103. Зобов’язання з безпідставного збагачення.

Під безпідставним збагаченням римляни розуміли перехід одного майна або будь-яких його частин (грошової суми, речей, прав тощо) від однієї особи до іншої без достатніх правових підстав. Правовими підставами збагачення були передбачені законами юридичні факти, як, наприклад, укладення контрактів купівлі-продажу, дарування тощо. У разі помилкового платежу або інших дій, що не ґрунтувалися на законі та волі сторін, проти неналежного кредитора надавався кондикційний позов (condictio). Така норма ґрунтувалося на розумінні того, що безпідставне виконання існотно погіршує становище того, хто його здійснив. «Відповідає вимогам природи, щоб ніхто не збагачувався за рахунок погіршення становища іншого» .

Залежно від предмета кондикційні позови поділялися на: condictio certae pecuniae (позов про повернення певної грошової суми), condictio certae rei (позов про повернення певної речі), condictio incerti (позов про повернення іншого безпідставного збагачення).

Основними видами позовів з безпідставного збагачення були: condictio indebiti (позов про повернення неналежно сплаченого), condictio causa data causa non secuta (позов про повернення надання, мети якого не досягнуто), condictio ex causa furtiva (позов про повернення отриманого внаслідок крадіжки), condictio ob turpem causam (позов про повернення переданого на порочних підставах), condictio sine causa (позов про повернення переданого без належної підстави) та ін.

Condictio indebiti (позов про повернення неналежно сплаченого). У разі помилкової сплати неіснуючого боргу уявний кредитор зобов’язаний був повернути все отримане особі, що сплатила. Condictio indebiti — це позов, що надавався для здійснення вимоги про повернення помилково сплаченого (Gai 3.91). Щоб отримати такий позов, потрібні були дві умови: відсутність боргу та помилка обох сторін в існуванні боргу. Якщо неіснуючий борг виконується свідомо, то вимагати його повернення не можна (D. 12.6.50). Condictio causa data causa non secuta (позов про повернення надання, мети якого не досягнуто). Цей позов надається у тих випадках, коли одна особа отримує від іншої особи певне майно (речі, гроші) для певної мети, але ця мета не досягається. Наприклад, чоловік отримав посаг від батька нареченої для забезпечення належного існування молодої сім’ї, але весілля за певних обставин не відбулося. В такому разі немає мети, заради якої отримали майно (немає сім’ї). Наслідком такого юридичного факту ставав обов’язок того, хто отримав майно, повернути його попередньому власникові.

Condictio ex causa furtiva (позов про повернення отриманого внаслідок крадіжки). Майно, що злочинець отримав внаслідок крадіжки, не переходило до його власності. А тому, коли справжній власник хотів повернути його, він міг скористатися звичайним віндикаційним позовом. Але виходячи із принципу «ненависті до злодіїв» та осуду таких дій, а також внаслідок спрощення процедури та ліквідації формальностей, римське суспільство та держава надавали і зазначений вище додатковий позов. За цим позовом особа вимагала повернення майна, що незаконно вибуло з її володіння. Правовою підставою подання позову був факт незаконного збагачення за рахунок майна іншого.

Condictio ob turpem causam (позов про повернення переданого на порочних підставах). Порочними підставами вважалися такі наміри, що суперечили моральним традиціям Стародавнього Риму. При цьому для виникнення права на позов порочний намір (turpitudo) повинен бути тільки з боку того, хто отримує вигоду (D. 12.5.4.2). Наприклад, коли грошова сума виплачується для того, щоб отримувач не здійснював вбивство (D. 12.5.2). Якщо обидві сторони брали участь в угоді, що суперечила моралі, повернення майна неприпустиме.

Condictio sine causa (позов про повернення переданого без належної підстави). На відміну від попередніх позовів, до цієї групи входили всі позови, що не мали чітко визначених індивідуальних ознак. Це так званий загальний позов про повернення безпідставного збагачення. Він надавався за умови безпідставного збагачення за рахунок чужого майна без визначення конкретних умов позову. Відмінною рисою такої кондикції був факт переходу чужого майна до власності іншої особи без достатніх підстав, а тому віндикаційний позов про витребування речей з чужого незаконного володіння пред’явлений бути не міг.

Різновидом condictio sine causa був випадок, коли майно поступало у власність набувача на законних підставах, але потім ці підстави відпадали (causa finita). Наприклад, особа що передала заставу, виконала забезпечене нею зобов’язання, але об’єкт застави не отримала. З огляду на це, заставоутримувач володів нею без достатніх підстав, а тому застосовувався даний вид кондикції.

104. Поняття приватного делікту.

Римське право розрізняло два види правопорушення: приватні правопорушення (delictum privatum) та публічні злочини (crimen publicum). Злочини — це ті правопорушення, що завдавали шкоди інтересам держави і суспільства в цілому. Приватні правопорушення, або як їх називали римляни, деліктні правопорушення завдавали шкоди правам та інтересам окремих приватних осіб, а тому й наслідком зазначених правопорушень був обов’язок того, хто його спричинив, відшкодувати заподіяну шкоду. Це відшкодування полягало у виплаті потерпілому суми вартості майна або інших об’єктів, що були знищені або пошкоджені, та у сплаті потерпілому відповідного штрафу.

Однак, як зазначає І. Б. Новицький до кола приватних правопорушень римське право включає і такі, які під сучасноим кутом зору є важкими кримінальними злочинами (наприклад, грабіж, крадіжка тощо).

В науці римського права існує досить поширена думка, що корені обов’язку відшкодування та сплати штрафу за деліктне правопорушення знаходяться в далекому минулому, коли на ранній стадії розвитку суспільства була поширена особиста помста. Саме з тих часів, як вважається, почалося розвиватися правило, що той, хто заподіяв шкоду іншому, повинен понести за це покарання. Правовий принцип рівності шкоди та покарання за це вперше був виражений у системі таліона (talio) «око за око, зуб за зуб». Вважалося, що при рівних пошкодженнях постраждалого та правопорушника поновлюється загальна гармонія взаємовідносин.

Однак, заподіювач міг домовитися з ображеним щодо викупу своєї вини шляхом сплати певної суми коштів. З розвитком правових ідей та принципів на території Римської держави кровну (особисту) помсту заборонили, єдиним способом примирення став обов’язок заподіювача шкоди сплатити певний штраф ображеному та винагороду за шкоду і образу.

Особливістю деліктної відповідальності за стародавнім римським правом був, у деяких випадках, обов’язок однієї особи відповідати за деліктне правопорушення, вчинене іншою особою. Це стосувалося тих ситуацій, коли правопорушення здійснювалося підвладним або рабом. У такому разі наслідком правопорушення ставав обов’язок домовладики або рабовласника видати потерпілому винуватця (noxae deditio). Причому постраждалий отримував ноксальний позов (від noxae) проти домовладики або рабовласника. Останній, однак, міг позбутися обов’язку видачі особи, сплативши відповідну компенсацію (poena). Таким чином він урівноважував моральний аспект правовідносин і «очищував» заподіювача від обов’язку бути тілесно покараним. Це дозволяло звести ефект від особистої образи до звичайного майнового правопорушення.

Однак незважаючи на те, що ноксальний позов подавався до домовладики, ноксальна відповідальність завжди йшла за правопорушником. При цьому застосовувався принцип «noxa caput sequitur» («покарання йде за особою»). Тому відповідальність завжди переходила на того домовладику, до сім’ї якого тоді належав порушник.

Схожий порядок Закон ХІІ таблиць поширив на домашніх тварин, що належали до манципних речей, та собак (на них цей режим був поширений згідно з lex Pesolania). У такому разі постраждалому надавався позов actio de pauperie, згідно з яким хазяїн зобов’язаний відшкодувати шкоду або видати тварину. Підставою відповідальності за actio de pauperie є несподівана буйність тварини, природі якої, вважалося, властива спокійна та мирна поведінка.