§ 5. Феодальне право

1. Джерела феодального права.

2. Судоустрій та судочинство.

3. Кримінальне право європейських країн доби феода­лізму.

Література: 1 (с. 201—246); 2 (т. 1, с. 562—623); 3 (с. 128—194); 4 (с. 368—401; 423—444); 5 (с. 113—191); 6 (т. 1, с. 303—314; 356—360); 7 (с. 597—605; 126—141); 8 (с. 139—171); 9( с.139-148); 10 (с. 239—276; 281—288); 11 (с. 216—281); 12 (с. 87—89; 98—117); 13 (с. 160—201); 14 (с. 160—203).

Кожній з феодальних держав Європи було притаманне своє право, якому були властиві спільні риси. Середньовічне право Франції, Німеччини характеризувалося, насамперед, своїм партикуляризмом (роздрібненістю). Наприклад, за характером правових джерел Франція поділялася на північну та південну частини. На півночі домінувало неписане звичаєве право (кутюми). В його основі були так звані «варварські правди» V—VІІ ст., адаптовані своїм змістом до нових феодальних відносин. На півдні — писане, переважно рецептоване, римське право.

ХІІ—ХІІІ ст. стають переломними для західноєвропейського права. З’являються перші кодифікації феодального права, серед яких чільне місце посідає Ломбард­ський збірник (ХІІ ст.), що містив у собі норми права, вироблені у судах північноіталійських міст. Збірник став зразком для поширення таких самих кодифікацій у Франції. У результаті з’являються так звані «компіляції» — збірники місцевого права. Досить відомими були німецькі компіляції ХІІІ ст. — Саксонське та Швабське зерцало. В них містилися норми державного, цивільного, кримінального та процесуального права.

Феодальне право Англії відзначалося складністю, суперечливістю норм, їх казуїстичним характером. Це пояснюється особливими шляхами його формування, зокрема тим, що воно не відчуло впливу римської правової думки і юридичної практики.

До норманського завоювання Англії у ХІ ст.. головними джерелами права були звичаї і королівське законодавство. Причому, публічне оголошення законів було для англійських королів виявом їхніх претензій на єдиновладне правління. Закликаючи шанувати ″старовинні і добрі англосаксонські звичаї″, англійські правителі заклали підвалини стійкої традиції, яка відводила роль гаранта дотримання правових норм сильній королівській владі і системі загальнодержавних королівських судів.

Починаючи з ХП ст.., в практиці судочинства в Англії отримала поширення діяльність роз’їзних королівських суддів. Розглядаючи справи на місцях, вони керувалися місцевими звичаями, королівським законодавством і власною суддівською практикою. Повертаючись у столицю, вони узагальнювали результати судочинства, розробляючи норми, які ставали обов’язковими при розгляді аналогічних справ. Так виникло так зване ″загальне право″ (Common Law), яке базувалося на судових прецедентах. Для надання нормам ″загального права″ обов’язкового характеру і юридичної сили королівська канцелярія видавала спеціальні судові накази, адресовані посадовим особам або відповідачам по справі. Згодом накази стали класифікуватися за окремими видами правопорушень, остаточно набуваючи характеру судового прецедента.

Внаслідок того, що на ранній стадії формування ″загального права″ королівські накази видавалися по кожному конкретному випадку, їх накопичилося так багато, що розібратися в них навіть професіональному юристу було непросто. Не допомогли і ″реєстри наказів″ загального права, які мали вигляд своєрідних довідників. Коли лорд-канцлер як глава королівської канцелярії видавав якийсь наказ з власної ініціативи, судді нерідко відмовлялися його виконувати. Все це спричинило величезний потік скарг до короля від осіб, які не знаходили захисту своїх інтересів у судах ″загального права″. З іншого боку, бурхливі ринкові відносини ХІУ ст.., сфера приватновласницьких стосунків не отримували адекватного відображення в нормах ″загального права″, яке на той час остаточно закостеніло і заформалізувалося.

Здавалося, вихід полягав у застосуванні рецептованого римського права, норми якого давали готові рецепти регулювання приватновласницьких відносин. Але вони не прижилися на англійському грунті, хоча читалися курси римського і канонічного права в Оксфорді, публікувалися матеріали по дигестах Юстиніана, а при монастирях створювалися школи канонічного права. Англійські професійні судді, юристи та клірики сформували свої замкнуті корпорації зі своїми школами де готували кадри правознавців. Монополізувавши в своїх руках правоохоронну діяльність держави, вони стали апологетами ″загального права″, намагаючись довести його ″незрівнянні переваги″ перед римським правом. Слід ще додати, що на той час (ХІУ ст..) самобутня, суто англійська система ″загального права″ набула всеохоплюючого характеру і займала тверді позиції в системі права феодальної Англії.

Нездатність норм ″загального права″ регулювати нові суспільні відносини та ігнорування судами римського права спричинили появу у ХІУ ст.. оригінального правового джерела, притаманного лише Англії - ″суду справедливості″ і формування ще одної правової системи - ″права справедливості″.

″Суд справедливості″ був започаткований діяльністю лорда-канцлера (″провідника королівської совісті″, як тоді його називали), котрий спочатку від імені короля, а з 1474 року – від свого імені надавав захист позивачам та іншим особам, які скаржилися на суди ″загального права″. Лорд-канцлер видавав накази, якими під страхом штрафу викликав відповідача до канцелярського суду і без формальних процедур розглядав скарги, позови, виносив рішення, невиконання яких загрожувало відповідачеві тюремним ув’язненням за неповагу до суду.

″Право справедливості″ створювалося не для того, щоб замінити ″загальне право″, а щоб надати йому більшої рухливості, подолати старі феодальні правила і надати захист порушеним правам у тих сферах суспільних відносин, які не охоплювалися нормами ″загального права″. Якщо спочатку ″право справедливості″ доповнювало ″загальне право″, то згодом воно стало йому суперечити. Конфлікт між судами ″загального права″ і ″права справедливості″ був вирішений королем Яковом І на користь останнього.

Помітну роль серед джерел права займала англійська юриспруденція. Вона виконувала роль дороговказу у складних лабіринтах двох систем англійського права. Юристами давалися коментарії до наказів королівських суддів, систематизовувалися норми ″загального права″. В практику судів увійшла традиція посилатися на авторитетні праці чи коментарі юристів.

Статутне право, королівське законодавство як джерела права поширювалися вже з ХІ ст.. Закони короля іменувалися асизами, хартіями, ордонансами чи статутами. Поступово, із включенням у законодавчий процес англійського парламенту, акт, прийнятий парламентом і підписаний королем діставав назву статуту, отримуючи найвищу юридичну силу. На відміну від інших джерел права середньовічної Англії їх законність не могла бути оскаржена в судовому порядку.

Особливе місце серед джерел середньовічного права Англії займали норми канонічного і торговельного права. Вони здебільшого були запозичені з інших країн і діяли на міждержавній основі. Виступаючи в ролі захисників безпечної морської торгівлі, яка приносила казні чималі доходи, правителі заохочували як діяльність купців, так і роботу їхніх судів. На рішення таких судів можна було подавати апеляцію в королівський чи канцелярський суд.

Що стосується церковних судів, то юрисдикція церкви поширювалася на внутріцерковні справи, шлюбно-сімейні відносини, заповіти, релігійні злочини. Церква стала втручатися у чисто світські справи, такі, як, наприклад, порушення договорів на тій підставі, що тут мав місце гріх ″нездійсненного довір″я″ однієї із сторін. Світська влада намагалася дещо звужувати сферу підсудності церковних судів, забороняла їм розглядати майнові спори, але попри все це сфера їх діяльності залишалася широкою.

Починаючи з ХІV ст. в державах Європи великого значення набувають такі джерела, як закони, розпорядження королів, рішення вищих судів (наприклад Паризького парламенту). У Франції видаються ордонанси, едикти з питань цивільного, кримінального, процесуального права, дія яких поширювалася на всю країну. Водночас зберігали силу кутюми, які мали партикулярний характер.

У Німеччині у 1532 р. з’являється кодекс права — «Кароліна» — перший і єдиний кодекс гігантської імперії. При цьому робилося застереження, що «Кароліна» не позбавляє князів, курфюрстів права застосовувати в своїх землях власні законодавчі акти.

Головний зміст цього уложення відводиться кримінальному процесу, однак понад 100 статей стосуються злочинів та покарань. Смертна кара була головним видом покарання за більшість злочинів. В основу відповідальності за правопорушення покладено принцип особистої вини. З огляду на це розрізнялися навмисні й ненавмисні злочини.

Від відповідальності за вбивство звільнялися божевільні (ст. 150). Малолітні злодії (до 14 років) повинні були піддаватися лише тілесним покаранням, звільняючись від смертної кари. Вбивство, заподіяне при необхідній обороні (статті 144—145), з необережності (ст. 145), звільняло від покарання. До обставин, що пом’якшували покарання «Кароліна» відносила відсутність умислу, малолітній вік, вчинення злочину при виконанні службових обов’язків (ст. 146). Обтяжливими обставинами, які нерідко посилювали покарання, були: здійснення злочину проти осіб високого соціального стану, наявність «злого умислу», рецидивний злочин.

«Кароліна» передбачала покарання не тільки за здійснений злочин, а й за замах на нього, що розцінювалося як перерваний злочин (статті 148—149). Багато уваги приділяється співучасті, за якої винними діями вважалося надання допомоги до здійснення злочину, в момент злочину (тут покарання передбачалося таке саме, як і для основного зловмисника), а також після злочину.

Кодекс німецького права давав таку класифікацію злочинів:

— злочини проти релігії (богохульство, чаклунство, клятвопорушення);

— державні злочини (державна зрада, бунт, розбій, фальшивомонетництво);

— злочини проти власності (крадіжка, підпал, пограбування);

— злочини проти особи (вбивство, зґвалтування, нанесення каліцтва, наклеп, образа);

— злочини проти моралі (двоєженство, подружня зрада, розбещеність, звідництво, кровозмішування);

— злочини проти порядку відправлення правосуддя (лжесвідчення, лжеприсяга);

— злочини проти порядку торгівлі (обважування та обмірювання покупців).

Головною метою покарання було залякування. До основних видів покарання належала проста і кваліфікована смерт­на кара, калічницькі, тілесні та ганебні покарання, ви­гнання з держави, грошовий штраф. Крім них застосовувалися і додаткові покарання, які передували основному або здійснювалися одночасно: тюремне ув’язнення, катування розжареними кліщами, виставлення біля ганебного стовпа, одягання залізного ошийника, волочіння до місця страти.

У судочинстві зберігає силу звинувачувальний процес. Він надавав потерпілій стороні право на порушення судової справи. При цьому сторони були рівні у своїх процесуальних правах.

І все ж головною формою судового розгляду стає інквізиційний (слідчо-розшуковий) процес, який поділявся на дві стадії: попереднє розслідування і судовий розгляд. Своєю чергою, перша стадія поділялася на попереднє загальне розслідування і спеціальне слідство. Завданням попереднього розслідування було встановлення факту здійснення злочину і виявлення підозрюваних осіб. Формально-юридичними підставами його було впіймання зловмисника на місці злочину, донос, поголос, явка з повинною.

Спеціальне слідство проводилося тоді, коли були зібрані достатні докази здійснення особою такого злочину. Якщо звинувачений зізнавався у вчиненні злочину, справа завершувалася винесенням вироку. Коли ж звинувачений не зізнавався, суддя мусив домогтися його зізнання. У випадку, коли звинувачення стосувалося тих злочинів, за які призначалася смертна кара, суддя повинен був відразу застосувати тортури. Засоби фізичного впливу мали місце і тоді, коли звинувачений заперечував свою вину, а факти доводили зворотнє. Ніякої відповідальності за результати тортур судді не несли.

Визнання вини під тортурами могло мати юридичну силу лише за наявності трьох обставин: а) воно має бути зроблене не в момент тортур, а при їх припиненні; б) показання під тортурами повинні містити факти, які можна перевірити; в) показання мали бути повторені поза камерою для тортур. Якщо звинувачений відкидав дані раніше показання, тортури могли бути повторені.

Після спеціального слідства відбувалося судове засідання, на якому суд знайомився з результатами слідства і виносив вирок. Він оголошувався у спеціальні «судні дні». На всіх стадіях судочинство велося у письмовій формі. Сама судова процедура супроводжувалася залякувальними діями, символічними актами, які повинні були надавати судочинству страхітливої форми.

Серед джерел феодального права вагоме місце посідало канонічне право. Церква втручалася у галузь майнових, шлюбно-сімейних відносин феодального суспільства. Зазнавали переслідувань єретики, віровідступники. У лоні канонічного права перебували злочини, пов’язані з «гріхопадінням», чаклунством, двоєженством, кровозмішуванням, наклепом, брехливою присягою, подружньою невірністю. Характерною рисою канонічного права було те, що воно не мало чітко окреслених джерел і зрозумілих та недвозначних тлумачень. Церковні суди та інквізиція керувалися вченнями апостолів, висловлюваннями релігійних авторитетів, постановами церковних соборів, цитатами з Біблії тощо.

Велику роль в історії європейського права відігравала рецепція римського права. Застосування норм римського права в юридичній практиці розпочалося з італійських міст. Згодом воно поширилося по всій Священній Римській імперії германської нації, а імператор Фрідріх І (ХІІ ст.) оголосив римське право «всесвітнім правом». У Німеччині та Франції римське право набуло сили закону, успішно конкуруючи з місцевими звичаями та національним правом.

У ХІ—ХІІ ст. в Італії починає формуватися корпоративне міське право. Міські республіки досить рано здобули право на власний суд. Судочинство здійснювала, зазвичай, посадова особа з числа міської адміністрації. Згодом у містах Німеччини, Франції купецькі гільдії, ремісничі цехи мали свої суди і самі здійснювали судочинство у власній сфері. Різновидом міського права стало магдебурзьке, гамбурзьке, кельнське право.

Судоустрій та судочинство. Становий поділ феодального суспільства наклав свій відбиток на всю судову систему європейських країн. За доби розквіту Середньовіччя (Х—ХIІІ ст.) наріжним каменем суду було правило: кожного судить рівний йому суд, а селяни судилися сеньйором чи його уповноваженим.

Починаючи з ХV ст. у країнах Європи, зокрема у Фран­ції, відбувається відтіснення феодальної знаті від участі в судовій діяльності. Причинами цьому було посилення королівської адміністрації, утворення вищих загальнодержавних судів та поширення писаного права.

В Англії вперше з’являється інститут присяжних засідателів. Першим кроком на цьому шляху став дозвіл на доведення позовів з допомогою свідків, а у кримінальному судочинстві — встановлення вини показаннями 12 присяжних. Якщо присяжні заявляли, що нічого не знають про ту справу, про яку їх запитують, то склад суду присяжних розпускався, після чого призначалися нові присяжні. Згодом був прийнятий усталений порядок: присяжні повинні були в усіх випадках виносити рішення (виправдальне або звинувачувальне). Із свідків вони перетворюються на суддів (ХV ст.).

Якихось твердих правил щодо звернення до суду не існувало. Кожен міг розпочинати справу з будь-якого приводу: були б гроші на оплату суду. Звинувачення у більшості судових справ й надалі залишалося приватним. Однак розширюються сфери суспільних відносин, порушення яких переслідуються державою. До них, насамперед, належали політичні, посадові, релігійні злочини.

Форми доказів вини продовжували залишатися у ви­гляді показань свідків, письмових документів, присяги тощо. Однак у інквізиційному процесі стає домінуючою формула: власне визнання вини звинувачуваним є царицею доказів. Виривати таке визнання вини було непросто. На допомогу прийшли тортури. Якщо ж визнання під тортурами було сумнівним, то вирок виносився на основі власного суб’єктивного переконання суддів.

Дещо по-іншому пішов розвиток судового процесу у феодальній Англії. Там не було інквізиції, не дістало поширення рецептоване римське право. Свавілля королів­ської влади та її адміністративних органів у сфері судочинства обмежувалося постійно діючим парламентом, місцевим самоуправлінням, автономією міст та прецедентним правом.

В англійському судочинстві продовжував домінувати змагальний процес. При цьому будь-яка недоведена вина означала невинуватість підозрюваного. Тут набрало своєї ваги правило: звинувачений не зобов’язаний доводити свою невинуватість (пізніше це стали називати презумпцією невинуватості). Упродовж усього судового процесу присяжні засідателі не могли відлучатися з приміщення суду. Якщо процес затягувався, то вони продовжували там залишатися і навіть спали під охороною судових поліцейських. При винесенні присяжними вердикту вимагалася одноголосність.

Кримінальне право європейських країн доби феодалізму. Середньовічна юстиція хоч і встановлювала покарання лише за вчинені злочини, все ж суддя не був пов’язаний із конкретними правовими приписами, особливо коли йшлося про державні чи релігійні злочини. Покарання повністю віддавалося на розсуд судді, що неминуче породжувало суддівське свавілля і хабарництво. Судді змагалися між собою у визначенні смертної кари, яка мала бути довгою, страхіт­ливою і мученицькою для приреченого. Широко застосовувалися позасудові розправи: масове побиття, покалічення при страті єретиків, учасників бунтів, селянських ви­ступів та повстань. Про жодний суд тут не йшлося.

Злочином вважався будь-який вияв «невірності» щодо короля, сеньйора, цеху, купецької гільдії тощо. Водночас не було зрозумілим, що таке «вірність» і у якій формі її слід виявляти. Англійське кримінальне право, наприклад, трактувало як державну зраду вияв несхвалення чергового шлюбу короля.

Багато дій, які не назве злочинними жодний сучасний суд, тоді вважалися злочинами. Наприклад, злочином за Середньовіччя вважалося анатомування трупів, за що до ХVІ ст. призначалася смертна кара. Водночас інші дії, ви­знані пізнішим законодавством як злочини, у тодішній Європі такими не вважалися. До них належало відкрите пограбування на великих дорогах, яким займалися рицарі; взяття у полон і ув’язнення з метою отримання викупу; феодальне «право першої ночі».

Поширення інквізиції та переслідування за релігійні злочини призвело до посилення феодальної репресії. Під виглядом єретиків знищувалися сотні неугодних чи невдоволених існуючими порядками людей. Король Іспанії Філіпп ІІ затвердив вирок інквізиції, за яким засуджувався на смерть повсталий народ Нідерландів, який боровся за свою свободу і державну незалежність. Було страчено біля 25 тис. осіб.

Широко застосовувалося покарання за принципом об’єк­тивної осудності (покарання без вини). Наприклад, у 1721 р. у Парижі разом із знаменитим розбійником Картушем був страчений його брат — малолітня дитина, яка не мала жодної причетності до злодіянь свого старшого брата.

Феодальне право не знало межі віку, з якого наставала кримінальна відповідальність. Страти застосовувалися і щодо дітей. Наприклад, єпископ Вюрцбурзький (ХVІІ ст.) виніс смертний вирок щодо звинувачення у чаклунстві дев’я­тирічній дівчинці. Вона була привселюдно спалена на вогнищі разом зі своєю молодшою сестрою.

Саме для феодального права притаманні жорстокі закони, що знайшли відображення у так званому «кривавому законодавстві» Англії. Воно являло собою серію законодавчих актів кінця ХV—першої половини ХVІ ст., виданих у період проведення політики «огороджування земель» і спрямованих на приборкання неконтрольованої міграції населення, спровокованої феодалами і буржуазією Англії.

Доба первісного нагромадження капіталу, бурхливого розвитку мануфактурного суконного виробництва і пов’язаного з ним масового вигнання феодалами селян із своїх маєтностей спричинили появу в державі значної кількості знедолених людей, не тільки позбавлених даху над головою, землі, засобів виробництва, а й взагалі — засобів до існування. Різко зростає число розбійників, бродяг та жебраків.

Початок «кривавому законодавству» поклав «Акт проти бродяг і жебраків» 1495 р. Він поділяв осіб, що вели бродячий спосіб життя на непрацездатних та працездатних. Першим дозволялося просити милостиню, не залишаючи місць свого постійного проживання. Працездатним особам приписувалося у місячний термін влаштуватися на роботу, зазвичай на мануфактуру, і припинити бродяжництво. Порушників очікували жорстокі санкції: впійманого вперше привселюдно карали побиттям батогами («щоби кров залила все тіло»), вдруге карали так само побиттям і надрізали частину вуха, а втретє — карали на смерть.

Основні положення названого закону були розвинуті статутами 1530, 1536 і 1547 рр. Ними санкціонувалося обернення бродяг на рабів. При спробі втекти раба таврували, а за третю втечу карали смертю. Будь-хто мав право відібрати у бродяг їхніх дітей і утримувати як «учнів» (фактично — рабів) до 20 років (дівчат) і 24 років (хлопців). Якщо протягом цього часу вони робили спробу втекти, то назавжди ставали рабами.

Головною метою покарання за феодальним правом було залякування. Саме тому смертна кара виконувалася публіч­но і у найстрахітливіших та мученицьких формах. Крім залякування, покарання несло в собі ще елементи помсти, відплати. Наприклад, коли за наказом Людовика ХІ страчували герцога Немурзького, під ешафот поставили його малолітніх дітей, щоб на них впали краплі батьківської крові.

Феодальне право характеризувалося суворістю покарання. Вважалося, що саме суворі, залякувальні методи запобігатимуть злочинам у майбутньому. Але жодні репресії не змогли подолати кримінальну злочинність. Найсуворіші страти не справляли необхідного враження на правопорушників. Кишенькові злодії продовжували красти у натовпі під час привселюдних страт та екзекуцій. У французькому місті Тулуза банда вбивць переховувалася за парканом міського ешафоту.

Поширеним видом покарання стало заслання на галери. На одній галері знаходилося до 300 гребців — по 5—6 осіб були прикуті до одного весла. Такий вид покарання став застосовуватися, починаючи з ХV ст., заслання було, як правило, довічним. З часом заслання на галери замінювалося каторжними роботами в портах. У Німецьких державах поширеним видом покарання було «проганяння крізь стрій» (покарання шпіцрутенами), яке вважалося тілесним, але нерідко призводило до смерті засудженого.

Тюремне ув’язнення стає знаряддям покарання, починаючи з ХVІ ст. Доcі воно було місцем затримання підозрюваного до суду. Видатний російський криміналіст Таганцев у своєму щоденнику пише: «Мы с любопытством осма­тривали теперь в более старых городах Европы… подземные каменные гробы, лишенные света и воздуха, или такие же клетки с раскаляющейся свинцовой кровлей… Но представим мысленно то время, когда в них проводили годы, десятки лет, целую жизнь заживо погребенные, прикованные к стене или хотя и пользующиеся свободой движения в двух-трехсаженном логовище, посреди скученных товарищей по несчастью — живых, а нередко и мертвых, по неделям остававшихся без погребения, без всякой одежды или в разодранных лохмотьях, покрытых насекомыми всякого рода, в удушливой атмосфере сырости, плесени, невыносившихся нечистот, поддерживая свои силы заплесневевшим хлебом да какой-нибудь похлебкой, мало отличной от помоев». В середньовічних в’язницях утримувалися разом чоловіки і жінки, дорослі і діти, новачки і рецидивісти. А головне — арештанти ніколи не були зайняті роботою. Основну їх масу складали дрібні злочинці або випадкові люди, оскільки звинувачені у тяжких злочинах каралися смертною карою.

Починаючи ще з часів Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, кримінальному переслідуванню підлягали тварини. Феодальне право зберегло таке покарання. Вважалося, що свідомість присутня і у тварин і що всякий злочин має бути покараним. У ХІV—ХV ст. тварини, винуваті у смерті людей, засуджувалися до повішення. Але перед цим їх теж піддавали ув’язненню і тортурам. Крик болю сприймався за визнання вини. Під час страти тварину одягали в людський одяг. Зазвичай, страта була кваліфікованою: вішали за задні ноги.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Назвіть основні риси феодального права.

2. Які правові джерела були притаманні середньовічним європейським державам?

3. Дайте класифікацію злочинів за «Кароліною».

4. Мета та система покарань за «Кароліною».

5. Охарактеризуйте суть та розкрийте стадії інквізиційного процесу, відображеного у «Кароліні».

6. За яких обставин визнання вини під тортурами могло мати юридичну силу?

7. Як відбувався процес формування інституту присяжних засідателів в Англії?

8. У чому суть «кривавого законодавства»? Назвіть нормативні акти цієї серії.

Тести-тренінги

1. Нормам кримінального права Франції доби абсолютизму були притаманні такі властивості:

а) кримінальна відповідальність пов’язувалася із соціальним станом особи;

б) смертна кара не застосовувалася щодо феодалів;

в) був виключений інститут об’єктивної осудності;

г) кримінальне право відмовилося від ганебних покарань.

2. Джерелами права Англії доби абсолютизму були:

а) збірники звичаєвого права;

б) судовий прецедент;

в) законодавчі акти центральної влади;

г) статутне право;

ґ) усе разом узяте.

3. «Криваве законодавство» Англії являло собою:

а) законодавчі акти репресивного характеру, спрямовані проти учасників селянських повстань;

б) репресивні закони проти піратів;

в) закони, спрямовані проти бродяг та жебраків;

г) кодекс законів проти повсталих колоній.

4. «Право справедливості» як джерело права Англії доби абсолютизму виникло із:

а) практики діяльності роз’їзних королівських суддів;

б) «загального права»;

в) одноосібного вирішення судових справ королем;

г) судового прецеденту.