57. Спільна власність

Не може бути кількох прав власності на одну й ту саму річ, проте одне право власності на одну і ту саму річ може належати кільком особам, і тоді наявне право спільної власності, яке римські юристи називали communio, condominium.

Оскільки річ в цілому і в усіх своїх частках належить всім власникам разом, то звідси випливає непорушне правило - розпорядження, володіння і користування річчю може здіснюватися тільки за згодою всіх співвласників.

Однак кожний із співвласників має право на свій розсуд розпоряджатися своєю часткою права спільної власності. Він може її продати, обміняти, передати в спадщину, подарувати і взагалі здійснити все, що не заборонено законом.

Однак переважне право на придбання відчужувальної одним із співвласників своєї частки права в спільній власності належить іншим співвласникам. Тільки при відмові їх від придбання зазначеної частки співвласник-відчужувач має , право продати свою частку будь-якій третій особі.

Кожний із співвласників правомочний вимагати розділу спільної власності в будь-який час. Інші співвласники не можуть йому в цьому відмовити, якщо тільки негайний розділ не зашкодить самій речі.

58. Спільна сумісна та спільна дольова власність.

Здійснюючи права власності, римляни помітили, що іноді трапляються такі випадки, що власниками на одну річ стають дві особи або й більше. Вважалося, що двох прав власності на одну річ існувати не може, а одне право власності просто поділяється на кілька частин.

Такий підхід означав, що при зменшенні або зростанні вартості речі змінювалася й вартість частки кожного з співвласників.

Римляни також розрізняли ідеальну і реальну частки кожного. Ідеальна частка — це та, яка належала особі на праві власності, а реальна — це та, якою він користувався фактично.

Всі співвласники були рівні у своїх правах, і якщо хтось хотів визначити подальшу долю речі, то це робилося лише за згодою інших співвласників. Якщо один із власників хотів продати свою частку, то пріоритетним правом придбання користувались інші власники.

Кожен власник мав права вимагати розподілу речі на частки у будь-який час, якщо це було можливо.

Вирізняли спільну сумісну та спільну дольову власність. За спільної сумісної власності розмір частки кожного не був визначений, а за дольової визначалися частки всіх співвласників.

59. Підстави виникнення та припинення права власності.

Право власності на дану річ може виникати у конкретної особи різними способами: особа виготовила річ самостійно, придбала шляхом купівлі-продажу, освоїла землю, яка до цього нікому не належала, і т.д. Дуже рано римляни у всьому різноманітті форм виникнення права власності стали розрізняти два самостійних, але тісно взаємопов'язаних моменти - спосіб набуття права власності та титул придбання. Факти, настання яких призводить до виникнення права власності у конкретної особи, називаються способами набуття права власності. Юридичні факти, службовці правовою основою виникнення права власності, називаються титулами придбання. Римське право з найдавніших часів всі способи набуття права власності поділяло на первісні й похідні. Початковий спосіб набуття права власності полягав у тому, що право власності на дану річ виникає вперше або проти волі колишнього власника. Похідний спосіб набуття права власності полягає в тому, що право власності переходить від однієї особи до іншої за їх взаємної волі, бажанням. Він заснований на договірних формах обороту. Основним титулом похідного способу, проте не єдиним, є договір. Сюди ж відноситься перехід права власності при спадкуванні - спадкоємець може стати власником успадкованого майна тільки за його згоди. Похідне придбання засноване на праві перед відвічному власника, виготовляється з його права - звідси й назва способу.

Переробка речей. Річ, зроблена майстром зі свого матеріалу, без сумніву, належить майстрові. У праві Юстиніана зафіксовано: якщо нову річ можна знову перетворити в матеріал, з якого вона зроблена, то її власником буде власник матеріалу, якщо ж ні, то право власності на неї належить її творцеві.

Набуття права власності за давністю. Спочатку набути право власності за давністю могли тільки римські громадяни і тільки на манципні речі. Строк давності встановлювався в один рік для рухомих речей і два роки для нерухомих. Претори розширили межі придбання, поширивши його і на інші верстви вільного населення. У праві Юстиніана було встановлено строки привласнювальної давності для рухомого майна три роки і для нерухомого - десять років. Однак для набуття права власності за давністю були потрібні такі умови: а) наявність правової підстави володіння; б) добросовісність власника, який не знав і не міг знати про своє незаконному володінні; в) безперервність володіння протягом встановленого строку. Крадені речі не могли перейти у власність за давністю володіння.

З'єднання і змішування речей. З'єднання речей мало місце у випадках, коли одна річ поглиналася інший так, що не можна було їх відокремити. Наприклад, при будівництві будинку використано колоду іншого власника. У цьому випадку власність на приєднану річ переходила до власника основної речі, який зобов'язаний був відшкодувати власнику приєднаної речі (колоди) її подвійну вартість. Змішання речей - це таке їх з'єднання, при якому неможливо встановити, яка з них поглинула іншу. В результаті змішання. Однорідних речей виникала спільна власність для двох або кількох власників.

Манципація - символічний акт, за яким у присутності п'яти свідків і вагаря відбувалася фактична передача речі відчужувачем набувачеві. Спочатку вагар дійсно зважував метал, за який річ відчужувалася, але з виникненням карбованої монети зважування стало символічним і лише підтверджувало дійсність передачі права.

Уступка права виникла же в преторського права і являла собою уявний судовий процес. Набувач вимагав річ, яку придбав, переконуючи, що вона належить йому. Відчужувач визнавав вимогу позивача. Претор, перед яким здійснювалась ця процедура, визнавав право власності за покупцем.

Передача. Була потрібна нова, більш проста, легка і доступна форма перенесення права. Така форма вже була в праві народів. Вона називалася-традиція і полягала у передачі фактичного володіння річчю від відчужувача до набувача, тобто виконання попередньої угоди, яким є договір купівлі-продажу, дарування тощо Для перенесення права власності за допомогою традиції мало значення підставу, за якою передача відбувалася. Цим підставою і була взаємна воля сторін, виражена в договорі, яка повинна була передувати передачі речі. Традиція ж була лише її виконанням, заключним актом. Спочатку традиція в Римі застосовувалася тільки для неманціпних речей, набувачі яких не мали римського громадянства. Проте вже за часів Юстиніана традиція через її простоти і доступності повністю витіснила як манципації, так і поступку права, ставши пануючою формою придбання права власності.

60. Умови набуття права власності.

Існували первісні та похідні способи набуття права власності. Первісний — це коли право власності виникає вперше або проти волі колишнього власника. До первісних способів належать: загарбання нічийних речей, переробка речей, набуття права власності за давністю, з’єднання і змішування речей, конфіскація.

Загарбання нічийних речей мало місце, коли ще було багато нічийних земель, лісів тощо. Вважалося, хто першим почав обробляти нічийну землю, той і має право власності на неї. Це саме стосувалося знахідки викинутих речей.

Переробка речей — виготовлення нової речі з якого-небудь матеріалу. Переробкою вважалася така діяльність, за якої річ втрачала свої попередні властивості і набувала нових. Право власності на річ у такому разі виникало у майстра, якщо річ не можна було перетворити наново на матеріал, а якщо це можна було зробити, то власність на річ виникала у власника матеріалів.

З’єднання мало місце тоді, коли одну річ поглинала інша так, що їх не можна було розділити.

Змішування — це таке з’єднання, за яким неможливо встановити, яка річ яку поглинула.

Набуття права власності за давністю володіння. Для набуття права власності необхідно було дотриматися таких умов: наявність правової основи володіння, добросовісність володільця, безперервність володіння, сплив установленого терміну (3 роки для рухомого майна, 10 — для нерухомого).

Право власності припинялося: а) внаслідок загибелі речі, якщо вона зникала фізично (була зламана чи спожита) або юридично (вилучалася з обігу); б) внаслідок відмови власника від права на річ (незалежно від того, чи буде вона супроводжуватись передачею речі іншій особі чи ні, наприклад, власник міг просто викинути непотрібну йому річ); в) якщо власник втрачав право власності на річ поза його волею (внаслідок конфіскації речі чи отримання іншою особою права власності на річ за давністю володіння).

Існували первісні та похідні способи набуття права власності. Первісний — це коли право власності виникає вперше або проти волі колишнього власника. До первісних способів належать: загарбання нічийних речей, переробка речей, набуття права власності за давністю, з’єднання і змішування речей, конфіскація.

Загарбання нічийних речей мало місце, коли ще було багато нічийних земель, лісів тощо. Вважалося, хто першим почав обробляти нічийну землю, той і має право власності на неї. Це саме стосувалося знахідки викинутих речей.

Переробка речей — виготовлення нової речі з якого-небудь матеріалу. Переробкою вважалася така діяльність, за якої річ втрачала свої попередні властивості і набувала нових. Право власності на річ у такому разі виникало у майстра, якщо річ не можна було перетворити наново на матеріал, а якщо це можна було зробити, то власність на річ виникала у власника матеріалів.

З’єднання мало місце тоді, коли одну річ поглинала інша так, що їх не можна було розділити.

Змішування — це таке з’єднання, за яким неможливо встановити, яка річ яку поглинула.

Набуття права власності за давністю володіння. Для набуття права власності необхідно було дотриматися таких умов: наявність правової основи володіння, добросовісність володільця, безперервність володіння, сплив установленого терміну (3 роки для рухомого майна, 10 — для нерухомого).

Право власності припинялося: а) внаслідок загибелі речі, якщо вона зникала фізично (була зламана чи спожита) або юридично (вилучалася з обігу); б) внаслідок відмови власника від права на річ (незалежно від того, чи буде вона супроводжуватись передачею речі іншій особі чи ні, наприклад, власник міг просто викинути непотрібну йому річ); в) якщо власник втрачав право власності на річ поза його волею (внаслідок конфіскації речі чи отримання іншою особою права власності на річ за давністю володіння).