

Найважче адаптація до умов освітньої установи проходить у дітей 3 групи здоров'я: У даних дітей спостерігаються часті загострення основного захворювання. Такі діти частіше хворіють.

Здоров'я це те, що є, і, на жаль, змінити досить швидко ці показники в позитивну сторону неможливо.

Таким чином, стан здоров'я - один з основних факторів, що впливають на тривалість і успішність процесу адаптації