118. Спадкова трансмісія.

Спадкова трансмісія — перехід права на прийняття спадщини до спадкоємців особи, яка мала право на спадщину і не прийняла її у зв'язку зі смертю.Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов'язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія).Отже, спадкова трансмісія можлива за наявності двох умов:якщо спадщину відкрито (спадкодавець помер)слідом за спадкодавцем помирає спадкоємець, не встигнувши у встановлений законом строк прийняти спадщину або відмовитися від неї.Трансмітент — спадкодавець, який помер.Трансмісари — особи, які успадковують замість трансмітента.Спадкову трансмісію не можна ототожнювати зі спадкуванням за правом представлення.

119. Черги спадкування.

Саме у «постійному едикті» вперше було передбачено існування чотирьох черг спадкоємців.

До першої належали всі діти покійного, а також особи, які прирівнювались до дітей (наприклад усиновлені). Причому до спадкування закликались не лише підвладні, а й еманциповані діти. Отже, спадкоємцями могли бути як агнати, так і когнати.

Другу чергу становилили всі агнати, що не потрапили до першої черги. Сюди ж зараховували патрона вільновідпущеника.

До третьої черги належали когнатські родичі спадкодавця, але не далі шостого ступеня. Крім того, у цьому класі спадкоємців діти спадкували після матері, так само як і вона після них.

Нарешті, до четвертої черги належав той з подружжя, хто залишався живим на момент смерті спадкодавця.

Динаміка правотворчості у цій галузі й надалі зберігала головну тенденцію: когнатські родинні зв'язки все більше вра-ховуються при спадкуванні — агнатська спорідненість втрачає значення.

Кожна попередня черга спадкоємців усувала наступну. Загалом при спадкуванні діяло правило рівності часток — або загальної для всіх, або в межах покоління (при спадкуванні дітьми частин батька за правом представництва).

Якщо ж спадкоємців не було взагалі, спадок визнавався виморочним і належав державі (в період домінату — іноді церкві).

Прийняття спадщини та його наслідки.

Відкриття спадщини виникало в момент смерті спадкодавця. Але для того, щоб спадщина стала власністю спадкоємців необхідно було вчинити певні дії. До таких дій відносилися наступні: необхідно було вжити заходів що виявлення повного розміру спадкового майна та його охорони; виявити і визначити кредиторів і боржників, а також розмір вимог та боргів кожного; виявити коло спадкоємців.

Вступ до спадщини в стародавньому праві здійснювався прямим виразом волі (оголошенням про прийняття спадщини), в преторському і більш пізньому юстиніанівському праві також шляхом здійснення певних дій, що свідчили про прийняття спадщини (наприклад, спадкоємець починає обробляти ділянку спадкодавця, тощо).

Отримуючи спадщину, спадкоємець отримував не тільки права, що випливали з неї, а й всі обов'язки спадкодавця, що він мав при житті. Навіть якщо спадщина складалася майже з одних боргів, особа, що її прийняла зобов’язана була всі борги сплатити. Тому спадкоємцям надавався певний строк для роздумів щодо отримання спадщини. При Юстиніані цей строк складав 9 місяців, а іноді збільшувався і до 1 року. Якщо особа протягом зазначеного строку явно не відмовлялася від спадщини, вважалося, що вона її прийняла.

Як вже зазначалося разом з правами до спадкоємця переходили і борги померлого. Отже, могла виникнути ситуація, коли вартість боргів перевищувала вартість активу спадщини. В цьому випадку особа, що її прийняла зобов’язана була відповідати по боргах спадкодавця не тільки в розмірі отриманої спадщини, а й додатково всім своїм майном. Для врегулювання даної ситуації при Юстиніані було встановлене правило, що у випадку якщо спадкоємець здійснить оцінку спадкового майна за участю нотаріуса, оцінника та всіх зацікавлених осіб, то відповідальність спадкоємця обмежувалася тільки вартістю спадкового майна. Ця пільга називалася beneficium inventarii. Опис та оцінка в даному випадку повинні бути здійснені не пізніше 3 місячного строку з моменту відкриття спадщини.

Досить часто виникали ситуації, що хоча в спадщині актив і переважав над пасивом, у спадкоємця досить було багато власних боргів. А тому отримана спадщина змішувалася з власним майном спадкоємця. Таким чином, і кредитори спадкодавця, і давнішні кредитори спадкоємця тепер могли отримати задоволення своїх вимог з одного спільного майна. У випадку нестачі майна на всіх, кредитори спадкодавця ризикували не отримати належних їм виплат.

Для забезпечення інтересів кредиторів спадщини преторським едиктом була введена пільга відокремлення (beneficium separationis). Ця пільга полягала в тому, що для виплати боргів, із загального майна має бути виділена частка, що перейшла у спадщину. Із цієї частки, в першу чергу, задовольнялися інтереси кредиторів спадкодавця, легатарієв, і тільки потім, якщо залишиться майно, всіх інших кредиторів спадкоємця.

У випадку існування зобов’язання між спадкодавцем і спадкоємцем, воно із прийняттям спадщини припинялося, оскільки в даному випадку і боржник і кредитор збігалися в одній особі.