§ 1. Держава і право Стародавньої Греції

1.Полісна організація античних держав.

2. Утворення Афінської рабовласницької держави. Реформи Солона і Клісфена.

3. Суспільний лад та державний устрій Афінської республіки.

4. Право Афінського полісу.

5. Суспільний лад та державний устрій Стародавньої Спарти.

Література: 1 (с. 80—112; 126—131); 2 (т. 1, с. 91—175); 3 (с. 58—77); 4 (с. 158—199); 6 (т. 1, с. 129—159; 193—197); 7 (с. 37—54); 8 (с. 45—98); 9 ( с.49-66); 10 (с. 95—124); 11 (с. 100—1400); 12 (с. 28—40); 13 (с. 59—78); 14 (с. 60—80).

Полісна організація античних держав.

Давньогрецький поліс був зародком суспільно-політичного життя античного світу. Це – своєрідна община, належним чином організована спільнота людей. Саме це, очевидно, мав на увазі давньогрецький мислитель, історик Фукідід, коли писав, що «поліс – це люди, а не мури і не порожні кораблі». Подібну думку висловлював і Аристотель, стверджуючи, що «поліс є спільнота вільних людей». Разом з тим антична суспільно-політична думка ніколи не відокремлювала поліс як колективу вільних громадян від матеріальних умов його існування, а розглядала його саме як єдність громадської спільності з матеріальними умовами, що забезпечували її функціонування.

Відомо, що економічним підґрунтям будь-якої територіальної общини є земельна власність. Специфічною рисою полісної громади є те, що земельна власність представлена тут у бінарній формі: колективній і приватній. Взаємна обумовленість громадянського статусу особи і права власності на землю створювала специфічні фундаментальні засади полісної організації Греції. Наприклад, метеки, вільні мешканці полісу, займаючись ремеслом чи торгівлею, могли досягти значних матеріальних статків, стати заможними людьми, але вони не мали права на земельну власність і не мали громадянських прав та привілеїв на відміну від деяких власників землі, що іноді балансували на межі злиденності. Тільки за особливі заслуги громада полісу могла надати метеку право на придбання землі в межах полісу. Виходячи з цього, можна вважати, що давньогрецький поліс за своєю глибинною сутністю не збігався ні з міською общиною (бо далеко не всі мешканці міста мали громадянські права), ні з державою, оскільки політична організація полісу поєднувала у державну цілісність повноправних еллінів, неповноправних метеків та безправних невільників.

Стародавні римляни називали своє суспільство об’єднанням громадян – civitas (від лат. слова «civis» - громадянин) або просто римським народом (populus Romanus). Тому термін «поліс» можна перекладати як «цивільна громада». Поліс являв собою поєднання трьох складових: держави, міста, громади. Найважливішими його атрибутами є наявність акрополя, оборонних споруд, агори, громадських будівель тощо. Звертає на себе увагу те, що античне місто у своїй основі було не промисловим (ремісничим) чи адміністративним центром, а поселенням землеробів, створеним для захисту від ворога. У більшості античних полісів як у самій Греції, так і на колонізованих землях, сільське господарство переважало над ремеслом, землероби були основою античного суспільства, найповажнішою його частиною.

Володіючи всією повнотою влади і контролем за своїми громадянами і ресурсами на всій території, антична громада вступала як суверенний суб’єкт. Тому невід’ємними складовими античного життя були народні збори, які в Афінах називалися еклесією, у Спарті – апелою, в Римі – коміціями. Їхні повноваження і сфера впливу були неоднаковими у різних полісах. Вони по-різному співпрацювали з іншими політичними структурами – радою полісу, посадовими особами. Це співвідношення визначало характер політичного ладу. У випадку верховенства народних зборів в полісі панував демократичний режим. При верховенстві ради міста (як, наприклад, герусії у Спарті) чи сенату в Римі форма правління мала або аристократичні ознаки («влада кращих»), або риси олігархії («влада окремих»). Верховенство посадових осіб виражалося у формі монархії з виборною царською владою (доба рексів у Римі) або тиранії (тиранія Пісістрата в Афінах).

Все ж у будь-якому випадку номінальним верховним авторитетом володіли народні збори. Вони здійснювали свої повноваження самостійно, як при демократії, або передоручали їх іншим органам, задовольняючись лише формальним схваленням своїх рішень, як це було у Спарті. Спартіати на народних зборах виражали свою думку голосним криком, і якщо таке ″волевиявлення″ не задовольняло посадових осіб, збори розпускалися до наступного разу. Але без схвалення зборів рішення не вступало в силу. З цієї причини деякі вчені схильні вбачати у полісному ладі тенденцію до демократії, яка не скрізь реалізовувалась у потрібному напрямі.

Полісну організацію античних держав звеличували і навіть до деякої міри ідеалізували тогочасні мислителі – Платон, Аристотель, Полібій та ін.. Вони вважали найоптимальнішою політичною формою змішаний устрій, заснований на компромісі між народною владою (демократією) і ″кращими людьми″ (аристократією), інтереси яких виражав одноосібний правитель (монарх). Аристотель називав таку форму політією. Полібій вважав, що найбільш наближеним до такого соціально-політичного ідеалу був республіканський лад Риму, у якому демократичний елемент втілювався у коміціях, аристократичний – у сенаті, а монархічний – в консульській магістратурі. Такий погляд обумовлювався історичним розвитком античної громади. Рівність громадян в античні добу була панівним соціальними принципом, незважаючи на існування аристократії, багатих власників, котрі справляли помітний вплив на політичне життя поліса.

Майже всі форми правління в античних полісах забезпечували своїм громадянам широкі можливості участі в політичному житті. Демократичний устрій сприяв пануванню волі більшості громадян. Водночас кожен громадянин мав право на свою частку в управлінні державою, яке він реалізовував за власним бажанням та на свій розсуд.

Управління полісом здійснювали виборні органи. Античні магістратури мали, як правило, річний термін повноважень і були колегіальними у прийнятті рішень. ″Народні слуги″ повинні були бути гідними людьми, здатними виконувати покладені на них обов’язки. Претендент на державну посаду в Афінському полісі обговорювався громадою на предмет того,чи шанує він батьків,, предків, чи служив у війську, чи ретельно виконував фінансові обов’язки перед державою (здійснював, наприклад, так звану літургію) тощо. Відвертий звіт кандидата про своє життя в полісі сприймався схвально. Був поширений віковий ценз: у Римі на посаду квестора можна було претендувати з 27 років, а консулом можна було стати у 40-42-річному віці.

Античне полісне суспільство засуджувало перевищення повноважень і особливо прагнення до єдиновладдя. Одним з найтяжчих звинувачень громадянина, яке часто використовувалося і нерідко підтверджувалося, було прагнення до тиранії. Для запобігання цьому в Афінах був створений ″суд черепків″ (остракізм). В Стародавньому Римі коло повноважень магістратів чітко обмежувалося, як і термін перебування при владі. Засобом запобігання їхній самоправності було їхнє щорічне звітування перед народними зборами. У випадку порушення магістратом закону чи нанесення збитку державі його могли віддати до суду. Навіть античне жрецтво не було особливим станом (на відміну від давньосхідних держав). Воно забезпечувало спілкування громадян, всього суспільства з богами. Жерців державних культів, як і магістратів, обирали, але не на рік, а на триваліший термін або довічно.

Общинний характер античних полісів був пов'язаний з обмеженою чисельність громадян, кількість яких складала від однієї до п’яти тисяч. Правда, деякі з держав були численнішими. За підрахунками дослідників, в Афінах у ІУ ст.. до н.е. нараховувалося 80-100 тис. громадян, 15-25 тис. метеків і 40-60 тис рабів. У Спарті близько 391 р. до н.е. проживало біля 7-9 тис. громадян, 40-60 тис. періеків і 140-200 тис. ілотів.

Подальша доля античного громадянського суспільства відома. Криза грецького полісу, як і криза римської республіки була, перш за все, кризою громадянського суспільства. З політичного лексикону поступово зникло поняття громадянина. Колишні вільні громадяни перетворилися у підданих держави. Початок цього процесу був пов'язаний з руйнацією економічних підвалин античного громадянського суспільства, порушенням матеріальної основи полісної структури – єдності громадянського повноправ’я та земельної власності.

На межі У-ІУ ст.. до н.е. в межах полісу виникає протиріччя між полісом як громадянською общиною і полісом-містом як носієм різних форм власності. Спочатку античне місто було лише осередком споживання, а не виробництва. Антична ментальність навіть не припускала думки про можливість збагачення міста за рахунок ремісничих майстерень і мануфактур. Полісна структура свідомо уповільнювала розвиток товарно-грошових відносин надзвичайними податками, літургіями тощо. Але нова форма власності, що складалася і розвивалася, завдяки діяльності в місті негромадян (метеків в Афінах чи плебеїв у Римі) торувала собі дорогу. Демократія як політична форма організації суспільства була принципово нездатна загальмувати її розвиток. Поступово міський торговельно-грошовий капітал стає домінуючою суспільною силою, який претендує на участь у політичній владі.

Стара, традиційна антична форма власності, яка безпосередньо була пов’язана зі статусом громадянина, мала в своїй основі поземельні відносини. Нова, міська форма власності, форма так званого ″невидимого багатства″, мала вигляд універсальної приватної власності. Тут вже не проглядався зв'язок з громадянством, а головною цінністю виступають гроші та раби.

Розвиток нової форми приватної власності спонукав до розпаду класичного полісу. Суспільне багатство поступово зосереджується в руках міського населення полісу, яке було далеким від землеробської праці і котре переважно не входило до складу громадянського колективу. Поліс-місто як зосередження ремісничого виробництва, товарно-грошових відносин, нового багатства, населення якого було позбавлене політичних прав, вступає у гострі суперечності з полісом як громадянським суспільством, що ґрунтувалося на общинно-приватній земельній власності. Таке протистояння вирішилося не на користь громадської общини. Купівля-продаж земельних ділянок перетворили землю у товар. Зв'язок між земельною власністю і громадянством був зруйнований. Як наслідок – концентрація власності і багатства у нових прошарків населення, зубожіння вільних громадян, зростання соціальної нерівності, що свідчило про глибоку кризу античної полісної організації суспільного життя.

В історико-правовій науці Стародавню Грецію називають античною державою (від лат. antiquus — стародавній). Рабовласницький устрій цієї держави відрізнявся від такого стародавньосхідних країн. Первіснообщинний лад в античному суспільстві роз­кладався швидкими темпами, активно розви­валася приватна власність. Рабська праця застосовувалася у надвеликих масштабах. Причому тут вона вже втратила свій патріархальний характер, перетворившись на класичне рабство.

Вільні громадяни — колишні общинники, виявляли активний опір спробам родової рабовласницької знаті закабалити їх. Це призвело до ранньої ліквідації боргового рабства. Але оскільки потреба у рабській силі зростала, відбувалося масове перетворення на рабів чужинців. З цією метою велися незліченні війни із сусідніми народами і державами. Державність у Стародавній Греції виникла спочатку у формі міст-держав, на основі колективу вільних і повноправних громадян. Згодом відбувається процес централізації і зміцнення міст-полісів, хоча у Греції так і не виникло єдиної рабовласницької держави, як це мало місце на Апеннінському півострові.

Давньогрецька історія сягає у ІІІ тисячоліття до н. е., коли на Балканському півострові існувало відносно розвинене суспільство, культура, писемність. Відбувалися постійні переселення та міграції племен, народів, племінних об’єднань. Найвідчутнішим було переселення-завоювання частини Балканського півострова плем’ям дорійців, яке прискорило розклад первіснообщинного ладу. Переможені народи масово переселялися на узбережжя Малої Азії, Північної Африки, у Крим, на узбережжя Чорного моря. Тобто здійснювалася грецька колонізація, причиною якої була ще й нестача придатних для заселення та обробітку земель. Впродовж ХІІ—ХІ ст. до н. е. виникають колонії греків у східній, північній і західній частині Середземномор’я, а згодом — на узбережжі Чорного моря, зокрема і на території сучасної України.

У ХІ—ІХ ст. до н. е. греки перебували ще на стадії пер­віснообщинного ладу. Населення поділялося на роди, роди об’єднувалися у фратрії, а ті — у племена (філи), які сформовували народи. Людина, яка не належала до певного роду, перебувала поза суспільством і ніким не захищалася. Ось чому традиційно вигнання навіть за межі своєї общини вважалося одним з найтяжчих покарань.

Становлення державності в античному світі багато в чому було подібним до країн Стародавнього Сходу. Йдеться перш за все про фактор завоювання одних народів іншими (як, наприклад, у Стародавньому Вавилоні чи Стародавній Індії), крім того, на формування держав у Стародавній Греції великий вплив справив природно-географічний чинник. Південь Балканського півострова – гориста місцевість з невеликими земельними ділянками, придатними для ведення сільського господарства і проведення іригаційних робіт. Тому тут не могла набути поширення землеробська община, зате склалися сприятливі умови для ремісничого виробництва і торгівлі. Розвиток торговельних відносин, особливо розквіт морської торгівлі, сприяли накопиченню багатства, соціальній диференціації, наслідком чого стало загострення політичної боротьби і прискорений перехід від примітивних державних утворень до високо розвинутої державності.

Державна влада в Греції теж відчула на собі вплив географічного фактора. Природні бар’єри (гірські пасма, хребти, затоки, острови і півострови) стали перешкодою для політичного об’єднання територій і виникнення великих за площею держав. Натомість утворилися численні, порівняно невеликі за розміром і ізольовані одні від одних міста-держави – античні поліси (Афіни, Спарта, Корінф, Мегари, Кріт, Фіви тощо). Полісна система була однією з найбільш значимих, унікальних рис державності, притаманних всьому античному світу.

Антична доба Стародавньої Греції – це період полісної організації суспільства. Поліс – своєрідна форма соціально-економічної та політичної єдності, котра охоплювала власне місто та околиці. Як правило, площа такої держави не перевищувала 250 кв.км. Лише Афінський поліс був найбільший, займаючи територію у 2500 кв.км. З точки зору своєї внутрішньої організації поліс був закритою державою, поза якою залишалися не тільки раби, а й чужаки-іноземці і навіть вихідці з інших полісів. Вільні громадяни міста становили економічний союз власників господарств, організований у певні форми політичного устрою, зі своїми нормами співжиття.

Подальший розвиток продуктивних сил, удосконалення засобів виробництва, посилення експлуатації рабів і грабіжницькі війни призвели до остаточного розкладу первіснообщинного ладу, зростання майнової диференціації. На території Балкан виникає багато міст-полісів — Афіни, Спарта, Корінф, Мегари, Кріт, Фіви тощо. Як правило, площа такої держави не перевищувала 250 кв. км. Лише Афінський поліс був найбільший, охоплюючи територію у 2500 кв. км.

Афінський поліс зародився у південній частині Балкан. Тут, як і в інших містах, точилася гостра боротьба між родовою аристократією та народом (демосом). Першим кроком до утворення держави в Афінах стали реформи Тезея (VII ст. до н. е.):

— чотири найбільші племені були об’єднані в один афін­ський народ. Афінський поліс став територіальною формою політичної організації суспільства. На чолі полісу постає Рада, яка керувала справами усіх чотирьох племен;

— всі вільні повнолітні чоловіки були поділені на три розряди:

а) евпатриди — родова знать;

б) геомори — землероби;

в) деміурги — ремісники.

До родоплемінної верхівки (евпатридів) перейшло ви­ключне право на обіймання державних посад, що призвело до ще більшого розколу між органами публічної влади і основною масою населення.

Геомори і деміурги разом з дрібними торговцями та бідняками (всі вони отримали узагальнену назву демос) були усунуті від управління державними справами. Їхнє соціальне становище з кожним роком погіршувалося, більшість з них розорялися і були змушені закладати за борги свої землі, а іноді — вдаватися до самозакладу (продавали самі себе в рабство).

Евпатриди, спираючись на багатство і виключне право бути державними службовцями, поступово обмежували владу базилевса (виборного військового вождя) і народних зборів. Зі свого середовища вони обирали найвищих посадових осіб Афінського поліса — архонтів (спочатку — довічно, пізніше — на 10 років, а із VІІ ст. до н. е. обирали 9 архонтів на один рік). Колегія архонтів перебрала на себе військові, релігійні та судові функції.

Майже одночасно виникає ще один орган публічного управління полісом — ареопаг. Він прийшов на зміну архаїчній Раді старійшин і мав повноваження обирати і контролювати архонтів, наділявся певними законодавчими та судовими повноваженнями.

Привілейоване становище евпатридів у афінському суспільстві протиставило їх демосу, котрий все активніше став вимагати включення його у політичну діяльність. Це стало першою причиною майбутніх політичних реформ в Афінах.

По-друге, значне майнове розшарування відбулося в середовищі геоморів. Більшість із них перетворилася на батраків, які обробляли чужу землю за 1/6 частку врожаю або потрапили у боргову кабалу, перетворилися на рабів і були продані за кордон.

Третьою причиною реформ у державі стала маніпуляція багатіїв шляхом підкупу і шантажу бідними верствами населення (демосом), використання їх як засобу для утвердження своєї влади і здобуття ще більшого багатства.

Нарешті, на початку VІ ст. до н. е. в Афінах загострилися суперечності між родовою аристократією і багатою верхівкою демосу, котра наполегливо вимагала від евпатридів поділитися владою. За наявності значної кількості рабів, куди входили як чужоземці, так і афіняни, це становило явну загрозу суспільству і неминуче призвело б до со­ціального вибуху.

Для пом’якшення соціальної напруги і консолідації вільного населення в єдиний панівний клас були конче необхідні глибокі соціальні, економічні та політичні перетворення. Початок реформам поклав Солон, вперше за всю історію Афін обраний архонтом не з числа аристократії, а з демосу — поет, мудрець, політичний діяч. Головною метою його реформ (594 р. до н. е.) було примирення інтересів різних ворогуючих угруповань у суспільстві.

Економічна сторона реформ включала в себе:

а) сисахфію, тобто анулювання всіляких боргів, які мали афінські громадяни на час реформи;

б) ліквідацію боргового рабства;

в) встановлення свободи заповітів майна; Мається на увазі, коли у спадкодавця не було дітей, він міг заповісти своє майно будь-кому з родичів або віддати його на громадські потреби.

г) запровадження єдиної для всіх племен Афінського полісу монети, нової системи мір і ваги, що сприяло пожвавленню торгівлі та товарообігу;

д) заборона експорту продовольства (крім олії), що дало можливість наповнити внутрішній ринок продуктами харчування і деякому зниженню цін на них. Вони стали доступнішими для малоімущих верств;

е) чи не вперше в історії держава видала закон проти неробства, згідно з яким кожен афінянин повинен був мати певну сферу своєї трудової діяльності, обіймати державну посаду чи мати якесь інше заняття. Ще один закон зобов’язував батьків навчити синів якогось ремесла, оскільки в іншому випадку син міг відмовитися надавати допомогу батькові у похилому віці.

Політичні реформи Солона охоплювали такі напрями:

— скасування геронтократії (влади родової аристократії) і запровадження влади, що базувалася на майновому цензові (тимократії);

— позбавлення привілеїв аристократії;

- поділ вільних чоловіків на 4 розряди за майновим принципом, в основу якого був покладений щорічний дохід у медимнах (1 медимн дорівнював 52,5 літрам зерна).

а) найвищий розряд складали особи з доходом у 500 медимнів. Вони оснащували військові кораблі і служили у важко озброєній піхоті;

б) другий розряд – громадяни з доходом у 300 медимнів, котрі служили у кінноті або важко озброєній піхоті;

в) до третього розряду входили громадяни з доходом у 200 медимнів, які повинні були мати власне озброєння для служби в армії;

г) четвертий розряд складали особи з доходом менш як 200 медимнів, які служили на флоті або у легкоозброєній піхоті.

Відтепер не лише служба у війську, а й політичні права не залежали від родової знатності, а співвідносилися з майновим станом громадянина. Особи з четвертого розряду не могли бути обрані на жодну з посад, а архонтом міг стати лише громадянин з першого розряду.

Не насмілившись до кінця зруйнувати родоплемінний устрій Афін, Солон запровадив новий орган державного управління – Раду 400, до складу якого щорічно обиралися по 100 осіб з кожного з чотирьох племен. Для кандидатів до складу Ради вимагалася приналежність до 1-3 розряду і 30-річний віковий ценз.

На догоду демосу Солон запровадив геліею (суд присяжних) – найвищий судовий орган, коди обиралися чоловіки з усіх розрядів. Геліея була досить громіздкою (6 тис. осіб) і поділялася на судові колегії.

Також було прийнято закон про політичну активність громадян. Йдеться про те, що при голосуванні на народних зборах не можна було відмовчуватися, а слід було говорити «так» чи «ні».

Реформи Солона мали половинчастий характер, відображали намагання реформатора збалансувати інтереси знаті і демосу. Так, якщо сисахфія була прямим втручанням держави у відносини власності і відповідала інтересам збіднілих верств, то важлива вимога бідноти щодо перерозподілу землі не була виконана. Правда, Солон обмежив максимум землеволодіння, що належало одному власнику. Все ж отримавши особисту свободу, продані колись в рабство афіняни були змушені йти в найми до багатіїв чи брати землю в оренду на кабальних умовах.

Реформи скасували привілеї родоплемінної аристократії, завдали удару родовій організації влади, стали важливим етапом на шляху до формування рабовласницької держави в Афінах. Але компромісний характер перетворень перешкодив вирішенню гострих суперечностей афінського суспільства.

Невдовзі після реформ Афіни переживають гостру полі­тичну кризу. Вона завершилася тим, що один із багатих евпатридів Пісістрат, спираючись на армію, встановив власну диктатуру — тиранію Пісістрата (560—527 рр. до н. е.).

Тиранія закріпила успіхи демосу у протистоянні його аристократії, зміцнила створений Солоном політичний устрій. Однак при підтримці ззовні, з боку Спарти, котра побоювалася посилення могутності Афін, тиранія була скинута. Спроба аристократії перехопити владу завершилася невдачею. Спираючись на бідноту, багата торговельно-реміснича верхівка привела до влади Клісфена. У 509 р. до н. е. ним була здійснена низка реформ, наслідком яких стала ліквідація залишків родового ладу і сформування афінської демократії.

1. Був запроваджений територіальний поділ населення на 10 територіальних округів — філ, які, в свою чергу, по­ділялися на тритії, а ті — на деми. Кожен громадянин приписувався до певного дему¹.

2. Органами управління територіальними одиницями були народні збори (агора), колегія трьох епімелетів. Демами управляв демарш (староста), який обирався щорічно.

3. Утворено нові державні органи. У зв’язку з ліквідацією чотирьох племен була ліквідована і Рада 400. Замість неї утворено Раду 500, до якої обирали по 50 осіб від кожної з 10 філ. Створену колегію 10 стратегів — по одному від кожної філи.

4. Запроваджено остракізм (суд черепків). Його суть полягала в тому, що один раз на рік збиралися народні збори, щоб вирішити, чи є у країні особа, яка своєю діяльністю шкодить демократії. При ствердній відповіді на це запитання присутнім роздавали остракони (глиняні черепки), на яких вони видряпували ім’я такої людини. За більшістю голосів такого громадянина виганяли за межі держави на 10 (пізніше на 5) років без конфіскації майна, позбавлення громадянських та спадкових прав.

Таким чином, реформи Солона і Клісфена сприяли становленню афінської рабовласницької державності республіканського типу. У першій третині V ст. до н. е. Афінська держава перебувала на межі загибелі перед вторгненням Персії. Наслідком греко-перських воєн було зміцнення Афін, зростання їх економічної та політичної могутності. Найвищого розквіту досягли культура, філософська думка, наука. Політичний лад стає дедалі демократичнішим.

На посаду першого стратега було обрано знаменитого по­літичного діяча, оратора, переможця олімпійських ігор Перикла. Період його правління вважається «золотим віком» Афін — епохою їх найбільшого розквіту. Перикл здійснив низку реформ, які стали втіленням його демократичних ідей. По-перше, всіх громадян було зрівняно у політичних правах. Відтепер для обіймання політичної посади не вимагався майновий ценз. По-друге, була запроваджена оплата за державну та військову службу. Оплачувались навіть відвідування народних зборів. По-третє, всі посадові особи обиралися шляхом жеребкування.

Сформований Периклом демократичний устрій Афін був нетривалим. Війна з аристократичною Спартою, яка тривала близько 30 років, сприяла руйнації народовладдя. Олігархічний переворот 411 р. до н. е. усунув демос від влади. Були ліквідовані демократичні інститути, скасована оплата державної та військової служби, припинені виплати та допомога громадянам.

У другій половині ІV ст. до н. е. разом з іншими грецькими державами Афіни завойовуються Македонією, а після розпаду імперії Олександра Македонського у 323 р. до н. е. вся Греція стає провінцією Риму.

Територіальний поділ Афінської держави

Суспільна організація Афін була типово рабовласницькою. Особливе значення для Афінського полісу мав статус громадянства. Повноправним громадянином ставала особа, чиї батьки мали такий статус і перебували у законному шлюбі. Право громадянства вважалося священним і могло надаватися лише за значні заслуги перед державою. Позбавлення громадянства означало для людини та її нащадків заборону з’являтися в публічних місцях, служити у війську, виступати у суді в ролі позивача чи відповідача. Громадяни мали всі політичні, економічні, судові права, серед яких — право участі в народних зборах, право бути обраним на державні посади (з 30 років), служити у війську (з 20 років), отримувати державну допомогу, військову здобич тощо.

Повноправними громадянами були лише 10 відсотків вільного населення Афін. Це пояснюється не лише утрудненим доступом до громадянства, а й тим, що жінки-афінянки не мали політичних прав. Обов’язком громадянина було здійснення літургії¹.

Другою соціальною верствою держави були метеки — чужинці, які постійно проживали в Афінах. Вони в основному займалися ремеслами, торгівлею. Не могли набувати у власність землю і не користувалися політичними правами. Шлюб метека з афінянкою вважався незаконним, діти від нього не набували громадянських прав. Метек не міг користуватися захистом афінського права, тому він мав серед афінських громадян свого покровителя, який (звичайно, за плату) представляв його інтереси. Він сплачував спеціальний державний податок, за несплату якого міг бути перетворений на раба.

Вільновідпущениками називалися звільнені господарями з неволі раби. Вони користувалися обмеженими майновими правами і були позбавлені будь-яких політичних прав. Відпущений на волю раб перебував під подвійним контролем — колишнього господаря і держави.

Раби були основною масою трудового населення. Рабо­власництво в Афінах мало класичний характер. Джерелами рабства були в основному війни, купівля рабів за кордоном, народження від рабині та віддання в рабство за вчинений злочин. Кількість рабів нерідко перевищувала кількість вільного населення, і держава повинна була вживати заходів щодо утримання їх у покорі. «Скільки рабів, стільки ворогів», — говорило давньогрецьке прислів’я.

Раб не мав жодних прав і навіть не вважався людиною. Існували дві групи рабів: державні і приватні. Перші перебували у кращому становищі: могли мати власне господарство, сім’ю, укладати угоди. Такі раби працювали на рудниках, служили у поліції (таку службу афіняни вважали ганебною), охороняли міські укріплення та несли нічну сторожову службу. Приватні раби перебували у значно гіршому становищі. Вбити раба безкарно господар не міг. Тільки суд міг засудити його до смерті. Афіняни середнього достатку мали 12—15 рабів, заможні — до 50 і більше рабів. При жорстокому поводженні господаря з рабом йому дозволялося шукати захисту в спеціальних притулках для рабів.

Державний устрій Афін базувався на республіканській формі правління. Найважливішим органом влади були народні збори, у яких брали участь лише чоловіки з 20-річного віку. Зазвичай у зборах, що скликалися один раз, а згодом — чотири рази на місяць, брали участь 6—8 тис. осіб. Голосували криком, пізніше — підняттям руки, а згодом була запроваджена процедура голосування білими та чорними камінцями. Порядок на народних зборах підтримували 30 наглядачів, у розпорядженні яких був загін по­ліцейських. Перед початком зборів приносили жертви і читали молитви. Збори розглядали різні питання внутрішнього життя держави та зовнішньої політики, були найвищою судовою інстанцією.

Рада 500 (буле) являла собою своєрідний уряд країни. Рада попередньо обговорювала і виносила на народні збори питання державного життя та законопроекти. Вона була законодавчим органом, наглядовою інстанцією, мала широкі повноваження у фінансовій та військовій сфері.

Службові особи (державний скарбник, воєначальники, найвищі цивільні чиновники) обиралися народними зборами терміном на один рік без права переобрання. Перед обранням вони проходили спеціальну перевірку на професійні здібності, моральні якості, відсутність боргів. Обраний на посаду не мав морального права відмовитися від неї. До реформ Перикла посади були безоплатними.

Колегія архонтів складала структуру найвищих державних службовців. Їх кількість зросла з 9 до 40 осіб, обиралися вони народними зборами голосуванням і володіли повноваженнями в галузі судочинства, релігійних та культових питань.

Колегія стратегів (10 осіб) спершу відала лише військовими питаннями, а згодом стала органом, до якого входили найвищі посадові особи держави без чітко визначеної їх компетенції.

Геліея¹ (суд присяжних) складалася із 6 тис. осіб, обраних народними зборами з числа афінських громадян з 30-річним віковим цензом. У кожній із 10 філ було по 600 суддів. Крім питань судочинства, цей орган контролював діяльність посадових осіб. Геліея могла навіть змінити законопроект, поданий на розгляд народних зборів Радою 500. Це була найвища судова інстанція.

Ареопаг у ранню епоху був найвпливовішим державним органом. Згодом до нього перейшли частково судові, а головним чином — релігійні функції.

Античне право зароджувалося і розвивалося на дещо іншому соціально-економічному і політичному підґрунті, що не могло не відобразитися на його джерелах та сферах правового регулювання. Утвердження полісної системи мало своїм результатом активізацію правотворчої діяльності та її поступове звільнення від релігійно-міфологічної оболонки. На зміну неписаним звичаям, тлумачення яких нерідко здійснювалося довільно світською чи жрецькою аристократією, прийшов закон. Він став результатом діяльності світського органу влади і, як правило, мав письмове вираження. Це вже авторитетний і обов’язковий регулятор полісного життя, позбавлений містичної чи релігійної сили і підкріплений силою державної влади.

Стосовно Афінського полісу, то тут теж спочатку діяло звичаєве право. У своїй діяльності ареопаг керувався стародавніми звичаями, приспособлюючи окремі з них для регулювання рабовласницьких відносин і надаючи їм відповідного тлумачення. Звичаєве право тривалий час відігравало важливу і помітну роль в державі, але врешті-решт мусіло поступитися місцем закону.

Найдавнішими афінськими законами вважаються Закони Драконта (621 р. до н.е.). – перші писані закони держави, які були складені на основі звичаєвого права та судової практики. Вони скасували привілеї родової знаті в сфері кримінального покарання. Практично за будь-який злочин (навіть за крадіжку з будинку чи привласнення овочів з чужого городу) Драконт карав смертю. На таку ж кару заслуговували святотатці та убивці. Тому відомий грецький оратор ІУ ст.. до н.е. Демад вказував, що Драконт написав свої закони кров’ю, а не чорнилом. За переказами, коли Драконта запитали, чому він за більшість злочинів призначив смертну кару, він заявив, що дрібні злочини, на його думку, заслуговують цього покарання, а для великих він не знайшов більших*. Тільки за посягання на недоторканість особи призначався штраф.

Драконт встановлював різницю між навмисним і ненавмисним убивством. У випадку випадкового вбивства винний міг врятуватися від смертної кари добровільним вигнанням. Закони передбачали можливість примирення злочинця з родиною вбитого шляхом сплати грошової компенсації. Справи про навмисне вбивство розглядав суд ефетів, в той час, як ненавмисні вбивства розглядав ареопаг.

Другою кодифікацією афінського законодавства стали Закони Солона (початок УІ ст.. до н.е.), які були записані на 16 кирбах – вибілених дерев’яних дошках. Так само, як і Закони Драконта, ця пам’ятка права не дійшла до нас у своєму первісному вигляді.

Із записів про них відомо, що Солон намагався засобами права захистити і врегулювати питання щодо приватної власності, сприяв розвитку

_________________

*Цит. по: Бостан Л.М.,Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С.126.

ремесла і торгівлі. Він вперше допустив свободу заповіту для тих громадян,хто не мав спадкоємців-синів, надав можливість здійснювати дарування. Всупереч давнім звичаям, він постановив, що син не зобов’язаний утримувати батька, якщо той не навчив його ніякому ремеслу. Ареопагу він доручив наглядати за тим, хто і звідки отримує доходи, і карати тих, хто веде паразитичний спосіб життя.

Джерелом наших знань про афінське право є постанови народних зборів. Які містять деякі загальні положення, акти, угоди приватного характеру, написи на камені і металі, твори письменників, ораторів, філософів, істориків.

Право власності не набуло значного поширення. Поміркуйте, чому. Відомий поділ речей на рухомі та нерухомі. Власником нерухомості міг бути лише афінянин, а рухомих речей — будь-хто. Набуття власності здійснювалося первинним та похідним способом. Остання форма передбачала укладання публічної угоди за участі урядовця чи реєстрації факту набуття власності у спеціальних книгах. Мав місце позовний захист права власності. Сторона, яка програвала у суді цивільну справу, сплачувала додатково ще й штраф на користь держави.

Розрізнялися два види зобов’язань — вільні та примусові. Перші випливали із договорів, другі — з правопорушень. Поняття договору вперше в античному праві дав Аристотель, наголосивши, що договір — це спеціальний закон, який пов’язує між собою осіб. Спочатку договори укладалися усно, простою згодою сторін. Згодом почали застосовувати письмову форму, текст угоди підписували сторони у присутності свідків або представника влади, після чого він реєструвався у спеціальних книгах. Невиконання договірних зобов’язань до реформ Солона тягло за собою особисту відповідальність боржника (його могли побити, морити голодом, продати в рабство). Пізніше встановлювалася лише майнова відповідальність, а засобами забезпечення виконання зобов’язань були завдаток, застава, порука¹.

Далі слід охарактеризувати окремі види договорів, врегульовані афінським правом: купівлі-продажу, позики, найму, підряду, поклажі (зберігання), товариства.

Приступаючи до розгляду шлюбно-сімейних правовідносин, варто зазначити, що вступ до шлюбу в Афінах був обов’язковим. Небажання одружитися не тягло за собою правових наслідків, але засуджувалося суспільством. Одинаки не могли обіймати певні державні посади. Законним вважався шлюб між афінськими громадянами. Шлюбний вік для чоловіків був 18 років, жінок — 14 років. Формою укладення шлюбу був шлюбний договір, який укладався в присутності свідків, де визначався розмір посагу. Згода нареченої була необов’язковою. Юридичною підставою дійсності шлюбу була урочиста процедура релігійного характеру. Мала місце й інша форма укладення шлюбу — через суд чи в органах влади. Не можна було входити в шлюбні стосунки близьким родичам. Але водночас дівчина-спадкоємиця (за відсутності синів) мусила вийти заміж за найближчого кровного родича, щоб успадкована нею нерухомість не потрапила до чужих рук.

Незважаючи на моногамний характер афінської сім’ї, чоловік міг співжити з рабинею, оскільки ці стосунки не мали правових наслідків. Дружина проживала в окремій частині будинку, не залучалася до праці, а її інтереси обмежувалися колом домашніх справ та управлінням рабами.

Припинення шлюбу наставало через смерть когось із подружжя, розлучення та внаслідок позбавлення громадянських прав (накладення атімії). Для чоловіка розлучення було безперешкодним, якщо ж розлучення бажала дружина, то вона повинна була звернутися з письмовою заявою до архонта. За згодою дружини чоловік міг видати її заміж за іншого.

Влада батька в сім’ї була досить широкою. Реформами Солона був скасований продаж дітей у рабство, але зберігалося батьківське право вигнати дитину із сім’ї за неповагу, віддати її на виховання до іншої сім’ї. Навіть дорослі діти, які мали свої сім’ї, були зобов’язані слухатися батьків.

Спадкування майна спочатку відбувалося лише за законами. Реформи Солона запровадили заповіт. До спадкування закликалися лише сини, дочки за наявності синів не спадкували, але їхні брати мали забезпечити їм за рахунок спадкового майна посаг. За відсутності у сім’ї синів спадкували дочки. Якщо у сім’ї не було дітей, то до спадкування почергово закликалися інші родичі.

За стародавньогрецьким кримінальним правом, під поняттям «злочин» розумілася дія, яка викликала будь-які негативні наслідки. При цьому не мало значення, вчинено злочин навмисно, чи за необережності. Галузь кримінального права містила чи не найбільше пережитків первіснообщинного ладу. Так само, як і в стародавньосхідному праві, ініціатива у порушенні кримінальної справи належала потерпілій стороні, а не органам держави. Звичною була матеріальна компенсація родичам вбитого. Допускався самосуд, а сам позов мав приватний, а не публічний характер. Держава виступала ініціатором порушення кримінальної справи тільки за такі злочини, як державна зрада, втеча до ворога, розголошення державної таємниці, ухилення від військової служби.

Афінське кримінальне право розрізняло такі види злочинів:

а) проти держави. Каралися смертною карою з конфіскацією майна і викиданням тіла злочинця за межі держави, а також накладення на його сім’ю атімії;

б) проти порядку управління (казнокрадство, зловживання владою). Каралися відшкодуванням збитку в 10-разовому розмірі;

в) проти релігії (атеїзм, недотримання обрядів, зневага до богів). Каралися смертною карою чи вигнанням з кон­фіскацією майна;

г) проти особи (вбивство, тілесні ушкодження, образа словом або дією). Каралися різними видами покарань — від смертної кари до релігійних покаянь;

ґ) майнові злочини (підпал, крадіжка, пошкодження майна).

Метою покарання, крім залякування, було відшкодування заподіяних збитків та відплата за скоєне. Новим явищем в інституті покарання стала ізоляція злочинця від суспільства у вигляді ув’язнення та вигнання за межі держави. До основних видів покарань належали: смертна кара — проста і кваліфікована (скидання зі скелі, отруєння, повішання, забивання камінням, розпинання на хресті); продаж у рабство (щодо громадян держави цей вид покарання не застосовувався); тілесні та калічницькі покарання (побиття батогами, відрубування руки, ноги тощо); ув’язнення; штрафи та конфіскації майна; атімія (позбавлення особи прав, яке нерідко застосовувалося із конфіскацією майна); вигнання (на певний термін або довічно).

Суд і кримінальний процес епохи розквіту афінської демократії.

Форми процесу. Вже у У ст.. до н.е. головними термінами для вираження поняття права у греків служили «дикайон» (у сучасному розумінні – матеріальне право) і «дике» (судовий процес). Порушити судову справу у будь-якому суді міг лише повнолітній не позбавлений прав афінський громадянин. Відповідачем могла бути будь-яка особа. За доносом раба порушували справи лише про державні злочини. В такому разі, коли злочин підтверджувався, раб отримував свободу, а держава сплачувала власнику його ринкову вартість, тобто фактично викупляла раба з неволі.

За формою судочинства справи поділялися на два види: державні – ті, які певним чином зачіпали інтереси держави або когось із громадян, який постраждав від порушення державних законів; приватні – ті, котрі стосувалися порушення особистих інтересів афінян. У свою чергу приватні справи поділялися на дві категорії:

• Спрямовані особисто проти звинуваченого, які мали своїм наслідком його покарання за вчинений злочин. Тобто мова йшла про кримінальні справи.

• Тяжби про спірне майно, наслідком чого був перерозподіл речей на користь котроїсь із сторін. Тут покарання відповідача не відбувалося. Іншими словами, йшлося про цивільні справи.

Варто мати на увазі, що у правовій свідомості греків поняття про державний і приватний судовий процес не були суворо розмежовані. Вибір тієї чи іншої форми судочинства багато в чому залежав від обвинувача і нерідко диктувався зручністю застосування.

Державний судовий процес міг розпочати будь-хто з числа громадян, приватний – лише безпосередньо зацікавлена особа чи її законний представник (чоловік за дружину; батько за сина тощо). В державних судових справах обвинувач не отримував ніякої матеріальної вигоди у випадку виграшу справи: якщо на відповідача накладався штраф, він йшов до казни. Порушення державного процесу накладало на обвинувача особливу відповідальність за обґрунтованість звинувачення. Він піддавався штрафу у 1000 драхм, коли при розгляді справи і ухваленні рішення на його боці виявлялося менше однієї п’ятої частини голосів суддів у судовій колегії. А у випадку триразового повторення невдалих звинувачень позивач, крім штрафу, позбавлявся права порушувати такі справи у суді довічно.

У приватному процесі відповідальність позивача за умови зібрання менше однієї п’ятої частини голосів суддів визначалася штрафом на користь звинувачуваного у розмірі шостої частки суми позову (так званий обол з кожної драхми). Крім того, якщо у державному процесі обвинувач повинен був довести судочинство до завершення під загрозою великого штрафу, то приватна особа могла зупинити розгляд справи на будь-якій стадії без будь-яких невигідних для неї наслідків. Покладаючи на обвинувача, який розпочав державний судовий процес, підвищену відповідальність за добросовісність звинувачення і доведення справи до кінця, закон разом з тим полегшував йому можливість порушити справу, звільняючи його (за рідкісним винятком) від сплати судового мита, яке було обов’язковим у приватних судових справах.

Донос приватної особи про порушення фінансових інтересів держави (несплата податків, мита, орендних грошей тощо), контрабанду, порушення правил розробки рудників і копалень (це було однією з головних статей надходжень до казни), зловживання у хлібній торгівлі та ін.. ставали сигналом для порушення судової справи. У випадку визнання судом справедливості доносу донощик отримував у вигляді нагороди половину конфіскованого майна підсудного або половину накладеного на нього штрафу. Цим самим держава спонукала громадян до виявлення і переслідування злочинів, які зазіхали на її фінансові інтереси.

Хід судового процесу. В Афінах на існувало спеціальних органів, покликаних порушувати кримінальні справи і підтримувати обвинувачення в суді. Звинувачення мало приватну форму. За відсутності обвинувача справа не порушувалася. Навіть при наявності явного злочину. Так твердили закони. Однак на практиці, за одностайною думкою античних авторів, у випадку здійснення злочину завжди знаходилося чимало обвинувачів. І це при тому, що державний процес міг розпочати лише повноправний афінський громадянин а не тільки безпосередньо зацікавлена особа.

Виявлення злочину, підтримка звинувачення у державних судових процесах розглядалися як служіння суспільству, патріотичний крок і почесний обов’язок. Документи свідчать, що у промовах ораторів нерідко зустрічаються докори, що той чи інший громадянин «ніколи нікого не звинувачував». Не варто думати, що будь-яке звинувачення автоматично призводило до засудження підозрюваного чи обвинуваченого. Виправдання невинного було поширеним явищем, що могло свідчити про об’єктивність судочинства та відсутність прямого зв’язку між звинуваченням та засудженням. Оратор Аристофан, наприклад, хвалився тим, що він витримав 75 звинувачень і був завжди виправданий. Неодноразово піддавався судовому переслідуванню і Демосфен.

Обвинувач, який виявив бажання розпочати процес, звертався до фесмофетів з письмовим звинуваченням, яке містило в собі три частини: імена обвинувача і обвинувачуваного, сутність звинувачення, вид покарання. Після цього публічно оголошувалося про порушення судової справи.

Судовий процес розпочинався із заклику до обвинувачуваного зявитися у певний день до тієї посадової особи, котрій було доручено розглядати справу. Заклик здійснювався у людному місці (на вулиці, площі) у присутності понятих, які підтверджували у суді факт заклику. При неявці закликаного справу розглядали заочно, як правило, на шкоду тому, хто не зявився.

Перед закликом обвинувачуваного обвинувач подавав письмовий звинувачувальний акт відповідному посадовцю. В деяких випадках разом з цим документом вносилося незначне судове мито, яке поверталося у випадку виграшу справи. Отримавши документи, посадовець у визначений день в присутності сторін приступав до попередньої підготовки справи. За бажанням обвинувача справа готувалася до звичайного суду або до геліеї (суду присяжних). У випадку розгляду справи геліеєю обидві сторони повинні були підтвердити свої попередні показання присягою.

Надання доказів покладалося на сторони. Посадові особи лише фіксували їх, навіть не піддаючи докази аналізові. Однак якщо отриманню певних доказів (наприклад, письмових документів) заважала супротивна сторона, посадовці були зобов’язані втрутитися і надати відповідну допомогу.

Аристотель вказує на п’ять видів доказів (це, скоріше всього, способи доказів) вини: закони (мається на увазі факт порушення закону), показання свідків, власне зізнання, тортури і присяга. Джерела виділяють серед показань свідків показання лікарів про тяжкість ран і причини смерті (наприклад, при отруєнні), що було вже не стільки чистим свідченням, скільки висновком експерта, тобто зародком судової медичної експертизи.

Сторони повинні були надати до суду письмові тексти законів, на які вони посилалися у підтвердження своїх вимог чи у своє виправдання. Зрозуміло, це робилося не без допомоги професійних юристів і за відповідну винагороду. Що ж стосується власного визнання вини, то це було найважливішим доказом у справі, що виключало подання інших доказів. В одному з документів приводяться слова оратора Лісія у промові проти Андокіда: «…навіть у ареопазі, цьому високоповажному і справедливому судилищі, якщо підсудний зізнається у злочині, то піддається страті, а якщо відкидає свою вину, то здійснюється дізнання, і багато хто визнається невинуватим».

Присяга, очевидно, відігравала вирішальне значення тільки у справах незначної ваги або по деяких категоріях цивільних справ. В інших випадках вона лише визначала подальший хід процесу (наприклад, для передачі справи до геліеї). Свідками могли бути лише вільні люди – громадяни або іноземці, але ні в якому разі не неповнолітні особи чи близькі родичі сторін. Показання свідків оформлялися у письмовому вигляді для того, щоб, як зазначає Демосфен, при тлумаченні судом вони не піддавалися викривленню. У випадку надання свідчень усно безпосередньо на суді вони тут же заносилися у протокол.

Від судочинства в інших країнах судовий процес в Афінській республіці відрізнявся скрупульозним протоколюванням і записами всього, що там відбувалося. В афінських судах важливу роль відігравали секретарі різноманітних рангів, які тривалий час працювали на одному місці і мали значний досвід. Це було важливо, оскільки за існуючого порядку заміщення посад суддів за процедурою жеребкування сюди нерідко потрапляли малограмотні громадяни, не знаймі із судочинством. Часто секретарями працювали державні раби, незаможні афіняни.

Свідки, які з поважних причин не могли бути присутніми у судових засіданнях, надсилали через довірених осіб письмові свідчення, правдивість яких підтверджувалася іншими свідками. Свідок міг відмовитися від надання показань, особисто зявившись у суд. Неявка свідка без поважної причини каралася штрафом.

Раби допитувались обов’язково із застосуванням тортур. Оскільки їх не вважали за людей, то їхні показання, за висловом Демосфена, називалися «показаннями тіла». При виборі між показаннями вільного свідка і показаннями раба під тортурами перевага надавалася показанням раба. Способи застосування тортур були жорстокими і різноманітними. Ні стать, ні вік раба не були підставою для відмови у застосуванні тортур. Після таких кривавих екзекуцій раби ставали каліками, нерідког помирали під час тортур. В такому разі господар раба отримував компенсацію за рахунок того, хто вимагав застосування тортур.

По завершенню попередньої підготовки справи всі надані сторонами докази (тексти законів, документи, записи показань свідків, протоколи показань рабів під тортурами, записані показання сторін тощо) поміщалися в окремі мідні або глиняні посудини –ехини – і запечатувалися. Після цього вже не можна було надавати нові докази або посилатися на докази, яких не було в ехині.

На цьому підготовка справи до суду завершувалася. Але для того, щоб вона попала в суд, було необхідно, щоб обвинувачуваний визнав звинувачення на свою адресу. Він міг його не визнати і подати відповідний письмовий протест, який суд розглядав у першу чергу. У випадку, коли протилежна сторона не могла довести необґрунтованість протесту, справа припинялася ще до суду.

День судового засідання оголошувався за декуллка днів наперед. Переконавшись, що судді, сторони і свідки присутні, головуючий відкривав засідання молитвою і жертвоприношенням. Секретар оголошував обвинувачувальний акт і пояснення обвинувачуваного, після чого слово надавалося сторонам.

Закон вимагав, щоби кожен вів свою справу сам. Тому в Афінах не було адвокатів у сучасному їх вигляді. Але у складних справах не можна було обмежитися лише наданням фактів, котрі роз’яснювали сутність справи. Виникала потреба у їхньому аналізі, узагальненні, висвітленні у зрозумілій для суддів формі. Тут вже не можна було обійтися без юридичної допомоги. Її надавали логографи («ті, хто писав промови»). Їхня праця добре оплачувалася і користувалася великим попитом. Але повагою у суспільстві логографи не користувалися, оскільки їхні переконання вважалися продажними. Логографи мали широке коло обов’язків по відношенню до своїх клієнтів: збирали матеріал для попередньої підготовки справи, обирали судову інстанцію, вибирали найвигідніший вид скарги, визначали вид покарання у тому випадку, коли воно не передбачалося законом, а визначалося судом. Але головним завдання логографа була підготовка промови, яку клієнт вивчав напамять і виголошував у суді. Тут необхідно було виявити неабияку майстерність, оскільки промова повинна була відповідати розумовому розвитку клієнта, його соціальному становищу, манері і вмінню говорити тощо.

З дозволу суду сторони могли обмежитися лише вступним словом, а найвідповідальнішу частину промови доручали досвідченим ораторам (вони називалися синегорами). Синегори обґрунтовували свою допомогу особистою дружюою зі своїм клієнтом, неприязню до противника чи іншими важливими обставинами. Це робилося для того, щоб уникнути підозри в тому, що вони найняті за гроші. Оплачувати працю оратора в суді вважалося ганебним і заборонялося законом*. Незважаючи на заборону закону, сторони приводили на засідання своїх дружин, малолітніх дітей, стариків, які своїм плачем, криками намагалися викликакти жалість у суддів.

По закінченню дебатів відбувалася падача голосів суддями. Голосування було таємним, без попередньої наради суддів. Голосували білими і чорними камінцями, з яких білі служили для виправдання, чорні – для звинувачення. При рівності голосів підсудний вважався виправданим.

За вироком суду злочинці каралися смертною карою, вигнанням, продажем у рабство, позбавленням громадянських прав, конфіскацією майна і грошовим штрафом. Вирок приводив до виконання кат, який проживав за містом і не мав права зявлятися у місті. Найуживанішим видом страти було отруєння цикутою. Засуджений до страти сам повинен був випити чашу з отрутою. Нерідко засудженому пропонували на вибір меча або мотузку і давали трьохденний термін для самогубства. Труп страченого скидали у провалля, а його майно конфісковували. В рабство продавалися особи, які незаконно присвоїли собі громадянські права, а також метки, які ухилялися від сплати податків і які не мали покровителя з числа афінських громадян.

Суспільний лад та державний устрій Спарти. Спарта була розташована у південній частині Балканського півострова (так званому Пелопоннесі). У ХІ ст. до н. е. місцеве ахейське населення було підкорене дорійським племінним об’єднанням. Переможений народ був частково перетворений на невільників (ілотів), інші — обкладені різними повинностями. Необхідність утримувати в покорі поневолені племена і здійснення грабіжницьких воєн проти сусідів прискорили процес державотворення, наслідком якого у Х—ІХ ст. до н. е. стало утворення рабовласницької держави Спарти. Вченими підраховано, що на той час у Спарті проживали 9—10 тис. спартіатів (чоловіків-воїнів), 32 тис. пе­ріеків (неповноправних жителів околиць) і 200 тис. ілотів.

Суспільна організація Спарти відповідала рабовласницькому типу держави. У найпривілейованішому були спартіати — найвища суспільна верства, наділена всіма по­літичними та економічними правами, яка складала «общину рівних». Община поділялася на три філи, а вони, своєю чергою, — на фратрії.

З 20 років чоловік набував статусу громадянина і воїна. Якщо особа не була воїном, то вона не мала і громадянських прав. Спартанська община володіла колективною власністю на землю і рабів. Сам спартіат не міг вести господарство і був зобов’язаний проживати в місті, яке було військовим табором. Військову службу чоловіки відбували з 20 до 60 років. Дієздатність спартіату надавалася з 20-річного віку, а одружитися він міг лише тоді, коли йому виповниться 30 років. Одруження було обов’язковим.

Спартіатка до заміжжя оволодівала грамотою, мистецтвом вести домашнє господарство, займалася спортом. Після заміжжя вона повністю віддавалася сімейним обов’язкам. Сім’я мала моногамний характер, але як пережиток мав місце груповий шлюб. З урахуванням того, що народження здорових дітей вважалося державною справою, бездітні шлюби розривалися або допускалася полігамія. Кілька братів могли мати спільну дружину. Чоловік, якому подобалася дружина іншого, міг за його згодою ділити її з ним. Не вважалося ганебним запропонувати свою дружину гостеві, подорожньому, особливо якщо від цього можна було сподіватися гарного потомства. Але таємне порушення подружньої вірності каралося смертю.

Періеками називалися жителі сусідніх зі Спартою територій, на які вона поширювала свій протекторат. Вони користувалися особистою свободою, могли мати сім’ю, майно, землю. Займалися будь-яким видом діяльності, але були позбавлені громадянства, а відтак — політичних прав. Правила виховання та організації побуту спартіатів на них не поширювалися. Періеки виконували різноманітні повинності на користь держави і служили у важкоозброєній піхоті. Користувалися самоуправлінням, яке обмежувалося контролем над ними спеціальних урядовців — гармостів.

Ілоти — поневолене Спартою населення, статус якого мало відрізнявся від рабів. Вони були позбавлені політичних і майнових прав і по 10—15 осіб прикріплювалися до спартіанських земельних ділянок — клерів. Ілоти могли мати сім’ю, вести своє господарство, володіти реманентом і житлом. Спартіат міг карати ілота, передавати його іншому володарю, але не міг продати. Ілоти повинні були платити спартіатам оброк у вигляді продуктів харчування, за необхідності відбували військову службу під контролем спартіатів.

Спартіати намагалися тримати ілотів у покорі і постійному страхові, щорічно оголошували беззбройним ілотам «священну війну» — криптії, під час якої вбивали тисячі найміцніших, найрозумніших ілотів.

Рабами у Спарті ставали захоплені в полон чужоземці або перетворені на рабів періеки та ілоти. Їхній статус не відрізнявся від статусу класичних рабів інших античних держав.

Державний устрій рабовласницької Спарти сформувався внаслідок перетворення «військової демократії» на державну організацію, котра зберігала в собі рудименти родо­племінних політичних інститутів. За формою правління Спарта перетворилася на республіку, яка з часом набула аристократичних форм.

На чолі держави стояли два архагети (царі). Подвійна царська влада пояснюється об’єднанням в єдиний спартіатський народ двох племен — дорійців та ахейців, кожне з яких свого часу очолювалося своїм царем. Царська влада була спадковою, після смерті батька його посаду успадковував старший син. Якщо траплялося так, що правитель не мав синів, трон переходив до його найближчого кровного родича. Владу царі здійснювали разом, узгоджуючи між собою кожне рішення. Між ними нерідко виникали конфлікти, які призводили до послаблення царської влади і посилення інших органів державної влади в країні. Вступ на посаду супроводжувався урочистим церемоніалом складання присяги перед священними місцями, у присутності жерців, ефорів та особливо почесних гостей.

На перших порах царі володіли широкими повноваженнями: скликали народні збори, оголошували війну та укладали мир, командували військом, приймали іноземних послів тощо. Але згодом їхні функції звузилися до військових, культових і частково судових. Реальної влади вони вже не мали. Кожні дев’ять років проводилися гадання на зірках щодо діяльності царів, у результаті яких ефори могли бути усунуті з посади або навіть віддані до суду.

Найвпливовішим органом, який фактично управляв державою, була герусія (рада старійшин). До неї входили 30 осіб — 28 геронтів та 2 архагети. Геронтів обирали на народних зборах довічно з числа представників знатних родів, які досягли 60-річного віку (з цього часу вже не служили у війську). За прийняті рішення і свої дії геронти не несли відповідальності ні перед ким.

Компетенція герусії спочатку була символічною і мала здебільшого церемоніально-ритуальний характер. Але вже з VI—V ст. до н. е. цей орган влади став найвпливовішим у Спарті. Вона вирішувала усі справи, що стосувалися внутрішньої безпеки, приймала іноземні посольства, могла призупинити будь-яке рішення народних зборів або накласти заборону на рішення інших державних органів чи посадових осіб. Герусія була впливовим судовим органом: розглядала тяжкі кримінальні справи, звинувачення щодо посадових осіб.

Як пережиток первіснообщинних відносин, у політичному устрої Спарти існували народні збори (апела), куди входили всі дорослі чоловіки-спартіати віком від 20 років, які володіли земельним наділом — клером. Вони не відігравали такої значної ролі, як у Афінах. Скликалися, як правило, щомісячно або за потребою розпорядженням царів, а потім — ефорів. На відміну від афінської еклесії, тут ви­ступати могли не всі бажаючі, а лише царі, посадові особи і посли іноземних країн. Правда, пізніше на еклесії могли виступати і пересічні громадяни. Збори обговорювали і приймали закони, вирішували питання війни і миру, обирали геронтів, ефорів, розв’язували спори щодо успадкування царської влади, вибирали послів тощо. Збори надавали громадянство і позбавляли його. При прийнятті рішення голосували криком. При цьому зачинена у приміщенні «лічильна комісія» за силою криків «за» чи «проти» визначала переможців. Іноді учасники народних зборів розходилося в різні боки залежно від прихильності щодо певного рішення. Апела також мала повноваження найвищої судової інстанції у справах про усунення з посад службових осіб чи скоєння ними злочинів.

Дещо пізніше з’явився ще один орган державного управління Спарти — ефорат. Він являв собою комісію з 5 осіб, які обиралися народними зборами терміном на один рік. Ефорат здійснював контроль над архагетами і герусією, мав судові повноваження, управляв періеками та ілотами, виконував поліцейські функції. В руках ефорів, починаючи з V ст. до н. е., знаходилося фактично все управління країною. Діяльність ефорату практично не контролювалася, він звітував лише перед своїми наступниками.

Про особливий статус ефорів свідчить той факт, що вони єдині не вставали при появі царів, мали право не брати участі у спільних трапезах спартіатів і обідали за власним столом. Вступаючи на посаду, вони зверталися до вcього населення з вимогою голити вуса, шанувати закони і поважати традиції предків, тобто неухильно підпорядковуватися суворій дисципліні військового табору, за якою жила Спарта.

Монолітна соціальна структура панівного класу Спарти, її могутня військова організація сприяли посиленню її серед грецьких держав. У V ст. до н. е. Спарта встановила гегемонію над Пелопоннеським півостровом, ставши центром політичної реакції в Греції.

Водночас поступово закладаються підвалини розпаду держави. Перемога у Пелопоннеській війні над Афінами (44—43 рр. до н. е.), контрибуція з Афін сприяли майновому розшаруванню спартіатів. Перестає діяти заборона на зайняття спартанськими громадянами торгівлею і накопичення багатства. Єдність спартанської общини була порушена, а відтак падає військова могутність держави.

У ІV ст. до н. е. в результаті македонського завоювання Спарта втратила частину своєї території і продовжувала занепадати, а в середині II ст. до н. е., як і більшість грецьких полісів, Спарта стає провінцією Римської держави.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. У чому полягає відмінність античних держав від стародавньосхідних?

2. Розкрийте генезис державності у грецьких містах-полісах.

3. Охарактеризуйте суть реформ Тезея.

4. Які передумови реформ Солона?

5. У чому полягала соціальна спрямованість реформ Солона?

6. Зазначте наслідки реформ Клісфена.

7. Чим пояснюється той факт, що повноправне громадянство в Афінах мало лише 10 відсотків населення?

8. Що таке літургія?

9. У чому виявилася демократичність устрою Афінської держави?

10. Які форми забезпечення виконання зобов’язань передбачалися афінським правом?

11. Які умови вступу до шлюбу за афінським правом?

12. Дайте класифікацію злочинів за афінським правом.

13. Мета та види покарань в Афінах.

14. Особливості судочинства в Афінській державі.

15. Зазначте особливості суспільної організації Спарти.

16. Органи влади та управління рабовласницької Спарти.

Тести-тренінги

1. Щодо кого у Афінській державі застосовувався остракізм:

а) кримінальних злочинців;

б) зрадників держави;

в) неплатоспроможних боржників;

г) громадян, які становили небезпеку для демократичного устрою держави?

2. Накладення атімії означало:

а) вигнання за межі держави;

б) смертну кару;

в) надання волі рабу;

г) позбавлення громадянства;

ґ) перетворення вільної особи на раба.

3. Клер Стародавньої Спарти це:

а) військова одиниця;

б) орган державної влади;

в) адміністративно-територіальна одиниця;

г) земельна ділянка;

ґ) грошова одиниця.

4. Ареопаг в Афінах був органом:

а) судової влади;

б) законодавчої влади;

в) виконавчої влади:

г) військової влади.