§ 3. Станово-представницька монархія

1. Станово-представницька монархія у Франції.

2. Становлення та розвиток станово-представницької монархії в Англії.

3. Станово-представницька монархія в Німеччині.

4. Московія доби станово-представницької монархії.

Література: 1 (с. 191—200; 218—246); 2 (т. 1, с. 445—550); 3 (с. 128—194); 4 (с. 309—329; 345—367; 379—444); 5 (с .61—112); 6 (т. 1, с. 281—302; 315—355); 7 ( с. 110—125); 8 (с. 123—138); 9( с.102-116); 10 (с. 236—238; 244—246; 256—265; 277—280; 285—288); 11 (с. 216—265); 12 (с. 85—137); 13 (с. 133—159; 174—201); 14 (с. 135—159; 174—203).

Станово-представницька монархія є різновидом монархічної форми правління, за якої влада правителя держави (короля, імператора, князя, царя) до певної міри обмежувалася станово-представницькими установами.

За доби феодальної роздробленості правителі не мали особливого бажання і змоги скликати представницькі зібрання духовних та світських феодалів. Колишні «березневі поля» (у Франкському королівстві) пішли в небуття. Намагання феодалів — власників феодальних маєтностей — обкладати міста податками і поборами викликало протидію з боку міського населення. У цьому протиборстві королі ставали своєрідними арбітрами, чим вони не могли не скористатися. Об’єктивно складалося таке становище, коли інтереси правителів і міщан співпадали. За таких умов між ними виникала неписана угода: міста забезпечували короля коштами і солдатами, а правителі надавали містам захист від феодального свавілля та залучали їх представників до участі в роботі станових установ.

Головна відмінність станово-представницьких установ від феодальних з’їздів минулої епохи полягала в участі в них трьох (а не двох) станів. З іншого боку, феодальні з’їзди були нерідко зброєю знаті у боротьбі проти централізованої політики королів, а станово-представницькі заклади стають опорою правителів у боротьбі із самовладдям місцевих феодалів.

Станово-представницька монархія у Франції. Приводом для скликання у 1302 р. перших в історії Франції Генеральних штатів як станово-представницької установи держави став конфлікт французького короля Філіппа ІV Красивого з Папою Римським. Папа Боніфацій VІІ, прихильник всесвітнього панування церкви, видав буллу, яка забороняла світській владі вимагати від священнослужителів (кліриків) податки, а світській владі, навпаки, платити податок на користь церкви, чого Філіпп ІV, який вічно потребував грошей, допустити не міг. Коли в 1300 р. король заарештував папського легата, який образливо висловився щодо Філіппа IV Красивого, Папа заявив про непідсудність духовенства королівському суду. Церква, як відомо, на той час була наднаціональною силою, маючи вагомі важелі впливу на політику багатьох держав. Король у боротьбі із церквою вирішив спертися на свою націю, і у квітні 1302 р. скликав перші в історії Франції Генеральні штати, які підтримали свого монарха. Папа Римський у відповідь видав буллу, яка проголошувала підпорядкування папському престолу не тільки у релігійних питаннях, але й у політиці, обов’язковою умовою порятунку душі. Король був відлучений від церкви. У відповідь Філіпп ІV направляє в Італію військовий загін, який заарештував Папу Римського. Той не витримав такої сваволі і приниження, збожеволів і незабаром помер. У 1308 р. Філіпп ІV домігся підпорядкування папського престолу своїй владі і переносу резиденції Папи з Риму у формально незалежний, але оточений з усіх боків володіннями Франції, Авіньйон («Авіньйонський полон Папи Римського»).

У 1314 р. Генеральні штати здійснили перший в історії держави акт оподаткування населення — запровадили надзвичайний податок на війну. З того часу цей державний орган став традиційно затверджувати державні податки. Це стало головною прерогативою Генеральних штатів. В 1439 р. Карл УП отримав від Генеральних штатів дозвіл на стягнення з непривілейованих верств постійного королівського податку (тальї). Щодо інших питань державного життя, то король міг лише вияснити думку станово-представницької установи Так, нерідко монарх виявляв ставлення Генеральних штатві до того чи іншого законопроекту, хоча формально їхньої згоди на прийняття королівських законів не вимагалося.

Періодичність скликання Генеральних штатів не була встановлена, їх скликав король за власним розпорядженням. Кожний стан був представлений окремою палатою. До першої палати входило найвище духовенство, яке особисто запрошувалось на засідання королем. У другу палату входили виборні від світських феодалів. Причому феодальна знать (графи, герцоги) не могла бути у складі своєї палати, оскільки вона як безпосередній васал короля входила до складу королівської курії. У третю палату депутати обиралися формально з числа всього вільного непривілейованого населення. Фактично місця там посідала знать (міський патриціат, бюргерство). Питання розглядалися окремо по палатах, а остаточне рішення приймалося на спільному засіданні трьох палат, де кожна палата мала один голос.

Поразка Франції у Столітній війні з Англією (1337—1453 рр.) створила сприятливу ситуацію для посилення впливу Генеральних штатів на внутрішню та зовнішню політику. У 1357 р. повстання парижан примусило спадкоємця престолу Карла дати згоду на підписання нормативного акта під назвою «Великий березневий ордонанс». Станово-представницькій установі передавалося право контролю за управлінням країною. Генеральні штати як прототип сучасного парламенту стали скликатися із визначеною періодичністю — два рази на рік, працюючи сесійно. За ними визнавалося виключне право виділяти державні субсидії і контролювати видатки. Представники Генеральних штатів увійшли до складу Королівської Ради.

Крім того, передбачалося проведення досить важливих судових, військових, фінансових та адміністративних реформ, перерозподіл податків і повинностей на користь багатих верств суспільства. З цією метою було створено спе­ціальну комісію. «Ордонанс» вперше проголосив недоторканність депутатів, заборонив практику незаконних реквізицій (в період Столітньої війни вони часто застосовувались). Королівські чиновники не могли обіймати більше однієї посади, скасовувалася практика грошового викупу за тяжкі злочини (так звана композиція), оскільки частина грошей від викупу йшла суддям.

Таким чином, «Великий березневий ордонанс» заклав підвалини організації в державі впливового представницького органу парламентського типу. Однак далі добрих побажань справа не пішла. Королівський уряд, домігшись від Генеральних штатів згоди на запровадження постійних податків, зробив все можливе, щоб «Ордонанс» не був втілений в життя. Виїхавши із столиці, король став збирати сили для розправи з бунтівними депутатами. У цей час розгортається велике селянське повстання — жакерія (1358 р.). Міський патриціат надав королю допомогу у придушенні повстання, після чого на знак «вдячності» король приборкав бунтівну столицю.

За умов тривалої і виснажливої Столітньої війни, у 1439 р., король Карл VII домагається від Генеральних штатів за­твердження постійного прямого податку — тальї. Отримавши постійне джерело поповнення казни, правитель проводить військову реформу, яка заклала основу регулярної армії. З точки зору королівського уряду Генеральні штати виконали призначену їм роль, і подальша їхня діяльність могла призвести до втручання у прерогативи королівської влади.

Упродовж XVI — початку XVII ст. правителі намагалися скликати Генеральні штати щонайрідше, виконуючи формальний ритуал. За цей час було скликано всього п’ять засідань. Останній раз станово-представницька установа Франції була скликана у 1614 р., швидко розпущена, після чого зійшла з політичної арени. Замість неї королі скликали збори нотаблів із числа найвищих представників трьох станів. Формально рекомендації цього органу не мали для короля обов’язкового характеру, але королівська влада не могла ігнорувати думку аристократії, олігархії і духовенства.

Центральне і місцеве управління. Встановлення станово-представницької монархії суттєво не вплинуло на органи влади та управління в державі. Колишні посадовці тепер перетворилися у придворних, а канцлер став найближчим помічником короля. Будучи главою королівської канцелярії, він складав численні королівські акти, призначав королівських суддів, головував у королівській курії.

Важливе місце в системі центрального управління посідала Велика рада, до складу якої входили легісти (юридичні радники), представники найвищої світської і духовної знаті. Вона скликалася один раз на місяць, маючи дорадчі повноваження. З плином часу монарх все рідше вдавався до послуг цього органу, скликаючи замість нього Таємну раду з вузьким колом відданих йому людей. В центральному королівському апараті з’являються посадовці, які добиралися з числа відданих королю незнатних осіб – клерки, секретарі, нотаріуси, контролери тощо. Посади нерідко запроваджувалися довільно, без чіткого визначення повноважень, а самі високопосадовці не були організаційно об’єднані в єдиний апарат управління.

Перебудова управління державою охопила армію і судову вистему. Колишнє феодальне ополчення зберігалося, але воно не завжди могло стати опорою короля у його спробах централізувати владу і приборкати місцевий сепаратизм. Тому вже з ХІУ ст.. монархи запроваджують обов’язкову військову службу для всього дворянства. Отримавши в 1445 році від Генеральних штатів дозвіл на стягнення постійного податку (тальї), правителі взялися за створення найманої армії з централізованим керівництвом і чіткою організаційною структурою.

Здійснювалися заходи по уніфікації судової сфери. З цією метою була обмежена церковна і витіснена сеньйоральна юстиція. Найвищим судовим органом став Паризький парламент, судді якого з 1467 року призначалися королем довічно. Він розглядав справи феодальної знаті і був найвищою апеляційною інстанцією. Крім чисто судових функцій, Паризький парламент в першій половині ХІУ ст.. набув права реєстрації королівських актів. Якщо він знаходив у королівських ордонансах чи інших документах якісь неточності чи суперечності з іншими законами, він міг заявити ремонстрацію (відмову у реєстрації), і таким чином закон не набував юридичної сили. Подолати ремонстрацію можна було шляхом особистої участі короля в засіданні парламенту. Це право надавало Паризькому парламенту статусу впливового державного органу, ставало суттєвою перешкодою на шляху утвердження одноосібної влади французького монарха.

Органами місцевої адміністрації були прево і бальї, запроваджені ще в добу раннього Середньовіччя. З ХІУ ст.. вони втрачають військові функції, котрі переходять до лейтенантів і генерал-лейтенантів. Під їхнє управління підпадали адміністративні округи, які з ХУ ст.. стали називатися провінціями.

Становлення та розвиток станово-представницької монархії в Англії. Соціально-економічні передумови становлення станово-представницької форми правління в Англії дещо відрізнялися від Франції.

Англія представляла собою одну із чотирьох основних областей Британського архіпелагу, до якого впродовж тривалого часу приєднувалися інші частини¹. З кінця VIII ст. Англія стає об’єктом нападу з боку датчан та норвежців. У 1066 р. герцог Нормандії Вільгельм І Завойовник вторгся до Англії і після успішних військових дій став її королем. Норманське завоювання встановило традицію, за якою всі барони та рицарі королівства були землекористувачами і знаходилися у васальній залежності від короля як головного власника землі. Барони та рицарі прийшли на зміну англосаксонській знаті. Надання феодалам, а потім і всім вільним підданим, можливості заміни обов’язкової військової служби сплатою щитових грошей² підірвало воєнну могутність знатних королівських сімей і дозволило королю утримувати професійне рицарське військо.

За часів правління Іоанна Безземельного (поч. ХІІІ ст.) в державі виникла кризова ситуація, викликана невдалою війною проти Франції, конфліктами короля з Папою Римським, численними поборами з населення на користь казни, зловживаннями владою королівських чиновників. Опозиція в особі баронів, рицарів, духовенства та міщан під тиском своїх озброєних загонів змусила короля підписати 15 червня 1215 р. «Велику хартію вольностей»**.

Король вельми неохоче пішов на такий крок, але на підписання «Хартії» його змусив ультимативний характер поставлених вимог. У традиційній для того часу договірній манері англійський король урочисто запевняв своїх духовних та світських васалів, «всіх вільних людей королівства» у тому, що вони та їхні спадкоємці будуть володіти переліченими вольностями. Текст документа, написаний латиною, містив 63 статті, які можна узагальнити в такі основні групи.

По-перше, йдеться про права церкви. Король підтвердив, що англійська церква є вільною і володіє своїми правами і вольностями недоторканно.

По-друге, закріплювалися права і вольності баронів та інших вільних людей. Статті 12 та 14 передбачали створення Ради королівства, яка б обмежувала владу правителя. Ці положення згодом стали юридичною підставою для утворення в Англії станово-представницької установи. Особлива увага надавалася охороні права власності феодалів і присіканню зловживань королівських чиновників (статті 7—11, 21, 37, 44, 46). Регулювався порядок несення рицарської служби як умови отримання земельного лена. Однією з найважливіших була ст. 39, у якій перераховувалися гарантії особистої та майнової недоторканності для всіх вільних людей королівства. Йдеться про підтримку в королівстві режиму законності.

По-третє, давалися гарантії з боку короля щодо забезпечення їм прав і вольностей. Королівська юстиція була обмежена у своїх повноваженнях. Розгляд майнових спорів передавався у місцеві сеньйоріальні суди. На посади передбачалося призначати лише кваліфікованих чиновників і суддів. Регулювався порядок накладення штрафів.

По-четверте, визначалися гарантії дотримання «Хартії» баронами. З цією метою утворювалася Рада 25 баронів, яка за заявою будь-яких чотирьох осіб з її складу, підтриманою місцевою общиною, мала право після 40-денного терміну очікування «примушувати та тіснити короля усіма способами, які лише є, тобто шляхом захоплення замків, земель, володінь тощо» (ст. 61).

Офіційно «Хартія» вважається першим конституційним актом держави. Основні її положення були спрямовані на обмеження влади короля і задоволення інтересів духовних та світських феодалів. Російський письменник М. Карамзін у «Листах російського мандрівника» (1790 р.) так відгукнувся про «Хартію»: «Запитайте у англійця, у чому її головні висновки? Він скаже: «Я живу де хочу, упевнений у тому що маю, не боюся нічого, окрім законів…».

Підписавши «Хартію», Іоанн Безземельний невдовзі відмовився від неї. Конфлікт між баронами і королем наростав.

У середині ХІІІ ст. загострення політичної кризи в країні призвело до відкритого виступу опозиції. Його наслідком стало підписання королем Генріхом ІІІ у червні 1258 р. «Оксфордських провізій», що надало магнатам нову можливість встановити в державі баронську олігархію. Згодом розпочалася громадянська війна, в ході якої антикоролівські сили отримали перемогу, і вся повнота влади опинилася в руках зведеного брата Генріха ІІІ — Сімона де Монфора. Одним із напрямів політичної реформи стало скликання у 1265 р. першого в історії Англії парламенту¹, до складу якого поряд із баронами та духовенством були запрошені рицарі (по 2 від кожного графства) і представники від міст (по дві особи від кожного міста).

Після придушення опозиційного до короля парламенту і загибелі його організатора англійські монархи дійшли висновку про корисність таких зборів. У 1295 р. король Едуард І скликав так званий «зразковий парламент», який став моделлю для наступних станово-представницьких установ.

Починаючи із середини ХІV ст. парламент став двопалатним. До палати лордів входили барони і духовенство, до палати громад — рицарі та міщани. Після такого поділу в одній (нижній) палаті опинилися рицарі (дрібні дворяни) і міщани (майбутня буржуазія), які не дозволили королівській владі в майбутньому ліквідувати цю установу.

Спочатку парламент не мав законодавчих повноважень, а міг лише подавати королю петиції про прийняття бажаних законів. На початку ХV ст. палата громад почала не лише клопотатися про прийняття законів, а й давала згоду на їх видання. Надалі клопотання парламенту виявлялося у вигляді подання королю готових законопроектів, які правитель міг або затвердити або відхилити. Тобто парламент набув законодавчої ініціативи. Починаючи з ХІІІ ст. парламент встановлював розміри податків.

Зростаюча роль станово-представницьої установи у по­літичному житті країни викликала намагання правителів обмежити її вплив. У 1539 р. король видав статут, за яким нормативні акти, видані королем за участі його Ради, мали таку саму юридичну силу, як і закони. Але в 1547 р. парламент скасував цей статут. Надалі конфлікти між королівською владою і парламентом періодично загострювалися.

3.Станово-представницька монархія в Німеччині.

Як самостійна феодальна держава Німеччина утворилася на землях східних франків після розпаду імперії Карла Великого у середині ІХ ст.. Важливою особливістю політичного розвитку Німеччини в середньовічні часи був поступовий розпад її на окремі князівства, які зберегли свою самостійність до початку ХІХ століття. Це пояснюється цілою низкою причин, зокрема: по-перше, економічний розвиток держави відбувався нерівномірно і набув регіонального відокремленого характеру. Економічні інтереси окремих провінцій нерідко розходилися і вони не були пов’язані між собою сферою товарного обігу.

По-друге, німецькі правителі вже з другої половини Х століття прагнули завоювати Італію. В цьому вони досягли певних успіхів. Імператори коронувалися в Римі як ″імператори римлян″, одержуючи корону з рук Папи Римського, претендуючи тим самим на духовне і політичне лідерство у християнському світі. Дещо пізніше Німецька держава отримала офіційну назву ″Священна Римська імперія германської нації″. Такі вектори зовнішньої політики німецьких правителів послаблювали їхню владу всередині держави. Вони були змушені робити поступки місцевим феодалам з метою отримання їхньої збройної підтримки.

По-третє, імператорська влада не зуміла встановити необхідний зв'язок з містами, зробити бюргерство своєю опорою у боротьбі за єдиновладдя, як це було, наприклад, у Франції.

Головною тенденцією у розвитку Німеччини впродовж всієї доби феодалізму була, як вже зазначалося, децентралізація. Зміна форм держави тут простежується нечітко і лише в межах окремих німецьких князівств та земель. Починаючи з ХШ ст.., вони перетворюються у самостійні держави, будучи лише формально пов’язаними між собою імператорською владою. Якщо спробувати дати характеристику форм правління в Німеччині в період феодалізму, то її можна охарактеризувати як сеньйоральну монархію з окремими елементами станово-представницької монархії (ХІУ-ХУІ ст..) і абсолютну монархію (ХУП-ХУШ ст..).

Становлення феодальної державності обумовило формування суспільних станів. Найвищим серед них вважався стан князів, серед яких відокремився прошарок світських і духовних аристократів – курфюрстів (князів-виборців), які обирали імператора.

З феодальної станової ієрархії майже повністю зникло середнє дворянство. Частина його піднялася до становища князів, інша перейшла в ряди нижчого служилого дворянства – рицарства. З появою вогнепальної зброї значна частина рицарів розорилася.

Відбувалася диференціація і в середовищі духовенства, яке чітко поділялося на вище (єпископи, абати) та нижче (сільські і міські священики). Вище духовенство було багатшим і численнішим, ніж в інших країнах Європи, воно за статусом прираховувалося до князів, в тому числі входило в число курфюрстів. Нижче духовенство за умовами життя і статками наближалося до трудового населення.

Соціальне розшарування в німецьких містах призвело до утворення в них трьох верств. Міська верхівка (патриціат) утримувала в своїх руках міські посади, які нерідко передавалися у спадок. Окремі з бургомістрів були депутатами рейхстагу. Дві інші групи були представлені бюргерством (середній прошарок міщан) і міським плебсом (підмайстрами, робітниками, збіднілими міщанами тощо).

Становище головної маси населення – селянства в різних князівствах було різним, але практики прикріплення селян до землі і їхньої особистої залежності від феодала вже не існувало. Мало місце відпущення селян на волю без землі з наступною її орендою. Деякі поміщики замінювали панщину грошовим оброком. А на колонізованих німцями східних землях селяни отримали значні земельні наділи, економічну самостійність і особисту свободу. Однак вже з другої половини ХІУ ст.., подібно до Англії, тут спостерігалося захоплення феодалами общинних і приватних земель, що призвело до утворення в східнонімецьких регіонах тієї форми землеволодіння, яка згодом стала іменуватися прусським юнкерським помістям.

Зміна форм феодальної держави простежується в Німеччині не стільки в масштабах всієї імперії, скільки в окремих самостійних князівствах і землях. Свою негативну роль у політичному об’єднанні країни відігравало довготривале суперництво німецьких правителів з папством. На рубежі ХП-ХШ ст.. папська влада переживала епоху піднесення. Папа Інокентій Ш, зміцнивши свою владу в Італії, став проводити ідею про главенство папської влади над всім християнським світом і на цій основі безцеремонно втручався у внутрішні справи західноєвропейських держав. Дійшло до того, що папські уповноважені у деяких країнах навіть збирали податки на користь римської церкви.

У боротьбі з папською владою правляча німецька династія Гогенштауфенів загинула, і на десятиліття в країні запанували хаос та міжусобиці. Для подолання такого безвладдя була запроваджена виборна монархія, коли імператори обиралися з числа представників правлячих кланів. Це ще більше посилило самостійність окремих земель. Феодальна роздрібненість Німеччини була закріплена виданою імператором Карлом ІУ у 1356 році ″Золотою буллою″.

Цей документ остаточно відсторонив Папу Римського від втручання у внутрішні справи Німеччини, оскільки він був позбавлений права брати участь у виборах імператорів. Було урегульоване питання про порядок виборів правителя держави – колегією курфюрстів (трьома духовними і чотирма світськими). Вибори проводилися простою більшістю голосів. Колегії курфюрстів передавалося вирішення всіх важливих державних справ, а самі вони мали право чеканити в своїх регіонах власну монету.

″Золота булла″ узаконила приватні війни, крім воєн васалів проти своїх сеньйорів. Були заборонені союзи німецьких міст, більшість з яких мали статус окремих держав.

Помітний вплив на закріплення феодальної роздрібненості Німеччини виявило завоювання слов’янських земель. На відміну від завойовницької політики інших держав, тут її проводили окремо імператори і місцеві феодали: імператори вели боротьбу за Італію і протистояли папству, а місцеві князі намагалися захопити слов’янські землі на схід від Ельби. В першій половині ХШ ст.. зусиллями двох духовно-рицарських орденів – лівонського і тевтонського – завойовуються обширні прибалтійські території. Це ще більше посилило роздрібненість країни і зміцнило місцевий сепаратизм князів.

Починаючи з ХУ ст.., місцеві правителі у князівствах стали почувати себе настільки впевнено, що фактично сприяли передачі влади одній правлячій династії Габсбургів із застереженням, що ті відмовляться від спроб об’єднати Німеччину.

Початок становлення станово-представницької монархії в Німеччині припадає на ХІУ століття і був тісно пов'язаний з децентралізацією державної влади. Саме це обумовило так звану дворівневу структуру станово-представницьких органів держави. В межах всієї країни найвище керівництво формально зосереджувалося в руках імператора з досить слабкою владою. При ньому діяла колегія курфюрстів, до повноважень якої входило обрання імператора, надання порад правителеві у важливих державних справах. Станово-представницькою установою Німеччини був рейхстаг, який бере свій

	рейхстаг
Колегія курфюрстів	Колегія князів, графів і вільних панів	Колегія представників імперських міст

початок з доби феодальних з’їздів (ХШ ст.), а у ХІУ ст.. оформився у державну установу.

Колегія курфюрстів була кількісно невеликою і включала в себе великих духовних і світських феодалів – аристократію. До другої колегії входили великі землевласники і служила знать. Третю колегію складали представники міст загальнодержавного значення. Інші категорії міст (вільні міста, які не сплачували податки і користувалися повним самоврядуванням; князівські міста, які належали феодалам) не входили до складу третьої колегії.

Рейхстаг скликався імператором на свій розсуд. Однак вже з початку ХУІ ст.. колегія курфюрстів набула права здійснювати нагляд за періодичністю скликання рейхстагів (кожні шість років). Цей орган видавав обов’язкові для всієї імперії законодавчі акти, затверджував закони та укази, прийняті імператором за час перерви в роботі рейхстагу. Лише цей орган станового представництва дозволяв імператорові встановлювати додаткові податки.

Процедура обговорення питань і прийняття рішень рейхстагом була дещо своєрідною. Подібно до Генеральних штатів у Франції порядок обговорення питань теж був попалатним, але прийняття остаточного рішення відбувалося в ході переговорів між палатами до тих пір, поки не буде досягнуто консенсусу. Рішення рейхстагу імператор міг прийняти, відхилити або запропонувати зміни до нього. У випадку прийняття останнього рішення документ повертався до рейхстагу на повторне обговорення.

Слабкою стороною рейхстагу як станово-представницької установи Німеччини було, по-перше, обмеженість представництва від бюргерства, яке так і не стало опорою імператорської влади;. по-друге, відсутність представництва від дрібного дворянства (рицарства), а також селянства; по-третє, слабкість центральної влади призводила до того, що рішення рейхстагу втілювалися в життя адміністрацією земель і князівств, і проконтролювати їх виконання було практично неможливо; по-четверте, духовенство як важливий і впливовий прошарок середньовічного суспільства було розпорошене у всіх трьох палатах; і нарешті, рейхстаг не мав вигляду єдиного державного органу, оскільки усі три палати завжди засідали окремо, ніколи не збиралися на пленарні засідання і лише колегія курфюрстів і князів могли іноді засідати разом.

Таким чином, рейхстаг в Німеччині мав вигляд не стільки органу станового представництва, скільки органу представництва окремих соціально-політичних угрупувань: курфюрсти представляли інтереси своїх держав (земель); князі – князівств: бургомістри – окремих імперських міст. Компетенція рейхстагу не була чітко окреслена, а його акти, як правило, не були обов’язковими і впроваджувалися в життя місцевими органами влади.

У порівнянні із загальноімперським рівнем станового представництва риси нової форми феодального правління чіткіше виявлялися на місцевому рівні. Починаючи з ХІУ ст.., окремі держави-князівства стали станово-представницькими монархіями класичного типу. В них сформувалися ландтаги як поєднання трьох окремих курій – духовенства, дворянства і городян. Такі станово-представницькі установи дещо обмежували владу місцевих князів. Це стосувалося, зокрема, фінансових питань. Згода ландтагу була обов’язкова для встановлення нових податків. Її без особливих зусиль міг отримати місцевий князь, спонукавши до позитивного голосування представників перших двох курій. А тим більше, вони взагалі були звільнені від сплати будь-яких податків – як загальноімперських, так і місцевих. Якщо ж негативне ставлення цих прошарків до встановлення нового податку і виявлялося, то це не було виявом піклування про своїх підданих, а турботою про те, щоб не втратити власне джерело прибутку.

Отже, станово-представницька монархія в Німеччині була дворівнева і відображала феодально роздрібнений політичний устрій країни. Слабка центральна влада не забезпечила перетворення рейхстагу у впливову державну установу, і лише на рівні держав-князівств станово-представницька монархія мала властиві їй ознаки та характеристики.

Московія доби станово-представницької монархії. Аналіз станово-представницької монархії в Московії варто розпочати із характеристики процесу формування Московської держави, який сягає часів Київської Русі, коли вже фактично на її руїнах у ХІІ ст. виникають Володимиро-Суздальське князівство і Новгородська феодальна республіка. За доби закладення підвалин Московського кня­зівства історична ситуація у Верхньому Поволжжі сприяла зміцненню тут сильної централізованої влади. Перші кроки у цьому напрямі зробив новгородський князь Олександр Невський, за якого у ХІІІ ст. московські землі стали полем битви двох цивілізацій. Азійсько-деспотичну уособлювали монголо-татари, а європейську — Лівонський орден рицарів-хрестоносців. Олександр Невський зробив вибір на користь Азії, спрямувавши свої сили не проти татар, які на той час вже розгромили та пограбували Київську державу східних слов’ян, а проти експансії католиків із Заходу. Фактично своїми перемогами над шведськими і німецькими рицарями у 1240—1242 рр. він відстояв право північно-східної Русі на азійський шлях розвитку, на поширення в ній деспотичних форм правління.

Із утворенням Московського осередку майбутньої держави і приходом монголо-татар остаточно утверджується абсолютна влада, започаткована князем Андрієм Боголюбським. Зародки необмеженого самодержавства стали благодатним ґрунтом для укорінення в князівстві ординської моделі східного типу. Після утворення Золотої Орди Московія увійшла у партнерські стосунки з монголо-татарами і стала важливою державною структурою нової імперії — «Руським Улусом». Московський князь Юрій І оженився на дочці хана Золотої Орди Узбека, за що отримав ярлик на Велике кня­зівство у колоніальній півночі, став намісником хана та його баскаком. З цього часу ярлик на Велике (Московське) кня­зівство і збирання данини стає спадковим, перетворившись на могутній засіб збагачення московських правителів та зміцнення їхньої влади серед подібних собі феодалів.

За часів Івана ІІІ (Калити) княжа влада стає ще сильнішою. Він з повним правом уособлює представника Золотої Орди. Правитель відразу скористався цим, прибравши до рук більшу частину колишніх руських, а тепер татарських земель. «Вогнем і мечем», погрозами і шантажем, обманом і всілякими посулами розпочався процес «збирання» земель Московської держави, де остаточно закріпився варіант золотоординської деспотії самодержавного типу. Відмежовуючи від претензій на владу інших князів, московський правитель домігся не тільки посади глави золотоординської адміністрації на Верхній Волзі, а й отримав у 1485 р. титул «Великого князя всієї Русі».

І все ж класична модель східної деспотії, яка спиралася на військово-бюрократичний служилий прошарок, сформувалася у Московії за часів правління Івана ІV (Грозного), який віддав перевагу абсолютній владі перед іншими формами державного облаштування. Самодержавні тенденції стають домінуючими в державному устрої.

Отже, станово-представницька монархія в Московії формувалася в умовах централізації країни, починаючи з другої половини ХІV ст. Наразі відбувалася реорганізація всієї соціально-політичної структури країни. Вона полягала, по-перше, у перебудові ранньофеодальної системи сюзеренітету-васалітету. Колишні великі князі (Рязанський, Володимирський, Суздальський, Тверський та ін.) стають васалами Московського князя. Формується ієрархія феодальних чинів. По-друге, набуває ієрархічної форми система придворних чинів. Відтепер московські князі надавали посади своїм васалам за службу, в результаті чого сформувалося службове дворянство, яке стало опорою московського князя в боротьбі з феодальною аристократією. По-третє, консолідується верхівка міського населення, яка чи не найбільше була зацікавлена у боротьбі з феодальним сепаратизмом і активно підтримувала політику централізації країни.

Таким чином, у першій половині ХVІ ст. у суспільному устрої Московії остаточно сформувалися три привілейовані соціальні стани — феодальна аристократія, служиле дворянство та верхівка міського населення, які склали основу станово-представницької системи правління.

У державному устрої домінуючими стають азійсько-самодержавні тенденції. Сформувався тип самодержавної влади як абсолютно ні від кого не залежної та суверенної. У 1547 р. Великий Московський князь став іменуватися царем, відокремивши тим самим інших феодалів від претензій на верховну владу. Московія перехопила у Візантії її державну символіку (двоголового орла). Формується приказна система управління. Прикази стають галузевими і територіальними органами управління (Посольський, Розбійний, Ямський, Рейтарський, Пушкарський, Малоро­сійський, Сибірський тощо). Вони зосереджували в своїх руках адміністративні та судові повноваження.

Ідеологічним підґрунтям Московської державності стає політична концепція «Москва — третій Рим». Вона започаткувала тенденцію до проголошення Московії єдиним у світі православним царством, якому властива світова історична місія. Була обґрунтована претензія Москви на ідеологічну зверхність над усіма православними народами.

На рубежі переходу від станово-представницької форми правління до абсолютизму у Московії була здіійснена церковна реформа. Вона розпочалася у 1653 р., коли патріарх Никон дав розпорядження щодо зміни двох обрядів у богослужінні – поклону і перстоскладання. Спеціальню памяткою, розісланою по всіх церквах і монастирях, віруючим предписувалося не падати на коліна, а поклонятися у пояс і хреститися не двома, а трьома пальцями. Ніякого обгрунтування необхідності таких змін не давалося. До того ж розпорядження партіарха не було підкріплене авторитетом церковного собору. Такий початок церковної реформи навояд чи можна назвати вдалим, що і викликало невдоволення віруючих.

Наступні рішення Никона були більш поміркованими і підкріплювалися авторитетом церковного собору й ієрархів грецької церкви. Зміни в обрядах були здійснені на основі тодішніх грецьких книг і практики констинтинопольської церкви. Церковні собори, скликані у березні 1655 р. і квітні 1656 р., ліквідували розходження в церковно-обрядовій практиці між руською і константинопольською церквами. Впродовж 1653-1656 рр. проводилися виправлення богослужбових книг, мотивуючи це тим, що у стародруках було багато помилок, вставок, доповнень тощо. Новий служебник був ухвалений церковним собором 1656 р. і опублікований.

Більшість духівництва поставилася до цих нововведень негативно. Впровадження нових обрядів і богослужіння по виправлених книгах сприймалося як запровадження нової віри, відмінної від колишньої, «істинно-православної». Виник ряд прихильників старої віри – старообрядців, розкольників, родоначальниками яких були провінційні ревнителі старих обрядів. Вони стали ідеологами руху, до якого приєдналося немало малозабезпечених служителів церкви. Головну масу прихильників «старої віри» становили посадські люди і селяни, незадоаолкні зміцненням феодально-кріпосницького режиму і погіршенням свого становища, які вони повязували з нововвдеденнями у світській та духовній сферах.

Царська влада активно підтримала церкву у боротьбі з розколом, застосовуючи ідеологічні та силові засоби впливу. Відповідно до указу 1684 р., розкольників належало катувати з тим, щоб схилити їх до «істинної віри». Якщо це не лопомагало, їх страчували. А тих, хто спочатку скорився церкві, а потім знову повертався до розколу, предписувалося «стратити смертю без іспиту» (без допиту).

Особливе місце в системі органів державної влади посідали станово-представницькі установи — Земські собори, які стали скликатися із середини ХVІ ст. і діяли до середини ХVІІ ст. Для їх скликання видавалася спеціальна царська грамота. Щодо тривалості їхньої роботи, то вона могла бути від кількох днів до кількох років. Подібно до станово-представницьких установ західноєвропейських країн, Земські собори були теж трипалатними. Першу палату складала Боярська дума — аристократичний дорадчий орган при цареві. До складу другої палати входив Священний собор, який представляв духовну аристократію московського суспільства. Третю палату наповнювали виборні особи від дворянства і міських посадів. Компетенція цієї станово-представницької установи стосувалася питань законодавства, фінансів, внутрішньої та зовнішньої політики, державного будівництва.

Суспільний устрій. В ході централізації держави відбувається реорганізація всієї соціально-політичної структури Московії.

По-перше, піддається перебудові ранньофеодальна система сюзеренітету-васалітету. Колишні великі князі (Володимирський, Суздальський, Тверський та ін.) стають васалами московського князя. Формується ієрархія феодальних чинів і титулів.

По-друге, відбувається становлення придворних чинів та звань. Відтепер посади надавалися московським князем за службу і під умову служби (окольничий, двірський, казначей, думний дворянин, думний дяк тощо). Це було службове дворянство, яке ставало опорою князя у приборканні ним боярської аристократії.

По-третє, консолідується верхівка міського населення. Вона чи не найбільше була зацікавлена в боротьбі з феодальною аристократією і активно підтримувала політику централізації країни і зовнішньої експансії.

Правлячий феодальний клас московського суспільства поділявся на бояр та дворян. Економічною основою боярства були вотчини — спадкові землеволодіння, які не співвідносилися зі службою феодала на користь правителя чи виконання ним інших обов’язків перед державою. З метою приборкання боярства у II пол. ХV ст. московським царем Іваном ІV (Грозним) була проведена опричнина — серія карально-репресивних заходів, спрямованих на фізичне знищення багатих боярських родів і конфіскацію їхніх володінь.

Дворянам під умову служби і на певний термін надавалися помістя. Поміщицькі маєтки були значно меншими у порівнянні з боярськими вотчинами, в них інтенсивніше експлуатувалося селянство, виснажувалася земля. Селяни нерідко тікали від них, приймаючи покровительство бояр, що створювало конфлікти між феодалами за робочу силу.

Міське населення Московського князівства отримало свою сталу назву «посадські люди» і поділялося на:

— «гостей» та гостинну сотню — привілейоване купец­тво, яке за повелінням царя мало право на ведення заморської торгівлі;

— суконну і «чорну сотню», куди входили середні та дрібні торговці, власники ремісничих майстерень;

— слобідське населення, котре складалося з ремісників, служилих людей та дрібного чиновництва;

— міську бідноту.

Селянство швидко консолідувалося в один феодально залежний суспільний стан. Поступово обмежувалося їхнє право переходу до іншого феодала шляхом встановлення «Юрієвого дня», заповідних літ (терміну розшуку селян-втікачів). «Соборне уложення» 1649 року зафіксувало завершення процесу повного і остаточного закріпачення селянства. Прикріплення селян до землі та особи феодала було оформлене як спадкове і потомствене і стосувалося всього селянства Московської держави.

З категорії особисто вільних селян (колишніх смердів) залишилися половники (працювали на землях феодала за половину вирощеного ними врожаю) та серебряники (перебували у грошовій залежності від феодала). Згодом ці категорії селянства зникають.

Державний устрій

На середину ХУІ ст.. Іваном ІУ (Грозним) були проведені реформи, спрямовані на централізацію держави. Намагаючись зменшити вплив Боярської думи, він запровадив так звану ″Виборну раду″ (або ″Ближню думу″) з числа свого оточення, яка формувалася ним особисто.

Другим кроком на шляху реформації держави і утвердження одноосібної влади стала так звана ″опричнина″. Вона розпочалася із виділення у складі держави ″опричних земель″ (відокремленої території), яка управлялася особливим державним апаратом – царськими придворними, слугами правителя (опричниками) та прихильними до царя боярами. Спеціальний збройний загін (опричний корпус) відігравав трояку роль: особистої охорони монарха, органу політичного переслідування і безпосереднього карального апарату. Соціальною опорою опричнини було дрібне служиле дворянство, яке намагалося відхопити землі у старої феодальної знаті і отримати владу задля особистого збагачення.

Опричнина суттєво підірвала економічні і політичні позиції князівсько-боярської аристократії, ліквідувала удільно-князівський сепаратизм, зміцнивши тим самим царську владу. Однак ця політика супроводжувалася колосальним розоренням земель, фізичним знищенням тисяч ні в чому не повинних людей, починаючи від бояр і князів та закінчуючи селянами. Були зруйновані і спалені міста, села, свавілля опричників не знало меж. Опричний терор не міг не вплинути на подальший економічний розвиток країни, менталітет нації, ужорсточення в суспільстві, знецінення людського життя, нехтування правом.

На чолі Московської держави стояв цар. Як правило,царський престол передавався у спадок. Починаючи з кінця ХУІ ст.., був запроваджений порядок обрання або затвердження монарха на Земському соборі. Володіючи широкими повноваженнями у сфері законодавства, управління, суду, військового керівництва, внутрішньої та зовнішньої політики, правитель був обмежений у своїх прерогативах Боярською думою і Земським собором.

Боярська дума була постійно діючим органом при цареві, вирішуючи у погодженні з ним питання управління країною, законодавства, зовнішньополітичної діяльності Московії. Реальний вплив Боярської думи у різні періоди державності був неоднаковий. Так, наприклад, в добу опричнини її роль була незначною. З часом змінився її соціальний склад: посилилося представництво дворянства, до її складу увійшли представники міської верхівки. У складі цього органу сформувався чиновницько-бюрократичний апарат, який дозволяв Думі предметніше впливати на сферу управління і тісніше співпрацювати з приказами.

Земські собори найбільш регулярно скликалися у першій половині ХУП ст.. Якогось спеціального закону, який би унормовував скликання та діяльність цієї станово-представницької установи не існувало. Організація виборів до них, норми представництва від різних станів, їх кількісний склад не визначалися*. Дворяни, як правило, складали більшу частину собору. Особливі переваги на виборах мало столичне дворянство.

Скликання Собору зазвичай оголошувалося царською грамотою, яка до деякої міри визначала і порядок виборів. Питання, що виносилися на Собор, заздалегідь готувалися царем і Боярською думою. Кожна палата обговорювала питання окремо, а рішення приймалося на засіданні всього складу Собору. Тривалість роботи Земських соборів була різною: від декількох годин до декількох місяців і навіть років. Своє рішення ця установа оформляла у вигляді підсумкового документа, який називався ″приговором″. Ні скликання, ні

______________

*Як свідчать документи, із 374 осіб – учасників Собору 1566 р. 32 були представниками найвищого духовенства; 29 – членами Боярської думи; 205 – дворяни та чиновники; 33 – дяки; 75 – купці. Найбагатолюднішим з усіх Земських соборів був Собор 1613 р., який обрав на царювання Михайла Романова – першого представника правлячої в Росії до 1917 року династії Романових. На ньому були присутні майже 700 осіб, в тому числі вперше і востаннє – представники чорносошних селян. (История государства и права России: Учебник (под ред. Ю.П.Титова. – М., ″Проспект″, 2000. – С.95).

рішення Земського собору не мали для царя якихось правових наслідків. Але насправді він не міг не рахуватися з думкою дворян, духовенства й багатих посадських кіл, які були опорою правителя держави. Таким чином, Земські собори, з одного боку, до деякої міри обмежували владу московського царя, а з іншого – служили її опорою.

Центральними органами державного управління були прикази*. На початку ХУІ ст.. функціонувало біля десяти приказів: Казенний приказ відав казною; Розрядний – управляв військовими справами; Посольський – зовнішньою політикою і прикордонною службою; Розбійний – вів боротьбу зі злочинністю і здійснював розшук селян-втікачів; Ямський забезпечував поштовий зв'язок і перевезення пасажирів. Згодом їх кількість невпинно зростала (Помісний, Стрілецький, Рейтарський, Пушкарський та ін..). Деяким з них доручалося управління окремими регіонами Московського царства (Нижегородський, Володимирський, Казанський, Сибірський, Малоросійський тощо).

Прикази формувалися в міру необхідності, іноді без точного визначення їх компетенції, порядку організації та діяльності. Це породжувало тяганину, дублювання, бюрократизм. Процвітало казнокрадство, хабарництво. Характерною особливістю кожного приказу було зосередження у його віданні не лише адміністративних, а й судових функцій.

___________

*Назва цих органів походить від того, що бояринові чи дякові давався наказ-доручення великого князя у певній галузі управління, а ті вже добирали штат працівників і визначали їхні напрями діяльності та сфери компетенції.

Приказне управління охоплювали практично всі напрями внутрішньої та зовнішньої політики. Прикази мали відповідні штати, спеціальні службові приміщення (″приказні ізби″), діловодство, архіви. Дяки та інші чиновники отримували заробітну плату з казни, і тим самим вони перебували у тісній залежності від великокняжої влади, намагалися вірою і правдою служити їй.

Місцеве управління. До кінця ХУ ст.. в Московії існувала стара система кормління, яка була поширена ще в добу Київської Русі. Її сутність полягала в тому, що за відсутності чіткого адміністративного поділу на місця направлялися намісники і волостелі великого князя, до компетенції яких входили адміністративні, фінансові, поліцейські і судові справи. За свою роботу вони отримували ″корм″ з населення, тобто частину зібраних податей. Зрозуміло, що чим більше їм вдавалося зібрати з населення всіляких податей і поборів, тим більша частка перепадала їм.

Система кормління не могла забезпечити управління всією територією держави, а також захистити інтереси панівного класу (особливо дрібних та середніх феодалів, котрі не мали власного війська і великого адміністративного апарату). Тому вже з початку ХУІ ст.. на місцях стали з’являтися виборні дворянські і земські (від міст) органи – губні і земські ізби. Їм доручалися поліцейсько-судові функції (губні ізби) та фінансові справи (земські ізби).

Утвердження централізованої держави і встановлення станово-представницької монархії, обмеження прав князівсько-боярської олігархії та посилення класових антагонізмів обумовили здійснення реформи місцевого управління. Система кормління поступово була скасована і повністю замінена органами губного і земського самоуправління.

Губні ізби головним чином діяли як каральні органи, які вели боротьбу з розбоями злодіями (татями), вбивцями, займалися пошуком селян-втікачів. Пізніше на них були покладені деякі управлінські повноваження (збирання податків, перепис населення, контроль за кабаками, корчмами). В їх віданні перебувала губна в’язниця.

На чолі губних ізб стояли губні старости, котрі обиралися з місцевих феодалів або призначалися з числа ″дітей боярських″* чи дворян. У їхньому розпорядженні були старости, десятські, дяки, ″лучші″ (кращі)люди – впливові і авторитетні представники місцевої знаті.

______________

*″Діти боярські″ - категорія дрібних дворян, потомків збіднілих бояр, служилі феодали.

Крім губної реформи, у середині ХУІ ст.. була проведена земська реформа, результатом якої стало утворення органів земського самоуправління. Вони обиралися з числа міського (посадського) населення і заможних чорносошних селян (вони теж називалися ″лучшими″ людьми). Їхня компетенція не поширювалася на бояр і дворян. Земські органи здійснювали судочинство, розподіляли податки, збирали оброки, інші платежі, здійснювали контроль за промислами, торгівлею, виконували деякі поліцейсько-наглядові функції. Юрисдикція земської ізби поширювалася на територію міста з повітом або навіть окремої волості.

Організація губного і земського самоуправління посилила позиції дворянства і міської верхівки, сприяла зміцненню централізованої влади Московської держави.

Право Московії доби станово-представницької монархії характеризувалося насамперед широтою джерельної бази. Зростає роль царського законодавства, яке мало вигляд «іменних царських указів» або нормативних актів, прийнятих монархом разом із Земським собором чи Боярською думою. Діяльність приказної системи управління регламентувалася Уставними книгами приказів. Результатом нормотворчої діяльності церковного собору за участі феодальної знаті став «Стоглав» (1551 р.), який регулював відносини всередині православної церкви і деякі питання світського життя. Окремими джерелами стають Судебники 1497 і 1550 рр.

Судебник 1497 року. На відміну від попередніх джерел (як, наприклад, Двінська та Білозерська Статутні грамоти), він вніс певну одноманітність у судову практику держави, а також закріпив нові суспільні процеси, пов’язані із залученням до державного життя дрібних і середніх феодалів (дворян і «дітей боярських»). Судебник поклав початок загальному закріпаченню селянства, повсюдно запровадивши так званий «Юріїв день».

Хоча Судебник і знаменує певний крок у розвитку права Московської держави, все ж деякі питання суспільного життя регламентувалися в ньому не так повно, як у «Руській Правді». Це, зокрема, стосується цивільного і особливо зобов’язального права. Звідси можна припустити, що очевидно паралельно із Судебником діяли норми «Руської Правди».

На прикладі формулювання деяких статей Судебника можна цілком стверджувати, що розвиток поземельних відносин характеризувався майже повним зникненням общинної власності на землю. Землі сільських громад переходили до рук вотчинників і поміщиків, а також включалися до великокнязівського домену. Все чіткіших рис набуває вотчинне і помісне замлеволодіння. Вотчина відрізняється від інших форм феодальних маєтностей тим, що її власник не тільки володів і користувався своєю землею, а й безперешкодно розпоряджався нею: міг продати, подарувати, передати у спадок тощо. Натомість помістя надавалося феодалу на час служби, як винагорода за неї. Тому розпоряджатися землею поміщик не міг.

Переважна більшість статей Судебника містила норми кримінального і кримінально-процесуального права. У зв’язку із загостренням соціальних протиріч і посиленням класової боротьби право все більше набуває карально-репресивних рис. Незважаючи на те, що поняття злочину тут було відсутнє, але під ним розумілися всякі дії, які так чи інакше загрожували державі або її панівному класу і заборонені законом. Запроваджуються невідомі «Руській Правді» державні злочини, які каралися смертною карою. Жорстоко каралися правопорушення, котрі підривали основи добробуту панівного класу – розбій, татьба (крадіжка), пошкодження чи знищення чужого майна.

Зазнала змін і мета покарання. Якщо раніше князі вбачали у покаранні (вірі, продажі) одну із дохідних статей, котрі істотно поповнювали скарбницю, то терер на перший план висувався інший інтерес. Панівний клас став застосовувати терористичні методи боротьби із соціальним опором. Відповідно у покаранні на передній план виступала мета – залякування як самого злочинця, так і суспільства в цілому. Найпоширеніші у попередній час майнові покарання відійшли на задній план.

Судебник запровадив нові покарання – смертну кару і торгову страту, розширивши кількість статей, за які призначалася ця найвища міра покарання. Незважаючи на те, що сам закон не вказував на застосування того чи іншого виду смертної кари, на практиці вони були різноманітними: повішення, відсікання голови, утоплення тощо. Торгова страта полягала у публічному побиттю винного батогами на торговельній площі, що, як правило, призводило до мученицької смерті. Продажа (конфіскація майна) стала рідкісним явищем і застосовувалася як додаткове покарання, яке супроводжувало смертну кару. Новими у порівнянні з «Руською Правдою» були і такі покарання, як позбавлення волі та калічницькі покарання (осліплення, відрізання язика).

Окремим, найбагатшим і найповнішим, джерелом права феодальної Московії стало «Соборне уложення» (1649 р.). Це був перший друкований звід законів Московської держави, який уніфікував чинне законодавство і був розісланий в усі прикази та на місця. Збірник складається із 25 глав і 967 статей. Джерелами «Соборного уложення» стали Судебники, Уставні книги приказів, царське законодавство, приговори (укази) Боярської думи, чолобитні (звернення) дворян та посадських людей до різних установ, Литовські статути, візантійське право.

Цивільне право. «Соборне уложення» досить детально регламентує форми феодального землеволодіння. Зокрема, гл. ХVІ узагальнює важливі зміни у правовому статусі помісного землеволодіння, яке надавалося за службу боярам, дворянам, дрібним феодалам. Регламентувалася кількість земельної площі, що могла бути у володінні феодалів: найбільше — у бояр (200 четвертей); окольничі та думні дяки отримували по 150 четвертей; стольники, стряпчі, стрільці, путні ключники, дворяни московські — по 100 четвертей; дворяни на службі — 70 четвертей; а дворові люди, «діти боярські» — по 10 четвертей землі.

Після смерті феодала частина землі передавалася вдові та дочкам (якщо не було синів). Важливе значення мало те, де загинув феодал: якщо на війні, то дружина отримувала найбільше — 20 відсотків помісної землі, а дочки — одну десяту частку маєтності. Якщо помирав на службі («в полках помре»), то дружині надавалося 15 відсотків, а дочкам — 7,5 відсотка помісної землі. Якщо ж помирав дома, то, відповідно, 10 і 5 відсотків землі. Характерно, що ці помістя вдова та дочки могли здати в найм будь-кому, повернути собі в будь-який час, якщо наймач не дотримувався умов договору. Тобто феодальна власність на землю діставала покровительство з боку закону з досить широкою регламентацією її правового захисту.

Дозволявся обмін помістя на помістя чи на вотчину. Проте поміщики не мали права вільного продажу землі. Це робилося лише за царським указом. Однак ст. 3 гл. ХVІ дозволяла обмін великого помістя на менше, що було прихованою формою продажу.

Вотчинники мали більші права щодо розпорядження своїми землями: могли їх продати (зареєструвавши в Помісному приказі), подарувати, передати у спадок тощо. Після смерті вотчинника вся земля залишалася у власності його родини.

Спадкове право стосувалося порядку успадкування за законом і за заповітом. При цьому головна увага приділялася успадкуванню землі. Заповіт мав бути оформлений письмово, підписаний заповідачем, а у випадку його неписьменності — свідками. Правильність складення запо­віту підтверджувала церква. Однак воля заповідача обмежувалася становими перепонами: не дозволялося заповідати землю церквам та монастирям; не підлягали заповіту жалувані та родові вотчини, помісні землі; заповідати можна було лише рухоме майно і куплені землі. Родові та жалувані вотчини могли передаватися у спадок лише членам свого роду. Помістя переходило у спадок синам, а вдова та дочки отримували невелику частку («на прожиток»).

Шлюбно-сімейні правовідносини регулювалися здебільшого звичаєвим правом та церковним законодавством. Юридичні наслідки породжував лише шлюб, оформлений шляхом вінчання у церкві. При цьому згода батьків була обов’язковою, а для кріпосних селян потрібна була ще й згода поміщика. «Стоглав» визначав шлюбний вік для хлопців у 15 років, дівчат — 12 років. Узаконювалася влада чоловіка в сім’ї. Закон передбачав спільність майна подружжя, але чоловік міг розпоряджатися посагом дружини без її згоди.

Більша частина статей «Соборного уложення» присвячена кримінальному праву та судочинству. Загальне поняття злочину відсутнє, і лише за змістом статей можна зрозуміти, що злочином вважалося порушення царської волі та закону. Внаслідок того, що протиправність як важливий елемент кримінального діяння не була визначена, це створювало необмежені можливості для самовільного встановлення меж кримінальної відповідальності, а відтак — зловживань з боку адміністративно-судових органів.

Новим інститутом кримінального права було відокремлення навмисних злочинів від необережних. За необережне діяння покарання не наставало. Дістав поширення інститут необхідної оборони (ст. 200 гл. Х), мало місце положення про крайню необхідність, яке звільняло від кримінальної відповідальності (ст. 283 гл. Х). Докладно регламентується співучасть, де виділяється підбурювання, пособництво, приховування злочинних дій. Суворіше карався рецидив. Розрізнявся замах на злочин та завершений злочин.

Серед найтяжчих злочинних дій на першому місці знаходилися злочини релігійного характеру та державні злочини. Щодо останніх, то покарання за них наставало навіть за голий умисел, недонесення. До розряду тяжких належали злочини проти порядку управління (фальшивомонетництво, підробка печаток, порушення митних правил), військові злочини, злочини проти суду. Серед злочинів проти особи найтяжчим вважалося навмисне вбивство. Суворо каралося вбивство слугою свого пана, жінкою — чоловіка. Регламентувалися покарання за заподіяння тілесних ушкоджень, образу словом чи дією. До майнових злочинів належали крадіжка, пограбування, розбійний напад, підпал, знищення майна, шахрайство. Окрему групу складають злочини проти моралі, які раніше перебували у сфері канонічного права.

Покарання мало своєю метою залякування, відплату та відшкодування збитків. Смертна кара як найтяжчий вид покарання поділялася на просту і кваліфіковану і застосовувалася за всі державні злочини, деякі релігійні, злочини проти порядку управління, вбивство, рецидивну (втретє) крадіжку. Були поширені тілесні та калічницькі покарання. Тюремне ув’язнення хоча й застосовувалося, але не було поширеним, оскільки спеціально пристосованих в’язниць не існувало, а утримання злочинців у підземних казематах, підвалах церков та монастирів призводило до швидкої їхньої смерті. Тому стали ширше практикувати експлуатацію праці злочинців на каторжних роботах та у засланні. Для привілейованих верств застосовувалися майнові покарання, позбавлення чинів та посад. Дітовбивство каралося церковним покаянням.

Найпоширенішою формою судочинства був розшуковий процес, який застосовувався в усіх кримінальних справах (за винятком дрібних). Розшук міг розпочатися і без заяви потерпілої сторони, з ініціативи державної установи. Вона вела активне слідство, допитувала свідків, проводила обшуки. Широко застосовувалися тортури. Суд мав закритий характер, а звинувачений позбавлявся права на захист.

Змагально-звинувачувальний процес застосовувався переважно у майнових спорах і дрібних кримінальних справах. Суд розпочинався з подання заяви зацікавленою особою і міг бути припинений шляхом примирення сторін. Спеціальними документами оформлявся виклик до суду відповідача, поручительство за нього, судові рішення, оскарження тощо. Судоговоріння проводилося усно, але при цьому вівся протокол судового засідання. Система судових доказів суттєво не змінилася, але зросла роль письмових доказів, зокрема спеціально оформлених документів. Поєдинок як засіб доказу не застосовувався, проте збереглася присяга («хресне цілування»). Як докази використовувалися загальний обшук (коли здійснювалося опитування населення стосовно факту вчинення злочину) і повальний обшук (коли допитувалися місцеві жителі щодо конкретної особи, яка звинувачувалася у вчиненні злочину). Прогресивним явищем судочинства стала можливість відведення судді до судового засідання.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Дайте визначення станово-представницької монархії.

2. Що стало приводом до скликання Генеральних штатів у Франції?

3. У чому суть «Авіньйонського полону» Папи Римського?

4. Розкрийте зміст «Великого березневого ордонансу».

5. Що таке талья? Коли і за яких обставин вона була запроваджена у Франції?

6. Порівняйте суспільно-економічні умови, за яких формувалися органи станового представництва в Англії та у Франції.

7. Розкрийте зміст «Великої хартії вольностей».

8. Яку оцінку «Хартії» дав М. Карамзін?

9. За яких обставин з’явився перший парламент в Англії?

10. Який парламент стали називати «зразковим»?

11. Охарактеризуйте коло повноважень англійського парламенту.

12. Назвіть причини довго тривалості доби феодальної роздрібненості Німеччини.

13. Розкрийте зміст ″Золотої булли″.

14. Охарактеризуйте повноваження рейхстагу.

15. Чому ландтаги мали більш представницький вигляд ніж рейхстаг?

16 Зазначте передумови формування станово-представницької форми правління в Московії.

17. У чому суть приказної системи управління Московської держави?

18. Земські собори: утворення, повноваження, роль у політичній системі держави.

19. Назвіть джерела права Московії доби станово-представницької монархії.

20 У чому полягала різниця між вотчиною і помістям?

21. Які нові інститути кримінального права містило «Соборноє уложеніє»?

22. Дайте класифікацію злочинів за «Соборним уложенням».

23. Мета та система покарань у Московській державі.

24. Форми та особливості судового процесу в Московії.

Тести-тренінги

1. Які з перерахованих прерогатив можна віднести до сфери повноважень Генеральних штатів:

а) питання фінансового управління;

б) обрання короля;

в) затвердження загальнодержавних податків;

г) затвердження найвищих посадових осіб держави;

ґ) ратифікація міжнародних договорів?

2. «Велика хартія вольностей» 1215 року:

а) обмежувала королівську владу;

б) охороняла особисті права і свободи підданих короля;

в) визначала правове становище особи, що знаходилася під арештом;

г) затверджувала порядок виборів короля;

ґ) гарантувала недоторканність членів англійського парламенту.