1895 Р. У Європі 53,5% зайнятих жінок було зосереджено в

сільському господарстві, а 1925 р. – лише 43,3%. У великій про-

мисловості їх відсоток за цей час зріс з 17% до 23%, а в середній

промисловості та ремеслі – з 16,8% до 24,8%. Кількість жінок на

посадах канцеляристів, щоправда, нижчого рівня професійної

ієрархії, зросла з 2,6% до 12,6%. Водночас зменшився відсоток

жінок – домашніх служниць (з 18,2% 1895 р. до 11,4% 1925 р.).

Європейські жінки лише в 1880-х роках дістали змогу обі-

йняти посади на державній службі (пошта, телеграф). Працювали

вони також вчительками. Щоправда, на цих посадах працювали

переважно неодружені жінки. А законодавство багатьох євро-

пейських країн передбачало обов’язковий офіційний дозвіл чо-

ловіка на те, щоб дружина працювала. 1925 р. лише 22% дружин

робітників і 10% дружин службовців працювали на виробництві

чи як службовці.

У XIX ст. правовий статус жінок був дієвим чинником їхньої

дискримінації. Право законодавчо фіксувало підпорядковане

становище жінок. Тому чинні правові норми надзвичайно гостро

критикували як організований жіночий рух, так і в середовищі

ліберальних та соціал-демократичних організацій. Одним з пара-

доксів XIX – початку XX ст. є разюча суперечність між двома

офіційними варіантами суспільного трактування жінок. Перший

– романтично-галантний, який існував переважно у сфері емо-

ційного сприйняття жінок, культивувався в літературі, салонно-Жіночий рух як ідеологія і практика суспільних змін 185

побутовому житті. У рамках цього варіанту витворилися поши-

рені суспільні міфологеми про високий статус жінки в сім’ї, пе-

редусім як матері, про “природність”, універсальність і незмін-

ність поділу суспільних ролей між статями та про небезпеку, яку

несе руйнування цього “природного” поділу. Другий варіант –

чинне законодавство. Найхарактернішою рисою правового ста-

новища жінок у державах європейського та північноамерикан-

ського континентів була обов’язкова юридична опіка батька над

дочкою, згодом чоловіка або іншої особи чоловічої статі. Попри

велику різноманітність правових норм і практик їх застосування,

можна виділити загальну закономірність: у правових системах

жінки суспільно не існували як повноцінні правоздатні особи

(винятком були хіба що жінки на престолах), мали нерівну порів-

няно з чоловіками правову дієздатність. Починаючи з кінця

XVIII ст. патріархальне право не тільки критикували, а й робили

спроби його модифікувати. Зокрема, Французька революція, за-

початкувавши значні зміни в європейській континентальній пра-

вовій системі, захитала стереотипи суспільного трактування жі-

нок. 1789 р. Олімпія де Гуж маніфестаційно проголосила ідею

рівності та свободи в “Декларації прав жінок та громадянок”. Їй

належить афористичний вислів: “Якщо жінки мають право вихо-

дити на ешафот, то вони можуть виходити й на трибуну”. Декрет

20 вересня 1792 року встановлював громадянську дієздатність

жінок від двадцяти одного року. Узаконення розлучень у Франції

1792 р. ударило по правових підвалинах сімейного деспотизму,

було однією з причин зміни поглядів на сім’ю – її почали тракту-

вати як своєрідну корпорацію. Крім того, позашлюбні діти діс-

тали юридичну змогу претендувати на спадщину.

Спадкоємцем багатьох правових ідей Французької революції

став Кодекс Наполеона, історичне значення якого значно переви-

щує вагомість усіх військових успіхів уславленого імператора.

Реальний вплив Кодексу відчули на собі всі європейські націо-

нальні правові системи, які часто навіть безпосередньо творили-

ся за його зразком. Основні його статті, по суті, діяли ще на по-

чатку XX ст. і багато в чому визначили характер і “дух” конти-

нентального права. На жаль, Кодекс Наполеона не узаконив усіх Основи теорії ґендеру

186

революційних досягнень рівноправності жінок, а здебільшого

фіксував повернення до попередніх правових норм, що стосува-

лися жінок. Водночас він підтверджував секуляризацію шлюбу,

розглядав його як договір, обстоював свободу розлучення (слід

сказати, що після реставрації Бурбонів 1816 р. розлучення були

заборонені аж до 1884 р.). Однак у сфері сімейного права ідеї

Французької революції послідовно не фіксували, ще міцною бу-

ла “теорія” про “нетямущість і слабість статі” (imbecillitas et infir-

mitas sexus).

Законодавства практично всіх країн закріплювали панівне

становище чоловіка в сім’ї, нерівність майнових прав жінок, а

владу родичів над дітьми фактично зводили до батьківської вла-

ди. Особливо дискримінаційним цивільне право було щодо одру-

жених жінок, для яких після шлюбу, власне, наставала “грома-

дянська смерть”. Вони не могли контролювати свої фінансові

надходження, розпоряджатися власністю, що юридично належа-

ла їм, вибирати місце проживання, підписувати папери, давати

свідчення, отримувати без дозволу чоловіка паспорт тощо. Жінка

– юридична особа, була водночас виробничо несамостійною, а це

суттєво обмежувало її права. Найдискримінаційнішими щодо жі-

нок були параграфи, де йшлося про їхню правову дієздатність,

зокрема право бути свідком, опікуном. Наприклад, до 1914 у за-

конодавстві Австро-Угорщини діяла правова норма, що заборо-

няла особам жіночої статі, ченцям і мешканцям чужих держав

мати права опікуна. Але зазначалося, що одружені жінки можуть

бути опікунами тільки за згоди своїх чоловіків. Упередження

щодо правової дієздатності жінок було надзвичайно сильним.

Жінці-опікунці суд мав визначити особу чоловічої статі як співо-

пікуна. Також до 1914 р. діяв закон, за яким жінки не могли бути

свідками при складанні заповіту. Суттєві обмеження правової

дієздатності жінок були в нормах, що регулювали судочинство.

Закон давав батькові й чоловікові право представляти дітей та

дружину в судових справах. Фактично ця норма означала право-

ву дієздатність жінки в судочинстві здебільшого через представ-

ництво чоловіка. Дієздатність одруженої жінки була обмежена

більше, ніж, наприклад, вдови. Жіночий рух як ідеологія і практика суспільних змін 187

Сімейне право було тією частиною правових норм, яка де-

тально регламентувала права та обов’язки жінок, зокрема і їхню

правову дискримінацію. І це закономірно, бо для більшості жі-

нок сім’я була єдиною сферою суспільної та виробничої діяль-

ності. За нормами цивільного права багатьох країн двоє в под-

ружжі однаково зобов’язувалися до подружньої повинності, вір-

ності, водночас визнавалося, що “чоловік є головою родини”,

який визначав місце проживання сім’ї, мав вирішальний голос у

керівництві господарством, а також утримував і захищав сім’ю.

Правовий принцип “чоловік – голова сім’ї” був зафіксованим

практично в усіх європейських законодавствах XIX – початку