65. Заставне право.

Призначенням заставного права було забезпечення виконання зобов’язань. Основними його рисами є те, що повернення стягнення на річ у разі невиконання зобов’язань було можливе незалежно від того, чи вона належить боржникові, чи ні, а також першочерговим перед іншими вимогами інших осіб до боржника.

Форми застави:

1. Фідуціарна застава (fiducia cum creditore). Полягала в тому, що кредитор отримував річ на забезпечення виконання зобов’язань і обіцяв повернути річ після отримання виконання зобов’язань. Але ця обіцянка була лише моральним обов’язком і пізніше отримала позовний захист.

2.  Ручний заклад (pignus). За цією формою застави річ передавали не у власність, а тільки у володіння. При цьому додавалася умова, що після виконання зобов’язання річ повертається власникові.

3.  Іпотека (hypotheca). Як форма застави виникла пізніше за дві попередні. Тут майно не виходило з володіння і користування заставодавця, а кредитор мав прав вимагати його для продажу. Особливістю іпотеки було й те, що одну і ту саму річ можна було закладати частинами вартості. Якщо після продажу речі вирученої суми не вистачало, щоб погасити борг, кредитор звертався до суду на загальних підставах.

Після того, як способом реалізації заставного права став продаж заставленого майна, разом із заставою речей визнали можливою і заставу зобов’язань.

Для встановлення заставного права не вимагалося якоїсь спеціальної форми. Крім того, заставне право інколи виникало в силу закону.

Заставне право припинялося у випадку: загибелі предмета застави, злиття права власності та заставного права, припинення зобов’язання, забезпеченого заставою.

66. Поняття зобов’язання (obligatio).

У джерелах римського права зобов’язання (obligatio) визначається так:

1) «Зобов’язання являє собою правові кайдани, в силу яких ми змушені що-небудь виконати згідно з законами нашої держави.»

2) «Сутність зобов’язання не в тому, щоб зробити нашою яку-небудь тілесну річ або який-небудь сервітут, а в тому, щоб зв’язати ним іншого, щоб він нам що-небудь дав, зробив або надав.»

З цих визначень випливає, що римляни вважали людину цілком вільною від інших доти, доки вона не вступить у зобов’язання. Після укладення останнього вона зв’язує себе правовими кайданами. Треба зазначити, що в стародавню епоху кайдани та зв’язування не були просто фігуральними визначеннями. Так, за законами ХІІ таблиць боржника зв’язували ланцюгами та кайданували. Кредитор міг особисто впіймати боржника, зв’язати його і без суду вбити або продати в рабство. В IV ст. до н. е. законом Петелія кредиторам заборонили вбивати боржників, хоча можливість затримання залишалася. Наприкінці республіканського періоду боржника могли позбавити особистої відповідальності шляхом передачі кредиторам його майна. Отже, стали вважати , що за борги особи відповідає її майно. Кайдани та ланцюги з тих, що були за законами ХІІ таблиць, перетворилися на юридичні. Вважалося, якщо людина комусь щось заборгувала, то вона зв’язана кредитором.

Як правовідношення, розраховане на майбутнє (коли виникає зобов’язання, зобов’язана особа ще нічого не вчинила), зобов’язання за своєю природою є відношенням, що ґрунтується на довірі. Тому сторону, що має право вимоги, називали кредитором (credo — вірю). Сторона, зобов’язана щось зробити, мала борг перед кредитором, поки не виконає зобов’язання. Тому її називали боржником.

Зобов’язальне правовідношення від початку розраховане на тимчасовий характер, тобто чинне до моменту виконання зобов’язання. Після того як воно припиняється, сторони вважаються вільними.

Зобов’язання — це складне юридичне поняття, правовідношення, в якому сторонами є кредитор і боржник, а змістом — права і обов’язки сторін. Кредитор у зобов’язанні має право вимагати від боржника певної юридичної дії. Із самого визначення зобов’язання видно, що такі дії римляни поділяли на три групи: дати (dare), зробити (facere), надати (praestare).