Зміст

1.Вступ.

2.Анатомо-топографічні, фізичні дані серцево-судинної системи.

3.Діагностичне значення дослідження серцево-судинної системи.

4.Методи дослідження серцево-судинної системи.

5.Дослідження тварини:

5.1.Попереднє знайомство,реестрація,анамнез.

5.2.Дослідження загального стану.

5.3.Лабораторне дослідження серцево-судинної системи.

5.4.Дослідження крові.

6.Аналіз симптомів і змін крові.

7.Висновки та пропозиції.

8.Список використаної літератури.

Qui bene diagnoscit - bene curat!

- Хто добре діагностує, той добре лікує (Бургав, XVIII ст )

ВСТУП

Клінічна діагностика (від грецьких слів klinicalis — мистецтво ліку­вання або clinica — лікувальний заклад, що має стаціонар, та діа­гностика — від diagnosis — розпізнавання, diagnosticon — здатний розпізнавати) - це наука, яка вивчає клінічні, інструментальні та лабораторні методи дослі­дження хворих тварин, техніку й послідовність їх застосування при дослідженні окремих органів і систем, виявлені при цьому симптоми та ознаки й основні шляхи розпізнавання хвороб. Отже, клінічна діагностика навчає методам дослі­дження тварин з метою розпізнавання хвороб.

Клінічна діагностика складається з трьох основних розділів, тісно пов'язаних між собою. У першому розділі викладено методи дослідження тварин, техніку й послідовність їх застосування при дослідженні окремих органів і систем, тобто лікарську техніку. У другому — розглядаються виявлені при дослідженні окремих ор­ганів і систем показники (температура тіла, частота пульсу, ско­рочення рубця, тони серця, дихальні шуми і т. д.), їх відхилення від показників, характерних для здорових тварин, тобто даний роз­діл вивчає симптоми і тому називається семіологією або семіо­тикою.

І все ж для розпізнавання хвороби цього недостатньо. Ще не­обхідне вміння підсумовувати одержані при дослідженні хворої тварини симптоми, групувати їх за причинами, визначати зв'язок між ними і на основі цього робити висновок, який і називається діагнозом. Ланцюжок цих логічних операцій становить суть так званого лікарського мислення, для якого потрібний великий запас знань, добра пам'ять, спостережливість і значний досвід. Основні шляхи й етапи цього мислення, його особливості і є основою тре­тього розділу предмета — методики постановки діагнозу.

Таким чином, предмет «Клінічна діагностика» не ставить своєю метою постановку діагнозу при конкретному захворюванні, він ви­вчає методи клінічного обстеження, які застосовують при діагно­стуванні різних за своєю природою захворювань — незаразних, інфекційних, паразитарних, і тому є основою усіх наступних клі­нічних предметів — внутрішніх незаразних хвороб, акушерства, хі­рургії, епізоотології, паразитології. Усі клінічні предмети грунту­ються на діагностиці, тому що лікуванню і профілактиці будь-якої хвороби передує її розпізнавання, а постановку діагнозу, незалежно від причини хвороби, здійснюють тими методами і на основі тих же принципів, які викладені в курсі клінічної діагностики. Ось чому клінічну діагностику ще називають пропедевтикою (від грецьк. propaideuo — попередньо навчаю, підготовляю).

Клінічна діагностика, будучи основою для клінічних предметів, у той же час сама грунтується на фундаменті загальнотеоретичних дисциплін: анатомії, фізіології, патологічній фізіології, діалектиці, фізиці, хімії, без знання яких неможливо успішно оволодіти даним предметом. Значення вивчення «Клінічної діагностики» для форму­вання лікаря ветеринарної медицини зростає як з уведенням спе­ціалізації господарств, із застосуванням новітніх технологій утри­мання тварин, так і з розбудовою фермерських господарств з ви­сокою продуктивністю тварин, а значить і високим рівнем обміну речовин.[1.]

Для вивчення клінічного стану тварин застосовують основні (загальноклінічні) та допоміжні (спеціальні) методи дослідження. До основних відносять огляд, пальпацію, вистукування (перкусію), вислуховування (аускультацію) і термометрію. Ці методи є основ­ними тому, що їх, по-перше, раніше інших впровадили в практику медицини і ветеринарії; по-друге, їх застосовують при досліджен­ні кожної хворої тварини незалежно від характеру патологічного процесу, в будь-якій ситуації, без наявності складної апаратури; по-третє, лише після їх застосування лікар ветеринарної медицини може вирішити, чи потрібні .інші допоміжні методи; і, накінець, до цього часу завдяки їм одержують найбільш важливі діагностич­ні дані, а тому їх не можна замінити іншими, складнішими, допо­міжними методами.[1.]

Постійне спостереження і періодичне обстеження тварин необхідні тому, що наслідок вторгнення в організм різних хвороботворних агентів може виявлятися не відразу, а після закінчення певного часу. У зв'язку із застосуванням електроніки та вимірювальної техніки у фізіологічних лабораторіях, медичних і ветеринарних лікувальних та науково-дослідних установах поряд з уже давно випробуваними методами все ширше використовують нові методи і прилади, що дозволяють швидко і з більшою точністю проводити необхідні дослідження і аналізи, автоматично реєструвати функціональні і біохімічні зміни в окремих органах і системах тваринного організму. В організмі тварини протікає безліч різних біологічних, фізіологічних хімічних і фізичних процесів. Ці процеси здійснюються на різних рівнях, ветеринарний лікар повинен добре знати, вміти швидко орієнтуватися при аналізі та синтезі отриманих даних.[2.]

2.АНАТОМО-ТОПОГРАФІЧНІ , ФІЗИЧНІ ДАНІ СЕРЦЕВО-СУДИННОЇ СИСТЕМИ

Серце являє собою потужний м’язевий орган складної будови конусовидної форми. Виділяють основу і верхівку серця. Воно лежить в порожнині грудної клітки між двума половинами легень, і ці два органи пов’язані між собою як анатомічно, так і функціонально.

У коня 3/5 серця розміщується в лівій половині грудної клітки;основа дещо виже плечелопаткового з’днання. Задній край опускається в 5 міжреберному проміжку(іноді в 6).

У ВРХ також знаходиться в лівій половині грудної клітки, а основа на лінії плечелопаткового з’днання. Задній край серця доходить до 4 міжреберного проміжку (іноді до 5)

У овець і кіз відношення те саме, що і у ВРХ.

У свиней основа розміщена на рівні половини висоти грудної клітки. Задній край опускається за 6 ребро донизу.

У собак серце займає ліву половину грудної клітки. Задній край косо заходить в 6 міжреберний проміжок (ближче до 7 ребра).

Безпосереднім джерелом енегргії для роботи серця служить енергія АТФ , що виробляється в процесі гліколізу і окиснювального фосфорилювання в серцевому м’язі. З термодинамічної точки зору серце, як будь який інший м’яз – це система, що перетворює хімічну енергію в механічну роботу.

Рух крові по судинам обумовлений різницею тисків на початку і в кінці судини. Різниця тисків обумовлена роботою серця. Тому серце вважають насосом.

Важливу функціональну роль відіграє провідникова система. Її волокна в правому передсерді утворюють синусний вузол, або вузол Кейса-Флека. Він має веретенообразну форму і містить велику кільксть нервових волокон і гангліозних клітин. Стовб вузла і його головна частина без вираженої границі закінчується розгалуженням під ендокардом. В стінці правого передсердя знаходиться атріовентрикулярний вузол Ашоффа-Тавара, будова якого схожа з будовой синусного вузла. З його передньої частини в стінку передсердь відходять розгалуження, а з задньої – шлуночковий пучок Гісса, що ділиться на дві ніжки,- для правого і лівого шлуночків. Кожна ніжка розпадається на три гілки, одна з яких йде до капілярного м’яза, друга – артеріального конусу справа и до заднього папілярного м’за зліва, и третя- до верхівки серця. Права і ліва ніжки переходять в сітку волокон Пуркінь’є.

Серце знаходиться під впливом парасимпатичного і симпатичного відділів вегетативної нервової системи. Збудження вагусу сповільнює частоту, зменшує силу серцевих скорочень і гальмує проведення збудження по провідниковій системі, а збудження симпатичного нерва, навпаки, збільшує частоту, збільшує силу серцевих скорочень і прискорює проведення імпульсів. Права гілка вагусу діє на вузол Кейса-Флека, а ліва- на вузол Ашоффа-Тавара. Перша гілка симпатичного нерва посилює скорочення передсердь, а ліва- шлуночків. В цілому серцева діяльність знаходиться під контролем ЦНС (нейрогуморальна регуляція). Значення анатомо-фізіологічних механізмів серцевої діяльності має велике значення.

Частота скорочень серця залежить від стану організму, напруження м’язів, періоду травлення, стану нервової системи і ряду інших факторів.

При переході серця від фази розслаблення- діастоли в фазу скорочення – систоли змінюється форма і положення органу. В області розміщення серця зовні утворюються періодичні випинання – серцевий поштовх. Розрізняють верхівковий і боковий.

Боковий серцевий поштовх спостерігають у всіх с/г тварин, а верхівковий- у собак.

До факторів, що обумовлюють боковий поштовх відносять збільшення поперечного діаметру серця під час систоли і удар його (бокової) поверхні об стінку грудної клітки.

Верхівковий поштовх обумовлює зміну форми косого конусу серця під час систоли в форму прямого конусу. При цьому верхівка серця, піднімаючись на підвішуючих судинах, ударяється в грудну стінку, синхронно чому і відмічають випинання.

В діяльності серця розрізняють три фази : систолу - послідовне скорочення передсердь і шлуночків; діастолу- послідовне розслаблення передсердь і шлуночків; паузу - період одночасного розслаблення передсердь і шлуночків.

За паузою слідує систола передсердь. Передсердя скорочуються, і кров, що знаходиться в них, виходить в шлуночки. В момент систоли передсердь шлуночки знаходяться в фазі діастоли. Систола шлуночків складається з двох фаз: фази напруження і фази викиду крові.

Працююче серце видає звуки, що називаються тонами.

Перший- систолічний тон складається з трьох компонентів: 1) тонів скорочення м’язів шлуночків; 2) тонів вібрації атріо-вентрикулярних клапанів і їх сухожилкових струн; 3) тонів усті аорти і легеневої артерії (основним вважають тони першого компонента).

Другий- діастолічний тон складається з двох компонентів: 1) тонів закриття півмісяцевих клапанів аорти; 2) тонів закриття клапанів легеневої артерії.

Отже, при встановленні стану, а також виявленні різноманітних змін серцевої діяльності у тварини досліджують: серцевий поштовх, тони серця, межі серця, частоту і ритм серцевих скорочень, аритмії і шуми серця, біоелектричні явища серця.[2.]

3. Діагностичне значення дослідження серцево-судинної системи

Академік І. П. Павлов зазначав, що кровообіг є основною, фундаментальною функцією організму. Ці слова свідчать про над­звичайно важливу роль серцево-судинної системи в житті людини та тварин. До основних функцій серцево-судинної системи відно­сять забезпечення тканин та органів киснем і поживними речови­нами, видалення з організму вуглекислоти й інших метаболітів, забезпечення кислотно-основного балансу в організмі і нейрогуморальної регуляції усіх його функцій. Такі різнобічні функції серцево-судинної системи зумовлюють важливість глибокого та послідовного дослідження її при найрізноманітніших патологічних процесах, оскільки хвороби серця і судин часто ускладнюють пере­біг інфекційних, паразитарних та внутрішніх незаразних захворю­вань. Бешиха, ящур, чума, туберкульоз, сибірка, хвороби органів дихання, травлення, печінки, нирок і багато інших у тій чи іншій мірі супроводжуються серцево-судинною недостатністю. Нерідко тварини гинуть після ліквідації хвороб внаслідок незворотних ди­строфічних змін токсичної природи, які уражують серце.

Серед різних хвороб серцево-судинної системи частіше виявля­ють перикардит(частіше травматичний перикардит великої рогатої худоби) та захво­рювання міокарда незапального характеру (міокардіодистрофію), яка супроводжується змінами біохімічних, біоенергетичних і часто є наслідком порушення обміну речовин (кетоз, білом'язова хворо­ба, мікроелементози, пневмонії, різні інтоксикації). Порівняно рід­ше зустрічаються запалення серцевого м'яза (міокардит), ендокар­да (ендокардит), пороки серця, міокардіофіброз та хвороби судин (артеріосклероз, тромбоз, розширення вен та ін.).

Міокардит характеризується ексудативно-проліферативними процесами в інтерстиціальній тканині й альтернативними змінами м’язових волокон, а в подальшому – послабленням його скоротливої функції. Здебільшого він виникає як вторинне захворювання при інфекційних , незаразних і паразитарних хворобах та різних інтоксикаціях. Наслідком міокардиту і міокардозу є міокардіофіброз, при якому відбувається розростання сполучної тканини між м’язовими волокнами. Ендокардит розвивається найчастіше як вторинне захворювання інфекційно-токсичного та алергічного характеру, також виникає при переході запалення з міокарда. При хронічному перебігу ендокардит ускладнюється пороками серця.

У практиці ветеринарної медицини серцево-судинну систему до­сліджують у певній послідовності. Починають з огляду та пальпа­ції грудної клітки в ділянці серця, досліджуючи при цьому серце­вий поштовх, потім здійснюють перкусію ділянки серця для визна­чення його перкусійних меж і виявлення патологічного стану пе­рикарда та міокарда. Особливо поширений метод дослідження серця — аускультація. Після цього досліджують пульс і перифе­ричні кровоносні судини. При необхідності застосовують додаткові (спеціальні) методи дослідження: електрокардіографію, фонокар­діографію, сфігмо- і флебографію, артеріо- і флеботонометрію (ви­мірювання кров'яного тиску), визначення швидкості кровообігу, рентгенологічне та ультразвукове дослідження, вивчають також функціональний стан серця.

Функціональний стан серцево-судинної системи оцінюють за пробами з дозованим навантаженням, спектральним аналізом варіабельності синусового ритму серця (САВСР). В останні роки стан міокарда досліджують за результатами визначення активності ферментів та їхніх окремих ізоферментів, умісту в сироватці крові білкових сполук – міоглобіну, міозину і кардіотропонінів Т і І.

Діагностика дає змогу лікарю одержати багато цінних даних про функціональний стан серця і судин, особливо велике значення для раннього розпізнавання прихованої недостатності серцево-судинної системи дає функціональне дослідження, коли пальпацією, аускультацією і перкусією виявити зміни роботи серця не вдається.[1.]

Серцево-судинну систему досліджували за такою схемою:

1.Загальний огляд тварини

2.Дослідження серцевого поштовху

3.Перкусія ділянки серця

4.Аускультація серця

5.Дослідження периферичних судин

1. Корова спокійна, рухи не вимушені, корм приймає без відмови. На зовнішні подразники реагує адекватно.

2. Серцевий поштовх помірний за силою, локалізація в четвертому міжреберному проміжку ( на 6 см нижче лінії плечового суглоба), поширеність – 5-7 см² .

3. Верхня межа нижче анатомічної межі серця, задня межа досягає 5 ребра, не змінена. Виявлений притуплений звук в частині серця, що прикрита легеняим, і тупий в ділянці, де серце доторкується до грудної стінки.

4. Перший тон не змінений, нагадує звук «буу», сильний,протяжний;другий тон коротший і чіткіший, нагадує звук «дук», короткий, на кінці обривистий, дещо роздвоєний. Шумів не виявлено.

5. Частота пульсу 64 уд./хв., відповідає кількості скорочень серця, частота відповідає частоті пульсу для дорослої тварини ВРХ( 50-80 уд./хв.), пульс ритмічний,помірний,за величиною - середній, за наповненням артерії - середній, за напруженням артеріальної стінки – еластичний.

Венний пульс – негативний ( набрякання яремної вени у момент систоли правого передсердя).