120. Поняття та види легатів (legata).

З переходом майна у спадщину, спадкодавець міг передбачити в заповіті перехід деяких речей із складу спадщини у власність третіх осіб. Таке розпорядження називалося легатом (legatum), або інакше кажучи — заповідальним відказом.

Легат — це скорочення спадщини, за допомогою якого спадкодавець бажає передати третій особі будь-що з того, що повністю належатиме спадкоємцю. Обов’язковою умовою для легата було те, що він повинен бути встановлений для вигоди легатарія (отримувача легата), а не з метою покарати спадкоємця, бо тоді його визнавали недійсним. З огляду на те, що зміст легата визначав заповіт, його не можна було встановити для спадкоємця за законом. Класичне римське право знало чотири види легатів:

legatum per vindicationem (через віндикацію);

legatum per damnationem (через зобов’язання);

legatum sinendi modo (через дозвіл);

legatum per praeceptionem (через виділення).

Legatum per vindicationem обумовлював передачу певного майна у власність легатарія. Майно вважалося його власністю вже на момент відкриття спадщини, отож, у разі відмови спадкоємця передати йому визначене майно, легатарій отримував віндикаційний позов.

За legatum per damnationem спадкоємець мусив передати легатарію певну річ. Причому, ця річ не обов’язково була частиною спадкового майна. Спадкоємець повинен був купити зазначену річ у третьої особи та передати її у власність легатарія. Якщо цього не можна було зробити, спадкоємець виплачував легатарію вартість цієї речі.

Legatum sinendi modo мав на меті дозволити (sinere) легатарію забрати певну річ.

Legatum per praeceptionem передбачав попереднє виділення якоїсь речі зі складу спадщини. Таким чином, при визначенні часток спадкоємців, цю річ не враховували.

121. Фідеікоміси (fideicomissa).

Досить часто до заповітів додавалися таблички або листки пергаменту чи папірусу з проханням до спадкоємця вчинити певну дію на користь третіх осіб. Такі прохання називалися кодициллами (codicilli). Спершу виконання кодицилл було добровільним, а юридичне значення вони отримали при Августі.

Було й таке, що спадкодавці залишали певні прохання і для спадкоємців за законом. У республіканський період вони не мали юридичного захисту і були лише дорученнями совісті. Звідси і їхня назва — фідеікоміси (тобто доручене совісті). В період принципату фідеікоміси отримали позовний захист і стали схожі на легати. З тією відмінністю, що для легатів обов’язковою була відповідна форма, а фідеікоміс складався у вільній формі. Крім того, легати встановлювалися тільки у змісті заповіту.

Спочатку, через фідеікоміс можна було зобов’язати спадкоємця передати третій особі все майно чи його частину, причому, обов’язки, що випливали зі спадщини, залишалися у спадкоємця. Звичайно, таке становище призводило до того, що багато спадкоємців, не бажаючи отримати в спадщину лише обов’язки, відмовлялися від неї. Тому на фідеікоміси був поширений режим відказів за заповітом — quarta Falcidia. Крім того, за фідеікомісом стали передавати не окреме право, а частину спадщини, до якої також входили і обов’язки спадкодавця. Отже, на відміну від легатів, для фідеікомісів характерним стало універсальне наступництво (тобто, передавалися не тільки окремі права, а й обов’язки).

Як форма універсального наступництва фідеікоміси зберегли своє значення і в праві Юстиніана. Фідеікоміси, що передбачали сингулярне наступництво (тобто перехід тільки прав без обо-в’язків), прирівняли до легатів..

Невід’ємне право спадкоємця на чверть спадщини.

Той з подружжя, хто пережив покійного, закликається до спадкування за умови, що нікого із перелічених у перших чотирьох класах родичів на момент відкриття спадщини не виявилося чи ніхто з них спадщину не прийняв. Практично цю групу спадкоємців до спадкування закликали дуже рідко. Проте «бідна удовиця», тобто така, що не мала власного майна, яке б дозволяло їй жити відповідно до її суспільного стану, мала право на обов'язкову частку в розмірі чверті спадщини. Розмір обов'язкової частки міг змінюватися залежно від кількості спадкоємців за законом, але спадкодавець не мав права зовсім позбавити обов'язкової частки свою дружину.

Спадкодавець міг покласти на спадкоємця обов'язок передати за фідеїкомісом усю активну частину спадщини третій особі. Це призвело до того, що на третю особу почали переносити спадщину повністю — з правами і боргами. Спадкоємець часто залишався лише формальним наступником. Оскільки ж він нічого не одержував у спадщину, йому було простіше відмовитися від неї. Проте при цьому він позбавляв майнових вигод третю особу (фідеїкомісарія), на користь якого встановлювався фідеїкоміс. Врешті-решт було вироблено правило, за яким незалежно від змісту розпорядження спадкодавця про встановлення фідеїкоміса спадкоємець в усіх випадках мав право залишити за собою не менше чверті спадщини — чверті Фальцидія. Решта спадщини переходила до фідеїкомісарія, але вже з боргами спадкодавця.