2. Взаємозв’язок уваги із сприйманням. Апперцепція

Апперцепція (лат. ad – до і лат. perceptio – сприймання) – залежність сприймання від попереднього досвіду особистості.

Апперцепція є виявом загального закону, за яким зовнішні предмети і явища визначають зміст психічної діяльності, діючи через внутрішні суб'єктивні умови, що склалися в ході попереднього розвитку індивіда в результаті його взаємодії з середовищем. Сприймання залежить не тільки від об'єкта, а й від суб'єкта, від наявних у нього потреб, інтересів, уявлень, понять тощо Безпосередні враження від об'єкта активізують певні сліди минулих вражень; вони включаються у склад попереднього досвіду, завдяки чому сприймання відбувається швидше, набуває вибірковості й осмисленості.

Термін «Апперцепція» був введений Г.В. Лейбніцем. Й.Ф. Гербарт вважав, що всяке нове подання усвідомлюється і тлумачиться за умови його зв'язку із спорідненими уявленнями минулого досвіду, які він назвав апперцепіруючою масою. Сам же процес з'єднання і є апперцепція. Саме апперцепція визначає виразність, правильність і міцність сприйняття і засвоєння нового знання. Розвинуте Гербартом розуміння апперцепції з'явилося теоретичною основою його педагогічного вчення про принципи і прийоми засвоєння знань (побудови уроку, наступності, послідовності і т. ін.). Поняття «Апперцепція» отримало широке розповсюдження в психології завдяки роботам В. Вундта, надала йому сенс пояснювального принципу роботи свідомості. Вундт поставив у залежність від апперцепції складні діяльності свідомості – увага, мислення, а також вольові процеси.

3. Місце уваги в структурі особистості

Поняття «особистість» застосовується стосовно кожної людини, оскільки він індивідуально виражає значимі риси даного суспільства. Неодмінними характеристиками особистості є самосвідомість, ціннісні орієнтації і соціальних відносин, відносна самостійність стосовно суспільства і відповідальність за свої вчинки, а її індивідуальність – це те специфічне, що відрізняє однієї людини від інших, включаючи як біологічні, так і соціальні властивості, успадковані чи придбані.

Увага посідає помітне місце в структурі особистісних властивостей. У ній дістають вияв орієнтаційні цінності особистості. Від організованості особистості залежить організованість уваги (її стійкість, переключення та розподіл). Особливості уваги великою мірою залежать від властивостей вищої нервової діяльності. Рухливість, інертність, сила та слабкість нервової системи впливають на всі властивості уваги. Стійка увага, її легке переключення та успішний розподіл зумовлюються сильною і рухливою нервовою системою. Інертна і слабка нервова система виявляє себе в нестійкій і менш здатній до успішного розподілу та переключення увазі. Поєднання інертності з силою зумовлює стійкість, середньої ефективності переключення і розподіл уваги.

4. Увага як регулятор психічної діяльності особистості

Увагу зумовлюють не лише зовнішні подразники, а й здатність людини довільно спрямовувати її на ті чи ті об'єкти. Цю здатність називають уважністю. Вона являє собою характерологічну властивість особистості, завдяки якій людина володіє своєю увагою, а тому своєчасно й активно зосереджується, скеровує увагу. Недостатній розвиток уважності виявляється в розосередженості та відволіканні, нездатності без зовнішніх спонук спрямовувати й підтримувати свою увагу в процесі діяльності внутрішніми засобами.