
- •1 Поняття та система римського права.
- •2 Періоди розвитку римського права.
- •3 Предмет римського права.
- •4 Поняття та співвідношення ius privatum та ius publicum.
- •5. Система римського публічного права.
- •6. Система римського приватного права.
- •7. Поняття та види джерел права.
- •8. Звичай як джерело римського приватного права.
- •9. Постанови народних зборів (leges), постанови сенату (senatusconsulta) та імператорські конституції як джерело римського приватного права.
- •10. Закони XII таблиць.
- •11. Преторські едикти як джерело римського приватного права.
- •12. Діяльність юристів як джерело римського права.
- •13. Кодифікація римського права.
- •14. Кодифікація Юстініана.
- •15. Виникнення державного суду.
- •16.Види судового процесу.
- •17. Стадійність цивільного процесу.
- •18. Загальна характеристика легісакційного процесу.
- •19. Загальна характеристика формулярного процесу.
- •20. Загальна характеристика екстраординарного процесу.
- •21. Поняття та види позовів.
- •22. Речові та особисті позови.
- •23. Позови за аналогією та позови з фікцією.
- •24.Особливі засоби преторського захисту.
- •25. Законні строки. Позовна давність.
- •26. Суб’єкти права.
- •27. Статуси правоздатності.
- •28. Правоздатність і дієздатність фізичних осіб.
- •29. Правовий статус римських громадян.
- •30. Правовий статус латинів.
- •31. Правовий статус перегринів.
- •32. Правовий статус рабів.
- •33. Правовий статус вільновідпущеників.
- •34. Правовий статус колонів.
- •35. “Юридичні особи”.
- •36. Агнатське та когнатське споріднення.
- •37. Поняття та види сім’ї.
- •38.Поняття та види шлюбу.
- •40. Шлюб з чоловічою владою (cum manu).
- •41. Шлюб без чоловічої влади (sine manu).
- •42. Конкубінат.
- •43. Підстави припинення шлюбу.
- •44. Правові відносини подружжя.
- •45. Правові відносини батьків та дітей.
- •46. Встановлення батьківської влади.
- •47. Всиновлення та взаконення.
- •48. Припинення батьківської влади.
- •49. Поняття речей та їх класифікація.
- •50. Поняття та види володіння.
- •51. Тримання речі (detentio).
- •52. Встановлення і припинення володіння.
- •53. Захист володіння.
- •54. Поняття та зміст права власності.
- •55. Елементи права власності.
- •56. Види власності.
- •57. Спільна власність
- •58. Спільна сумісна та спільна дольова власність.
- •59. Підстави виникнення та припинення права власності.
- •61. Способи захисту права власності.
- •62. Поняття та види прав на чужі речі.
- •63. Поняття та види сервітутів.
- •65. Заставне право.
- •66. Поняття зобов’язання (obligatio).
- •67. Кредитор та боржник як сторони в зобов’язанні.
- •68. Групи дій для виникнення зобов’язання.
- •69. Засоби примусу боржника до виконання своїх обов’язків.
- •70. Види зобов’язань.
- •71. Особистий характер зобов’язань.
- •72. Заміна осіб в зобов’язанні в період принципату.
- •73. Новація (novatio).
- •74.Ведення справи через представника (cognitor).
- •75. Цесія (cessio).
- •77. Зобов’язання з множинністю сторін.
- •78. Подільні та неподільні зобов’язання.
- •79. Кореальні зобов’язання (obligatio correalis).
- •80. Виконання зобов’язань.
- •81. Прострочка виконання зобовязання (mora).
- •82. Неможливість виконання зобовязання та відповідальність за неї боржника.
- •83. Поняття гарантій виконання зобов’язання.
- •84. Особисті та реальні гарантії зобов’язань. Гарант. Застава.
- •85.Припинення зобов’язання.
- •86. Виконання (solutio) зобовязання як один із способів його припинення.
- •87. Заміна виконання (datio in solutum) зобовязання.
- •89. Мирова угода.
- •90. Злиття зобов’язань (confusio).
- •91. Поняття договору за римським правом.
- •92. Сторони в договорі (контрагенти).
- •93. Види договорів.
- •94. Предмет договору.
- •95. Умови дійсності договорів.
- •96. Зміст договору.
- •97. Мета, для якої укладався договір (кауза).
- •98. Умови договору.
- •99. Укладення договору.
- •100. Поняття та види пактів.
- •101. Поняття та види зобов’язань ніби-то з договору (quasi ex contractu).
- •102. Ведення чужих справ без доручення (negotiorum gestio).
- •103. Зобов’язання з безпідставного збагачення.
- •105. Система деліктних зобов’язань.
- •106.Структура приватного делікту.
- •107. Види деліктів.
- •108. Зобов’язання ніби-то з деліктів (quasi ex delicto).
- •109. Квазіделікти, як зобов’язання за неправомірне заподіянні майнової шкоди.
- •110. Види зобов’язань ніби-то з деліктів.
- •111. Загальні положення про спадкоємство.
- •112. Поняття спадкоємства та його види.
- •113. Стадії процесу спадкоємства.
- •114. Відкриття спадщини.
- •115.Вступ у спадщину.
- •116. Спадкування за заповітом.
- •117. Спадкування за законом.
- •118. Спадкова трансмісія.
- •119. Черги спадкування.
- •120. Поняття та види легатів (legata).
- •121. Фідеікоміси (fideicomissa).
106.Структура приватного делікту.
Приватні правопорушення, або як їх називали римляни, деліктні правопорушення завдавали шкоду правам та інтересам окремих приватних осіб, а тому і наслідком зазначених правопорушень був обов’язок того, хто його спричинив відшкодувати заподіяну шкоду. Це відшкодування заключалося у виплаті потерпілому суми вартості майна або інших об’єктів, що були знищені або пошкоджені та у сплаті потерпілому відповідного штрафу.
Однак, як зазначає І.Б. Новицький в коло приватних правопорушень римське право включає і такі, які з сучасної точки зору, є важкими кримінальними злочинами (наприклад, грабіж, крадіжка, тощо.).
У потерпілого до правопорушника виникало право вимагати шляхом пред'явлення позову відшкодування заподіяних йому збитків (actio геі persecutoriae) або сплати штрафу (actiones poenales) чи винагороди за збитки і штрафу (actiones mixtae), тобто змішані позови.
Як і система контрактів, так і система деліктів мала замкнутий характер, включаючи вичерпний перелік правопорушень.
Деліктом визнавалися і мали наслідком відповідальність тільки ті правопорушення, що в законі визначалися як: особиста образа, крадіжка, неправомірне знищення або пошкодження чужого майна, грабіж.
Для настання деліктної відповідальності вимагалася наявність певного юридичного складу.
фактична шкода, що заподіяна протиправними діями однієї особи іншій;
винна протиправність дій особи, що вчинила шкоду;
визнання законом зазначеної протиправної дії як приватноправового делікту.
107. Види деліктів.
Система деліктних зобов’язань характеризувалася тим, що в Римі існував певний вичерпний перелік правопорушень, що вважалися деліктами.
Furtum (крадіжка). Поняття крадіжки в римську епоху дещо відрізнялося від сучасного її розуміння. Тоді крадіжкою вважалося будь-яке протиправне вилучення об’єкта правовідносин. Причому, перелік цих об’єктів не обмежувався речами — він включав і деякі можливості (володіння, користування).
«Крадіжка — це вилучення речі, здійснене обманом з метою збагачення, незважаючи на те, чи це вилучення самої речі, чи користування, чи володіння нею».
До крадіжки користування (furtum usus) належали такі ситуації, коли позикоотримувач або зберігач чужих речей перевищував межі своєї компетенції щодо цих речей і неправочинно їх використовував.
Крадіжкою володіння (furtum possessionis) називалися такі відносини, в яких заставодавець неправомірно заволодівав річчю, яку раніше передав у заставу (в цьому випадку власник здійснював крадіжку власної речі ).
До крадіжки також належало і furtum proprietatis (крадіжка власності). Про такий вид крадіжки римляни говорили тоді, коли узуфруктарій змінював господарське призначення речі.
Rapina (грабіж). Це вилучення чужого майна із застосуванням сили. Постраждалому від грабежу надавався позов actio vi bonorum raptorum (позов про майно, вилучене силою). Особливістю була можливість постраждалого протягом року вчинити зазначений позов та отримати штраф у чотирикратному розмірі від вартості втраченого майна (D. 47.8.2). У разі подання позову після спливу річного строку, пограбований мав право на просте відшкодування справжньої вартості вилученого. Від крадіжки грабіж відрізнявся браком таємниці здійснюваного.
Damnum iniuria datum (протиправне заподіяння майнової шкоди). На початку республіканського періоду римське право не знало загального делікту, який би обумовлював відповідальність за заподіяння шкоди. В стародавньому праві (в Законах ХІІ таблиць) передбачалася відповідальність лише за окремі випадки пошкодження або знищення майна. Причому коло таких випадків було досить обмеженим, бо охоплювало переважно земельно-господарські відносини. Зокрема, відповідальність передбачалася за: вирубку лісу, підпал будинку або хліба тощо.
Загальний делікт пошкодження чужих речей з’явився в ІІІ ст. до н. е. у зв’язку з виданням закону Аквілія (286 р. до н. е.). Цей закон був прийнятий на пропозицію плебейського трибуна Аквілія. Закон складався з трьох глав, що передбачали різні види деліктів. Перша глава передбачала відповідальність за вбивство чужого раба або худоби. Цю відповідальність встановлювали у вигляді обов’язку сплатити за знищену річ найвищу ціну за цінами поточного року. Друга передбачала переслідування додаткового кредитора за прощення боргу із стипуляції на шкоду основному кредитору. Третя глава відносилася до будь-яких пошкоджень будь-яких речей: винний зобов’язаний був сплатити власнику речі штраф у розмірі найвищої ціни речі протягом останніх 30 днів (Gai. 3.210). Отже, як бачимо, перша та третя глави безпосередньо стосуються деліктної відповідальності, тому, вважається, саме цей закон став підґрунтям для розвитку інституту зобов’язань з деліктів у стародавній римській науці. Початкова практика застосування Закону Аквілія зводилася до притягнення до відповідальності лише тоді, коли шкода заподіяна безпосередньо фізичним впливом на конкретну річ «corpore corpori datum». Пізніше, Закон Аквілія стали застосовувати ширше: навіть коли шкода заподіяна не безпосередньо «corpore corpori», але при цьому є вина заподіювача, постраждалому надавався позов за аналогією, що випливав із закону Аквілія (actio legis Aquiliae utilis).
Iniuria (образа особистості). Закони ХІІ таблиць розрізняли три види особистої образи: а) membrum ruptum (пошкодження кінцівок людського тіла), що каралося за принципом «око за око» якщо сторони не домовляться про викуп, б) os fractum (пошкодження внутрішньої кістки або тяжке тілесне ушкодження), що каралося штрафом на користь позивача, в) iniuria (інші види особистих образ, внаслідок певної дії), які каралися штрафом на користь позивача.
В класичний період (принципат) делікт iniuria дещо вдосконалили. Зокрема, відповідальність наставала за будь-яку протизаконну образу, і відтепер не обмежувалася дією, а охоплювало будь-яке неповажне та принизливе ставлення до чужої особистості. З іншого боку дана норма була конкретизована, оскільки обов’язковою умовою для застосування відповідальності повинно бути бажання образити (animus iniurandi).