149

1. Предмет, методи та джерела вивчення історії України

Предмет вивчення в кожній науці становить систему об’єктивних закономірностей. Предметом вивчення історії України є закономірності соціально-економічного та політичного розвитку суспільства на всіх українських землях, а також безпосередній розвиток її культурної сфери.

Історія України розглядає суспільні процеси та рухи, розвиток різних політичних сил та партій, прагнення українського народу до незалежності, процес об’єднання всіх українських земель у єдину державу, розвиток державних структур та політичної системи.

Крім суто політичної сфери історія України вивчає всі ті закономірні економічні процеси, що мали місце в певний час, а також розвиток та становлення культурної еліти України. Це перша складова частина предмету. Друга — вивчення світових суспільних процесів, їхнього взаємозв’язку в історії України. В результаті такого вивчення визначається місце України в історії світового суспільства.

До методів вивчення історії України можна віднести практично всі існуючі методи, тому що при вивченні певного явища застосовується певний метод, а історія України вивчає низку процесів та явищ, які не схожі одне на одне. Методи вивчення історії України: порівняльний, системний, статистичний, контент-аналіз, метод дедукції, індукції тощо.

Існують 5 основних типів історичних джерел:

1) речові (поселення, архітектурні споруди), які дає нам археологія;

2) етнографічні дослідження побуту та звичаїв);

3) лінгвістичні (залишені письмові памятки);

4) усні (перекази, легенди, поговірки, приказки тощо);

5) писемні (актові матеріали, оповідні пам’ятки).

2. Початок формування території України (палеоліт, мезоліт, неоліт, бронзовий і залізний вік)

Прабатьківщина українського народу, тобто землі, на яких жили наші предки в найдавніші відомі часи, простягалася приблизно від середньої Вісли по горішній Дінець і обіймала Холмщину, Галичину, Волинь, Полісся, Київщину. За південну межу суцільно заселеної території можна прийняти лінію: Коломия — Вінниця — Черкаси — Суми. Це була лісова і лісостепова смуга. На південь від цієї лінії, у степову смугу, людність уклинювалася тільки островами, в деяких місцях доходячи аж до моря.

Заселення південних земель не мало постійного характеру, а змінювалося в залежності від зовнішніх обставин: якщо степи були вільніні від кочових орд, колонізація збільшувалася, коли ж напір степовиків ставав зухвалішим, населення відступало на північ. Опанувати степову смугу та дійти до моря було, з подальших перспектив розвитку українського народу, завданням надзвичайно важливим. Чорне море — це ж природний кордон України. Поки колонізація не дійшла до моря, доти територія України залишалася незакінченою, мала континентальний характер: тільки опанування морського узбережжя відкривало Україні вільний шлях до світових зв'язків. Досягти цієї мети пощастило українському народові після довгих століть змагань і боротьби.

Поки український народ виступав як самостійний чинник історії, у південній Україні існували державні організації інших народів. З VIII ст. до нашої ери, на узбережжі Чорного й Азовського морів осіли численні грецькі колонії, засновані головно з малоазійського Мілету: Тіра, Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантікапея, Фанагорія, Танаїс та ін. Це були сильні фортеці, кам'яними мурами захищені від нападів варварських племен, живі центри господарського життя.

Історичне значення грецьких колоній є у тому, що вони були першими організованими містами на території України, першими центрами торгівлі та культури, що мали великий вплив на сусідні племена, і в тому, що вони організували мореплавство і торгівлю на Чорному морі та відкрили Україні шлях до зв'язків з південними культурними народами. Але на тому їхня роль завершується.

Ні грецькі міста, ні Боспорську державу не можна вважати представниками української державності, хоч вони й існували в Україні. Навіть Мітрідат не ставив собі за мету організувати місцеві племена до самостійного життя. Для грецьких колоністів «варвари» були тільки предметом експлуатації: греки винищували місцеве населення не економічно, але й фізично, тисячами вивозячи «варварських» рабів на міжнародні торговиці. Грецькі колонії (так само, як пізніше візантійські міста в Криму) не зжилися з Україною, репрезентували тут чужі інтереси і прагнення. Цю негативну роль греків добре розуміли творці Київської держави, тому вперто намагалися взяти грецькі колонії під свою владу.

Степова смуга України, на північ від Чорного моря, була з давніх часів рухливим шляхом, яким проходили різні племена, з яких найдавніше відомими є кіммерійці (незнаного походження). З VII ст. до н. е. в українських степах жили іранські племена: спершу скити, пізніше сармати, алани, роксолани та ін. Це були племена з різною культурою, що жили за рахунок мисливства та скотарства, але деякі з них займалися хліборобством і навіть продукували збіжжя на продаж, як скити-«хлібороби» над Дніпром і «орачі» над Богом. В VI—V ст. до н.е. скити утворили велику державу від Дністра до Дону, на чолі стояла орда «царських» скитів, деспотичних царів, що мали значні військові сили та тримали під своєю владою інші племена.