78. Подільні та неподільні зобов’язання.

При виконанні такого зобов’язання було необхідно визначитись з тим, хто і в яких долях повинен його виконувати. Римляни поділяли зобов’язання з множинністю сторін на подільні та неподільні. До подільних відносилися ті, в яких кожен із боржників міг виконати тільки свою частину зобов’язання, а кредитор мав право отримати тільки свою долю за зобов’язанням. Подільні зобов’язання виникали в тих випадках, коли ні з їх суті, ні з закону не виникало обов’язку відповідати спільно по всій сумі. Так, особи, що взяли в борг певну суму грошей могли повернути її в рівних частках

До неподільних, навпаки, відносилися ті зобов’язання в яких боржники зобов’язані були виконати зобов’язання солідарно. Теж стосувалося і кредиторів – кожен з них мав права вимагати від боржника виконання всього зобов’язання. Солідарність виконання поділялася на два види:

а) вибіркова солідарність – активна (при множинності кредиторів, коли кожен з них має право вимагати виконання зобов’язання на свою користь), пасивна (при множинності боржників, коли від кожного можна вимагати виконання зобов’язання повністю). Виконання на користь одного з кредиторів (при активній солідарності) або одним з боржників (при пасивній) всього зобов’язання тягнуло за собою його припинення. Характерним для цих зобов’язань було те, що боржник який сплатив борг за всіх не мав права регресної вимоги (regressum) до інших боржників, а кредитор, що одноособово отримав виконання не був зобов’язаний ділити вигоду з іншими, якщо між солідарними боржниками (або кредиторами) не було відповідного договору;

б) кумулятивна солідарність мала місце тільки при пасивному зобов’язанні (коли на боці боржника перебувало декілька осіб). При такій солідарності кожен з боржників відповідає по зобов’язанню в повній мірі і виконання зобов’язання одним з них не звільняє від цього інших. Так, особи, що спільно вчинили правопорушення, наприклад крадіжку, відповідали кожна повністю за штрафним позовом (actio poenatis). Причому сплата однією особою штрафу не звільняла від цього обов’язку інших. Таким чином, кредитор стільки разів отримував суму штрафу, скільки було боржників.

79. Кореальні зобов’язання (obligatio correalis).

Солідарність в римському праві мала дві форми в залежності від того чи виникала вона незалежно від волі сторін зобов’язання (наприклад, відповідальність декількох опікунів неповнолітнього) чи за волею учасників зобов’язаних (наприклад, договір про спільне виконання певних дій). Зобов’язання першої групи називалися солідарними у власному розумінні цього терміну, а зобов’язання другої групи називалися кореальними (obligatio correalis). Особливістю останніх було те, що вони припинялись з моменту проходження першої судової стадії (у претора) і засвідчення спору свідками (litis contestatio) незалежно від подальшого вирішення спору судом. Хоча, багато науковців зазначають, що принципової різниці між цими двома формами не було.

80. Виконання зобов’язань.

Виконання зобов’язання передбачало здійснення боржником певних передбачених дій на користь кредитора. Кредитор, своєю чергою, повинен був прийняти ці дії. У разі безпідставної відмови кредитора прийняти виконання зобов’язання, боржник отримував право вимагати припинення зобов’язання, що призводило до його звільнення від виконання, а зобов’язання вважалося формально виконаним. Звичайно, випадки, коли виконання зобов’язань не приймалося, не досить часто зустрічалися в римському суспільстві, а тому для звільнення боржника від кредитора законодавство передбачало низку вимог:

Виконання зобов’язання або платіж за зобов’язанням повинна була здійснювати особа, спроможна розпоряджатися своїм майном. Римське право передбачало необхідність виконання зобов’язання боржником особисто лише тоді, коли це зобов’язання мало особистий характер — in faciendo (наприклад, ніхто, крім боржника, не мав певних здібностей і ніхто не міг виконати це зобов’язання за нього). У всіх інших випадках зобов’язання могло бути виконане третьою особою, а також на користь третьої особи, якщо вона була визначена кредитором за договором поруки (procurator);

Виконання повинно бути повним. Кредитор мав право не приймати часткового виконання. Єдиним винятком була ситуація, коли боржник відповідав перед кредитором тільки в межах певної частки боргу. Так, наприклад, за спільного подільного зобов’язання. У разі недостатності майна у боржника, за згодою кредитора, він міг замість предмета зобов’язання надати що-небудь інше. Це називалося datio in solutum — надання замість платежу чи заміна виконання. В період Юстиніана, зважаючи на аграрну кризу, було дозволено погашати грошові борги без згоди кредитора через передачу йому земельних ділянок, еквівалентних боргу;

Виконання повинне було здійснено особі, здатній його прийняти. До таких осіб належали: кредитор (якщо його не визнали таким, що не може розпоряджатися своїм майном), його законний представник, повірений або ж особа, що спеціально вказана в договорі для прийняття зобов’язання;

Виконання повинно здійснюватися в належному місці (locus solutionis). Місцем виконання, зазвичай, визнавалося таке, де можна було подати позов за невиконання або неналежне виконання зобов’язання, найчастіше це було або місце проживання боржника, або (за побажанням сторін) місто Рим;

Зобов’язання повинно бути виконаним в строк, передбачений договором або той, що випливає із суті зобов’язання та обставин його укладення. Так, наприклад, аби продати товар, що знаходився в іншому місті, боржник мав час, необхідний для його доставки. Якщо строк виконання зобов’язання не обумовлювався ні договором, ні його суттю, ні обставинами укладення, ні законом, то зобов’язання треба було виконувати негайно.

Зобов’язання могло бути виконане достроково, якщо таке виконання не порушувало інтересів кредитора. Так, якщо йшлося про дострокове повернення боргу, кредитор навряд чи противився б цьому, а в разі дострокового повернення речі, взятої у платне користування у кредитора, він міг заперечувати, позаяк таким чином втратив би частину доходу.