§ 2. Держава і право Стародавнього Риму

1. Утворення Римської рабовласницької держави та основні етапи її розвитку.

2. Реформи Сервія Тулія та їх роль у встановленні республіканського ладу.

3. Римська рабовласницька аристократична республіка.

4. Римська імперія.

5. Закони ХІІ Таблиць як джерело права Стародавнього Риму.

6. Кримінальне право Стародавнього Риму.

Література: 1 (с. 110—125; 132—156); 2 (т. 1, с. 176—238; 255—259; 340—358); 3 (с. 78—116); 4 (с. 200—255; 271—274); 6 (т. 1, с. 160—192; 198—244); 7 (с. 55—76); 8 (с. 45—98); 9 ( с.67-82); 10 (с. 125—206); 11 (с. 141—199); 12 (с. 41—66); 13 (с. 79—114); 14 (с. 81—116).

Римська рабовласницька державність виникла пізніше східних деспотій. Рим використав їх державницький досвід, досягнення науки і техніки, правової думки і практики. Рабовласницька суспільно-економіч­на формація досягла тут найвищого ступеня свого розвитку, сприяла зародженню у своїх надрах феодалізму, християнства, яке згодом перетворилося на державну релігію багатьох країн. Рим створив найдосконалішу правову систему, яка стала основою сучасного цивільного права, сформував могутній державний механізм, здатний управляти імперією світового масштабу.

Заснування міста Рим історична традиція відносить до 753 р. до н. е. і пов’язує це з іменами легендарних Ромула і Рема. На цей час припадає доба розкладу первіснообщинного ладу у племен, які проживали на узбережжі ріки Тібр. Об’єднання трьох племен (латинів, сабинів та етрусків) подібно до афінського синойкізму призвело до утворення в Римі общини найдавніших римських родів — патриціїв.

Розвиток землеробства і тваринництва, численні війни мали своїм наслідком майнове розшарування і порушення рівності общинників, появу приватної власності і багатства. Виникає патріархальне рабовласництво, джерелом якого стають військовополонені. Формуються політичні структури суспільства, які стали першоосновою рабовласницької державності.

В історії Римської рабовласницької держави виділяють три періоди:

— царський (VIII ст. до н. е. — 509 р. до н. е.);

— республіканський (509 р. до н. е. — 27 р. до н. е.);

— монархічний (27 р. до н. е. — 476 р. н. е.). Він по­діляється на два етапи:

а) принципат (27 р. до н. е. — 284 р. н. е.);

б) домінат — абсолютна монархія (284—476 р. н. е.).

Населення додержавного Риму поділялося на такі суспільні верстви:

1. Квірити — повноправні римські громадяни (populus romanus), вважалися дітьми бога Квірина. Об’єднувалися у 300 родів, мали свої свята, спільні землі. Справи роду вирішувалися на народних зборах по куріях, куди входило 10 родів. Вони називалися куріатними коміціями. На чолі роду був старійшина. Згодом членів стародавніх римських родів стали називати патриціями. Вони мали повно­правний статус громадян Риму.

2. Плебеї (від лат. plebs — простолюдин) були вільним населенням, яке складалося із переселенців, що приходили під захист могутнього Риму, і жителів підкорених народів Італії (латинських общин). Вони були позбавлені по­літичних прав, не брали участі у перерозподілі землі. Заборонялися шлюби між ними і патриціями. У той же час вони могли вільно займатися будь-яким видом діяльності, набувати майно, рабів, захищати свої права в суді. Плебеї були зобов’язані служити у війську, сплачувати податки і виконувати деякі державні повинності.

Принизливе становище плебеїв у стародавньоримському суспільстві викликало їхнє обурення, відкрите чи приховане невдоволення, яке нерідко виливалося у заворушення і навіть повстання проти патриціїв.

3. Клієнти (від лат. сlientis — слухняний) являли собою особливу суспільну верству, утворену із чужоземців, які постійно чи тимчасово проживали у Римі, відпущених на волю рабів, незаконно народжених дітей. Вони користувалися особистою свободою, але постійно перебували у різних формах залежності від патриціїв (їхніх патронів). Система патронату набула достатнього поширення у Стародавньому Римі, оскільки, з одного боку, надавала захист неповноправному населенню засобами права і за допомогою органів держави, а з другого — була додатковим джерелом збагачення патриціїв. Патрон міг мати необмежену кількість клієнтів, наділяв своїх підопічних землею, робочою худобою, реманентом, брав їх із собою на війну тощо. Клієнти могли володіти рухомою власністю, розпоряджатися своїм майном на власний розсуд.

4. Раби. Існували класичні джерела рабства. Рабовласництво у стародавньоримську епоху мало патріархальний характер, а раби за римською традицією входили до складу патріархальної римської сім’ї.

У дореспубліканський період існували певні органи управління римським суспільством. Найважливіше місце серед них посідали народні збори, що збиралися по куріях (куріатні коміції), у яких брали участь лише чоловіки-квірити. Тут вирішувалися питання війни і миру, релігійних культів, обиралися посадові особи, розглядалися апеляції на смертні вироки, затверджувалися заповіти тощо. Одна курія воло­діла одним голосом, який подавав її старійшина.

Одноосібним правителем Риму був рекс (цар), посада якого була виборною і довічною. Народні збори обирали і усували з посади рекса, могли притягти його до відповідальності. Рекс вирішував питання повсякденного управління полісом, був верховним суддею, воєначальником та жерцем. Атрибутом його влади була пурпурова мантія, золота діадема, скіпетр з орлом, крісло із слонової кості. Усього в історії Риму було сім рексів.

З часу заснування Риму тут діяв сенат, що складався з 300 осіб, до якого входили глави родів. Це був орган безпосереднього управління полісом. Рекс узгоджував із сенатом найважливіші питання життя держави. Сенат обговорював кандидатури на посади, оберігав традиції Риму, укладав договори з іншими державами.

Вагоме місце у політичному житті держави відігравали жрецькі колегії (авгурів, понтифіків, феціалів), що діяли при рексові.

Виникнення держави у Стародавньому Римі було обумовлене, з одного боку, розкладом первіснообщинного ладу, розвитком приватної власності і диференціацією суспільства; а з другого – боротьбою плебеїв за рівноправність з членами римської общини, що призвело до остаточного зруйнування родового ладу Риму. Полісна організація суспільного життя остаточно поступилася місцем рабовласницькій державі. Чи не найвагомішу роль в цьому відіграли реформи рекса Сервія Туллія (УІ ст.. до н.е.).

За своїм змістом та значенням їх порівнюють з реформами Солона та Клісфена в Афінах.

Реформи Сервія Туллія (VІ ст. до н. е.) поклали в основу общинної організації Риму майновий і територіальний принципи.

1. Все вільне населення Римського полісу (патриції і плебеї) було поділене на майнові розряди в залежності від рівня доходів. До першого розряду входили громадяни, чиє майно оцінювалося у 100 тис. асів¹. У другому розряді опинилися ті, чиї статки складали 75 тис. асів, у третьому — громадяни з доходом у 50 тис. асів, в четвертому — жителі Риму зі статками у 25 тис. асів, в п’ятому — громадяни з доходами в 12,5 тис. асів.

Окрему суспільну групу складали так звані «вершники» — найбагатші громадяни, майно яких оцінювалося понад 100 тис. асів. Крім того, формувався окремий розряд най­бідніших римлян — «пролетарі» (від латинського терміна «пролес»), котрі володіли незначним майном.

Кожен розряд громадян був зобов’язаний поставити до війська певну кількість військових одиниць — центурій (одна центурія складала 100 воїнів). Вершники, як найбагатші, повинні були сформувати 18 центурій кінноти. Всі інші розряди формували загони пішого війська за таким розрахунком: І розряд — 80 центурій; ІІ — 22 центурії; ІІІ — 20 центурій; ІV — 22 центурії; V — 30 центурій. Пролетарі, чиє майно не дотягувало до п’ятого розряду, формували всього одну центурію війська.

Оскільки в Римі кожний громадянин купував зброю та інші військові облаштунки за власний рахунок і утримував сам себе, то природно, що придбати повне військове спорядження (меч, щит, спис, дротики, лати, одяг тощо) чи, тим більше, бойового коня, могли лише особи з чималим достатком. Вони ж виставляли найбільше число центурій в народному ополченні. Неважко підрахувати, що вершники і громадяни першого розряду формували разом 98 (18+80) центурій. Всього формувалося 193 центурії народного ополчення.

Найважливішим елементом цієї частини реформи було те, що центурії стали не лише військовою, а головним чином — політичною організацією. З цього часу в Римі стали скликатися народні збори по центуріях—центуріатні коміції, до відання яких перейшли найважливіші питання державного життя. На таких зборах кожна центурія володіла одним голосом. При голосуванні процедура припинялася, коли солідарно висловлювалися перші 98 центурій, котрі формувалися найбагатшими римлянами (аристократами).

Таким чином, майже усі патриції потрапили до вищих майнових розрядів, однак їм довелося потіснитися перед верхівкою плебсу. Оскільки після реформ Сервія Туллія плебеїв допустили до участі у поділі землі, можна було очіку­вати, що їхнє матеріальне становище поліпшиться, а по­літичний вплив зростатиме.

Раз на п’ять років проходив перепис населення з метою визначення майнового цензу. Було запроваджено пос­тійний податок на утримання війська. До активної військової служби залучалися громадяни віком від 16 до 45 років, а чоловіки старшого віку несли гарнізонну службу.

Другою частиною реформ був розподіл населення за територіальним принципом. Старі роди і курії втратили своє значення. Місто-поліс було розбито на 4 міських і 17 сільських територіальних округів — триб. В межах триб стали скликатися трибутні коміції, на яких кожна триба мала один голос.

Таким чином, реформи Сервія Туллія завершили процес зруйнування основ родового ладу, замінивши його новим соціально-політичним устроєм, що базувався на територіальному поділі населення і майнових відмінностях.

Реформи намітили головні напрями процесу утворення республіканського ладу, але не завершили його. Починаючи з 471 р. до н. е., збори плебеїв починають приймати в трибах рішення, обов’язкові лише для плебсу. Із 449 р. до н. е. рішення трибутних зборів стають обов’язковими для усіх мешканців триби.

Плебеї постійно боролися за розширення своїх прав. Найяскравішим прикладом цієї боротьби була так звана «сецесія плебеїв», коли в 494 р. до н. е. всі дорослі чоловіки-воїни з числа плебеїв при повному озброєнні залишили Рим і виселилися на Священну гору. Такий демарш різко послабив військові сили Риму, а тому патриції були змушені піти на поступки. Була створена важлива державна посада — плебейського народного трибуна — захисника інтересів і прав плебеїв. Ці посадові особи обиралися народними зборами по трибах (трибутними коміціями) і мали право опротестування розпоряджень усіх інших посадових осіб (право вето).

Другою важливою перемогою плебеїв стало видання у 451-450 рр. до н.е. Законів ХП Таблиць, які обмежили можливості патриціанських магістратів і жерців-понтифіків щодо довільного трактування норм звичаєвого права. Тим самим плебеї були майже повністю зрівняні у цивільних правах з патриціями. В самому тексті Законів термін ″плебей″ вживається лише один раз у зв’язку із збереженням заборони на шлюби між патриціями і плебеями.

Із 445 р. до н. е. дозволялися раніше заборонені шлюби між патриціями і плебеями. Це відкрило плебеям шлях до вищої магістратури і до Сенату. У 367 р. за наполяганням плебейських сенаторів Ліцинія і Секстія піся десятирічної боротьби один з консулів мав бути обов’язково плебеєм.

Після другої сецесії (офіційного протесту плебеїв) у 289 р. до н. е. був прийнятий закон Гортензія, який фактично урівнював повноваження трибутних коміцій з центуріатними. Відбувається фактичне злиття патриціанської та плебейської верхівки. Виникає нова патриціансько-плебейська аристократія, яка отримала в Римі назву нобілів. Нобілітет захоплює в свої руки усю політичну владу, сенат стає його слухняним знаряддям.

Продовженням перебудови політичної структури римського суспільства стало скасування в 509 р. до н. е. посади рекса і обрання на його місце двох консулів; зміна порядку формування сенату, який став призначатися спеціально уповноваженими особами — цензорами. Формальне зрівняння плебеїв з патриціями у центуріях ще не означало їхньої фактичної рівності. Плебеї вимагали прийняття нових, справедливих законів. На їх вимогу їхніх представників допустили в сенат, не чинили перешкод їхнім шлюбам з патриціями, вони могли входити до жрецьких колегій.

Суспільна організація Римської республіки була типово рабовласницькою зі своїми особливостями, на що вказує схема: