116. Спадкування за заповітом.

Як зазначав Ульпіан, заповіт — це правомірна фіксація нашого наміру, складеного в урочистій формі для того, щоб воно мало силу після нашої смерті. Однак, заповітом визнавалося не будь-яке розпорядження на випадок смерті, а тільки те, зміст якого чітко визначав коло спадкоємців (heredis institutio).

Щоб укласти заповіт, особа повинна була мати спеціальну здатність — testamentifactio activa (здатність укладати заповіт). Такої здатності не мали неповнолітні, недієздатні, особи, засуджені за деякі види злочинів тощо.

Форма заповіту в різні історичні періоди була різною. Найбільш формалізованою і громіздкою вона була в античний період, потім поступово спрощувалася. Однак, навіть в юстиніанівську епоху вона залишалася досить складною. Для укладення заповіту необхідна була присутність семи свідків, хоча письмова форма і не була обов’язковою. У будь-якому разі, особа, що приймала спадщину, повинна була володіти testamentifactio passiva, тобто мати можливість бути призначеною спадкоємцем. Такої можливості не мали, наприклад, особи, які в момент смерті спадкодавця ще не були зачаті, а також діти державних злочинців тощо.

Інколи тestamentifactio passiva могло обмежуватися певними умовами. Так, за законом Августа про боротьбу з безшлюбністю неодружені чоловіки віком від 25 до 60 років та незаміжні жінки 20—50 років могли отримати спадщину тільки після близьких родичів. Після будь-якого іншого заповідача вони отримували спадщину тільки в тому разі, якщо протягом 100 днів після відкриття спадщини одружувалися.

Допускалося призначення спадкоємця під відкладальною умовою. В такому разі моментом відкриття спадщини вважався не день смерті спадкодавців, а день настання певної умови. Найпоширенішим прикладом відкладальної умови може бути підпризначення спадкоємця (substitutio). Суть його зводилася до того, що крім основного призначався додатковий спадкоємець на той випадок, якщо основний за певних причин не прийме спадщину (внаслідок смерті, відмови від прийняття, інших обставин).

В деяких випадках заповіт супроводжувався покладенням (modus). Суть заповідального покладення полягала у зобов’язанні спадкоємця вчинити певні дії на користь третіх осіб або самого померлого (наприклад, організація поховання або встановлення пам’ятника на могилі).

117. Спадкування за законом.

Інститут спадкування за законом остаточно сформувався при Юстиніані. Всі спадкоємці поділялися на чотири класи. Представники класів спадкували один за одним. Так, представники другого класу спадкували, якщо не було представників першого. Представники третього спадкували, якщо не було представників ні першого, ні другого класів і т. д.

І клас складали всі низхідні родичі спадкодавця (сини, доньки, онуки, онучки, тощо). Причому, прийняття спадщини найближчим низхідним родичем виключало можливість її отримання більш далеким родичем. Винятком із цього правила були випадки, коли один із найближчих родичів (наприклад, син) уже помер. Тоді замість нього спадкували більш далекі родичі (його діти), які для померлого були онуками. Але вважалося, що діти спадкують замість свого батька, а тому й були безпосередніми спадкоємцями свого діда. Такі правовідносини називалися спадкуванням за правом представництва. Тобто, діти представляли свого батька.

ІІ клас за новелами Юстиніана складали родичі по висхідній лінії (батько, мати, дід, баба), а також рідні брати та сестри (та діти вже померлих братів і сестер).

ІІІ клас складали нерідні брати та сестри (та діти померлих раніше нерідних братів та сестер (за правом представництва).

Представниками ІV класу були всі інші кровні родичі (без обмежень). Причому, як і в інших класах, ближчі родичі мали перевагу перед більш далекими. Спадщина між ними розділялася і право представництва не допускалося.

Один із подружжя, що пережив іншого, спадкував тільки в тому разі, якщо жоден із представників вище перелічених класів не прийняв спадщину. Винятки складали вдови, що не мали власного майна чи посагу, які дозволяли б їм жити відповідно до їхнього соціального статусу. Ці вдови мали право на обов’язкову частку в спадщині, що складала одну чверть від її вартості. Чоловік не міг позбавити свою дружину цієї частки.

На відміну від заповіту, де спадкодавець міг визначити частку спадщини для кожного із спадкоємців, спадкування за законом передбачало рівні частки для всіх представників відповідного класу. Якщо спадкоємців було двоє, спадщина поділялася між ними навпіл, якщо троє — на три рівні частини, якщо четверо — відповідно на чотири. У випадку відмови одного із спадкоємців від спадщини, його частка розподілялася між іншими в рівних долях.

Те ж стосувалося і випадків спадкування за правом представництва. Оскільки діти померлого спадкоємця приймали спадщину замість нього (а не від свого імені), то вони відповідно отримували частку, яка повинна належати одній особі (померлому спадкоємцеві). Потім ця частка розподілялася між ними в рівних долях.