2. Лицарська культура
Образ середньовіччя часто асоціюється з колоритною фігурою озброєного лицаря в обладунку. Лицарі – професійні воїни – являли собою корпорацію, членів якої об'єднували спосіб життя, морально-етичні цінності, особистісні ідеали. Лицарська культура складається у феодальному середовищі. Сам стан феодалів був неоднорідним. Нечисленну еліту феодального класу утворювали найбільші землевласники – носії гучних титулів. Ці найродовитіші і найблагородніші лицарі стояли на чолі своїх дружин, часом справжніх армій. Лицарі нижчі за рангом служили в цих дружинах зі своїми загонами, з'являючись на перший поклик володаря. На нижніх рівнях лицарської ієрархії стояли безземельні лицарі, все надбання яких містилось у військовій виучці і зброї. Багато хто з них мандрував, примикаючи до загонів тих або інших ватажків, стаючи найманцем, а нерідко і просто промишляв розбоєм.
Військова справа була прерогативою феодалів, і вони робили все, щоб максимально не допустити участі в битвах «грубих мужиків». Часто заборонялися носіння зброї і верхова їзда «базарним торговцям, селянам, ремісникам і чиновникам». Бували випадки, коли лицарі відмовлялися брати участь у битвах разом з простолюдинами і взагалі з піхотою.
Згідно з поширеними в лицарському середовищі уявленнями, справжній лицар повинен був походити із знатного роду. Поважаючий себе лицар посилався для підтвердження свого благородного походження на гіллясте генеалогічне дерево, мав фамільний герб і родовий девіз. Приналежність до стану передавалася спадково, в рідких випадках в лицарі посвячували за виняткові військові подвиги. Суворість правил стала порушуватися з розвитком міст – цей привілей стали все частіше купувати.
У різних країнах існували схожі системи виховання лицарів. Хлопчика вчили верховій їзді, володінню зброєю – насамперед мечем і списом, а також боротьбі і плаванню. Він ставав пажем, потім зброєносцем при лицарі. Лише після цього юнак удостоювався честі пройти через обряд посвячення в лицарі. Існувала і спеціальна література, присвячена лицарським «мистецтвам». Майбутнього лицаря навчали, крім іншого, і прийомам полювання. Воно вважалося другим після війни заняттям, гідним лицаря.
У лицарів вироблявся особливий тип психології. Ідеальний лицар зобов'язаний мати безліч достоїнств. Він мав бути зовні красивим і привабливим. Тому спеціальна увага приділялася поставі, одягу, прикрасам. Обладунок і кінська збруя, особливо парадні, були справжніми витворами мистецтва. Від лицаря вимагалася фізична сила, інакше він просто не зміг би носити обладунок, який важив до 60-80 кг. Обладунки починають втрачати свою роль тільки з винаходом вогнепальної зброї.
Від лицаря очікувалося, що він буде постійно піклуватися про свою славу. Свою доблесть треба було весь час підтверджувати, і багато лицарів були в постійному пошуку можливостей для цього. Організовувалися спеціальні лицарські турніри. У XI-XIII ст. виробилися правила лицарських двобоїв. Так, їх учасники повинні були користуватися однаковою зброєю. Частіше за все спочатку суперники мчали один на одного зі списом наперевіс. Якщо списи ламалися, бралися за меч, потім за булаву. Турнірна зброя була тупою, і лицарі старалися лише вибити суперника з сідла. При проведенні турніру після численних індивідуальних поєдинків, які могли продовжуватися декілька днів, влаштовували головне змагання – імітацію битви двох загонів. Лицарські поєдинки стали складовою частиною битв у нескінченних феодальних війнах. Такий поєдинок відбувався перед боєм, єдиноборство завершувалося смертю одного з лицарів. Якщо поєдинок не проводився, то вважалося, що бій почато «не за правилами».
Серед лицарства була розвинена станова солідарність. Історія знає немало прикладів істинно лицарської поведінки. Так, під час однієї з битв у ході хрестових походів Річард Левове Серце виявився без коня. Його суперник Сайф-ад-Дін послав йому двох бойових коней. У тому ж році Річард посвятив сина свого суперника в лицарське достоїнство.
Вищим виявом лицарської войовничості, агресивного прагнення феодалів до захоплення нових земель, підтриманим католицькою церквою, стали хрестові походи на Схід під прапором захисту християн і християнських святинь від мусульман. У 1096 р. відбувся перший з них, а в 1270 р. – останній. Під час їх проведення виникають особливі військово-релігійні організації – лицарські ордени. У1113 р. був заснований орден іоанітів, або госпітальєрів (їх першою резиденцією був будинок-госпіталь Святого Іоанна для прочан). В Єрусалимі, поблизу храму знаходився центр ордену тамплієрів, або храмовників. Управляв орденом великий магістр, який підкорявся особисто Папі римському. Вступаючи в орден, лицарі давали обітниці цнотливості і слухняності. Вони носили чернечі плащі (у госпітальєрів – червоний з білим хрестом, у храмовников – білий з червоним) поверх лицарських лат. В агресії проти слов'янських народів головну роль відігравав Тевтонський орден.
Лицарський кодекс знайшов відображення у лицарській літературі. Її вершиною вважається лірична поезія трубадурів (від прованс. trobar – знаходити, створювати). Існувала на півдні Франції у Провансі з кінця XI до початку XIII ст. Лірика трубадурів постала утіленням лицарського світогляду. Вони створюють культ Прекрасної Дами, служачи якій, лицар повинен дотримуватися правил «куртуазії». «Куртуазія», крім військової доблесті, вимагала уміння поводитися у світському товаристві, підтримувати розмову, співати. Був розроблений особливий ритуал залицяння до панянок. Поезія трубадурів була першою в Європі світською поезією народною мовою. У кожній країні їх називали по-різному: в Англії – менестрелі, у Німеччині – шпільмани. Лірику трубадурів живили різні джерела: фольклорні пісні та обряди, антична і східна поезія. Вони оспiвували лицарське любов та героiчнi подвиги. У творчості трубадурiв виділяють 3 основні теми: війна, служіння сюзерену та поклніння Прекрасній Дамі, а також 3 жанри:
Канцона – ліричний вірш про лицарське кохання (пізніше збірка віршів Петрарки називатиметься «Канцоньєрє»);
Сирвента – вірш про подвиги на ратному полі;
Пасторелла – ліричний вірш, який розповідає про любов лицаря до пастушки.
Найвідомішим трубадуром вважають Бертарна де Борна.
По всій Європі розвивається і жанр лицарського роману. Для його сюжету були обов'язкові ідеальне «лицарське» кохання, військові подвиги в ім'я особистої слави, небезпечні пригоди. Романи широко відображали побут і вдачі свого часу. У той же час в них вже помітний інтерес до окремої людської особи. Найбільш популярні сюжети – про лицарів «Круглого стола», про легендарного короля бриттів Артура, ли царя Ланселота, Трістана та Ізольду. Багато в чому завдяки літературі в нашій свідомості досі живе романтичний образ благородного середньовічного лицаря.