81. Прострочка виконання зобовязання (mora).

Стародавнє римське приватне право знало два види прострочення виконання: прострочення боржника (mora debendi) і прострочення кредитора (mora accipiendi).

Прострочення боржника наступало тоді, коли зобов’язання треба було виконати у належний строк, а боржник з певних причин цього не зробив. Отож, якщо внаслідок прострочення боржника зобов’язання втрачало інтерес для кредитора, таке прострочення означало повне невиконання.

Юридично боржник міг визнаватися таким, що прострочив у випадку несвоєчасного виконання договору. Але не всі договори в римському праві обмежувалися чіткими термінами виконання. Тому кредитор, який хотів прийняти виконання за договором з невизначеною датою, застовував процедуру особливого нагадування з вимогою виконати договір (interpellatio). Interpellatio не вимагалося при зобов’язаннях з визначеним строком дії (боржник визнавався таким, що прострочив після настання певної дати) та зобов’язаннях ex delicto, що має особливе значення для витребування краденої речі. Злодій визнавався таким, що прострочив автоматично.

Прострочення боржника мало для нього низку негативних наслідків. Так, mora debendi мало своїм наслідком perpetuatio obligationis. Тобто, борг ставав постійним, і з цього моменту боржник відповідав за загибель або пошкодження речі, незалежно від причини, навіть у результаті дії непереборної сили. Крім того, кредитор мав право вимагати повного відшкодування збитків та шкоди, які виникали внаслідок невиконання зобов’язання. Постійність боргу означала, що навіть якщо річ, що не була передана вчасно, загине, її все одно мусять передати (грошима). Про такий підхід свідчить норма, яка зазначає, що раб повинен бути переданий і «мертвим» (так ніби він був живим), тобто за нього треба було сплатити відповідну суму грошей.

Іншим негативним наслідком прострочення був обов’язок боржника у разі збільшення вартості предмета договору сплатити більшу суму, аніж передбачалася договором, а в разі зменшення вартості сума належна з боржника, що прострочив, залишалася на рівні, встановленому договором (не зменшувалася). Найвищу ціну речі (що склалася за період між виникненням прострочення та присудженням) сплачував злодій. Для інших боржників сума боргу зростала до найвищої ціни речі в певний період лише тоді, коли кредитор доводив, що продав би річ саме в той час, коли ціна на неї була найвищою.

За прострочення з боржника стягували відповідні проценти.

Прострочення припинялося, якщо боржник сплачував кредитору всю суму боргу (в тому числі відшкодовував збитки та сплачував проценти). Цю процедуру називали purgatio morae (очистити прострочення). Такі ж наслідки стосувалися і випадків, коли сторони домовлялися про продовження договірних правовідносин. Кредитор не міг відмовитися від purgatio morae, позаяк його самого могли визнати таким, що прострочив.

Прострочення кредитора наставало у разі неприйняття ним без поважних причин виконання зобов’язання, запропонованого боржником. Наслідком такого прострочення був перерозподіл ризиків. У разі загибелі речі, після настання прострочення кредитора, боржника звільняли від обов’язку надавати її. Це стосувалося і родових речей, адже вважалося, що річ, яка доставлена до кредитора і підлягала передачі йому, втрачала свої родові якості.

Метою встановлення прострочення кредитора було послаблення відповідальності боржника: якщо до прострочення він відповідав би навіть за легку необережність, то з моменту прострочення — тільки за умисел або грубу необережність. З цього часу припинялося нарахування процентів, якщо воно було встановлене для боржника. Крім того боржнику дозволялося здати предмет зобов’язання до храму або суду з тим, щоб надалі не опікуватися ним.