82. Неможливість виконання зобовязання та відповідальність за неї боржника.

Неможливість виконання зобов’язання могла наставати з вини сторін або без такої. У разі неможливості виконання без вини боржника, він звільнявся від відповідальності. Відсутність вини обґрунтовували дією непереборної сили (vis maior), тобто наявністю об’єктивних чинників. Наприклад, випадковою вважалася загибель речі внаслідок землетрусу, повені тощо. В такому разі необхідно було визначити особу, що несе ризик загибелі речі. Римляни зазначали, що «res perit domino» (річ гине на шкоду власникові). Обставини непереборної сили могли звільняти від виконання тільки тих зобов’язань, об’єктом яких були речі, що загинули. Якщо йшлося про родові або грошові зобов’язання, неможливість виконання виключалася.

Коли ж неможливість виконання наставала з вини боржника, він ніс відповідальність. Форми відповідальності в різні періоди були неоднаковими. На раніших етапах існування римського суспільства відповідальність мала особистий характер (покарання було спрямоване саме на особу боржника) та застосовувалася кредитором. Він міг прив’язати боржника кайданами, продати його в рабство тощо. Таке становище існувало до IV ст. до н. е. Його пом’якшив закон Петелія, який встановив, що стягнення треба накладати не на особу, а на майно боржника, яке, своєю чергою, було гарантією належного виконання зобов’язання.

Підставою для притягнення боржника до відповідальності в Стародавньому Римі була вина. Римляни розрізняли два види вини. Найтяжчою була вина, основою якої був умисел (dolus). Іншою формою визнавалася вина у формі необережності (culpa). Необережність, своєю чергою, також поділялася на види: груба необережність (culpa lata) і легка необережність (culpa levis). Різновиди необережності визначали так. Грубою визнавали таку, за якої людина не розуміє того, що має розуміти будь-яка пересічна особа (non intellegere quod omnes intellegunt). Легка — це поведінка, якої не допустив би гарний хазяїн (bonus paterfamilias, diligentissimus).

Боржник відповідав за dolus, якщо неможливість виконання наставала в результаті його умисних дій. Наприклад, він свідомо знищив або пошкодив річ, яку взяв у тимчасове користування.

Притягуючи до відповідальності за culpa, римляни враховували міру дбання про майно (diligentia) або наявність необхідної професійної підготовки для здійснення певної діяльності. Боржник має передбачати негативні наслідки своїх дій, і якщо він поводиться як нормальний хазяїн, а шкода все ж таки виникає, він не несе відповідальності за необережність. Із сказаного випливає висновок, що римляни, визначаючи ступінь необережності, послуговувалися не конкретними нормами, а так званими абстрактними критеріями — нормальний хазяїн, поганий хазяїн.

Однак, були й такі види правовідносин, коли йшлося не про абстрактну необережну вину (culpa in abstracto), а про необережну вину за конкретними критеріями (culpa in concreto). Саме така могла виникати тоді, коли правовідносини вимагали від суб’єкта ставлення до майна не просто як нормального хазяїна (будь-якого середньостатистичного), а такого, ніби це майно є його власністю. Наприклад, за договором товариства кожен з товаришів був зобов’язаний дбати про спільне майно так, як він дбав би про свою власність (diligentia quam suis rebus adhidere solet).

Якщо боржник все-таки дбав про майно, а шкода настала, то римляни говорили про випадок (casus). За випадок боржник відповідальності не ніс. Тобто всі витрати за випадково загибле майно відшкодовував його власник, позаяк ні до кого не міг пред’явити позов. Єдиним винятком з цього правила була можливість підвищеної відповідальності, встановленої преторським едиктом для хазяїв трактирів, постоялих дворів, кораблів за речі, прийняті на зберігання од відвідувачів та пасажирів.