72. Заміна осіб в зобов’язанні в період принципату.

Найстарішою формою переходу зобов’язання від однієї особи до іншої було успадкування обов’язків у зобов’язанні. Такий стан обумовлював сімейний характер власності. Вважалося, що власність належить не конкретному домовладиці, а всій сім’ї, а тому у разі укладення угоди щодо цього майна виконувати її повинна сім’я, яку уособлював домовладика. З огляду на це, всі підвладні після смерті домовладики успадковували його майно, в тому числі й обов’язки по зобов’язаннях, причому їхньої згоди на прийняття спадщини не вимагалося, адже всі вони були співвласниками однієї загальної власності, але не могли заявити про свої права, бо від їхнього імені виступав домовладика.

Римські юристи обґрунтовували положення щодо спадкового переходу зобов’язання тим, що спадкоємець є продовжувачем особистості спадкодавця (personam defuncti sustinet).

Заміна кредитора або боржника в Стародавньому Римі в період республіки вважалася цілком неприпустимою, але з розвитком господарських правовідносин це стало гальмувати товарообмінні процеси. Тому для задоволення інтересів суспільства римляни стали застосовувати новацію. Новація — це заміна сторін через скасування старого зобов’язання і укладення нового. Для проведення новації необхідно було наново переукласти зобов’язання з дотриманням всіх вимог: присутності сторін, згоди боржника та кредитора, а в разі забезпечення зобов’язання заставою чи поручительством, треба було знову внести заставу або домовитися з поручителем. Звичайно, досить часто укласти нове зобов’язання на тих само умовах було важко з огляду на незацікавленість боржника, поручителя чи заставодавця.

Для врегулювання цієї складної ситуації римляни звернулися до процесуальних норм. У римському праві допускалося ведення судової справи через представника (cognitor), причому особливістю таких правовідносин було те, що представник, отримуючи доручення позивача, вів справу від свого імені. Таким чином, у разі задоволення позову представник позивача отримував весь борг на власне ім’я. І тільки потім звітуючи, представник в порядку передавав все отримане кредитору, а представник боржника, у разі стягнення з нього певної суми, звертався до боржника з вимогою про відшкодування цієї суми.

Цей механізм заклав основи для зародження нового інституту римського права — цесії.

73. Новація (novatio).

Новація — це перетворення та перенесення попереднього боргу в інше зобов’язання: цивільне або натуральне (тобто коли з попереднього зобов’язання нове встановлюється так, що попереднє припиняється) (Ульпіан, D. 46.2.1). Реквізитами новації вважали заміну будь-якого елемента в попередньому зобов’язанні (aliquid novi) та намір здійснити новацію (animus novandi). Aliquid novi могло полягати в зміні особи з будь-якої сторони зобов’язання, додаванні або зміні умов, строку, гарантії тощо.

74.Ведення справи через представника (cognitor).

В римському праві допускалося ведення судової справи через представника (cognitor), причому особливістю таких правовідносин було те, що представник, отримуючи доручення позивача, вів справу від свого імені. Таким чином, у випадку задоволення позову представник отримував весь борг на власне ім’я. І тільки потім, представник в порядку звітування передавав все отримане кредитору, а представник боржника, у випадку стягнення з нього певної суми, звертався до боржника з вимогою про відшкодування стягнутої суми.

Цей механізм послугував основою для зародження нового інституту римського права – цесії. Цесією (cessio) називалася пряма уступка права вимоги.