61. Способи захисту права власності.

Наявність виключного права на річ в стародавньому Римі означала, що інші суб’єкти не мали можливості впливати на цю річ поза волею власника. Це стосувалося як окремих осіб, так і суспільства в цілому. Власник мав абсолютне право на річ. Порушення цього права іншими особами було підставою для звернення власника до суду. Залежно від того, чи втратив власник володіння річчю, розрізнялися види позовів.

Віндикаційний позов (rei vindicatio) — позов про повернення речі з чужого незаконного володіння. Віндикаційний позов мав за мету доведення позивачем свого права власності на річ. Однак у цьому процесі обидві сторони виступають в ролі і позивача, і відповідача, оскільки однаковою мірою претендують отримати права власності на певну річ. У разі визнання права власності за позивачем, він зобов’язаний був відшкодувати відповідачеві відповідні затрати на утримання речі. Але це право стосувалося лише добросовісного володільця. Недобросовісному володільцю затрат не відшкодовували, за винятком необхідних для збереження речі. Злодієві не відшкодовували жодних затрат.

Негаторний позов (actio negatoria) — позов про заборону будь-яких дій, що впливають на річ, обмежуючи можливості власника законно володіти цією річчю. Підставою для подання позову є неможливість власнику володіти своєю річчю внаслідок створення іншою особою різноманітних перешкод, що за нормальних правовідносин не мусять виникати.

62. Поняття та види прав на чужі речі.

В Стародавньому Римі, крім права власності, до речових прав належали також права на чужі речі. Оскільки ці права належали особам, які не були власниками даних речей, то їхній загальний обсяг був не досить значним порівняно з правами власників речей.

Найважливішою категорією прав на чужі речі були сервітути (вони уможливлювали користування чужою річчю). До прав на чужі речі належали також емфітевзис та суперфіцій (права успадковуваного користування чужою землею або будівлею на чужій землі) та заставне право, що встановлювалося в забезпечення платежу за яким-небудь зобов’язанням, і тому полягало в праві особи, що не отримала платіж, забезпечений заставним правом, повернути стягнення на заставлену річ.

63. Поняття та види сервітутів.

Сервітути виникли як результат існування права власності на землю. В Римі часто траплялися випадки, коли земельна ділянка однієї особи не мала виходу до дороги через те, що її оточували ділянки інших власників. Тому власник не міг потрапити до своєї землі, не користуючись землею іншого. Схожа ситуація склалася і з прогоном худоби, з необхідністю доставляти воду тощо. Для врегулювання ситуації були введені сервітути. Предметом сервітутного права була сама земельна ділянка, а не дія відповідної особи з виконання обов’язку допускати сусіда на свою землю. Тому сервітути діяли незалежно від зміни власників землі.

Пізніше разом із сервітутами, що виникали на ґрунті сусідських земельних відносин, з’явилася нова категорія сервітутних прав уже не обов’язково щодо сусіда і не обов’язково з приводу користування землею. Наприклад, спадкодавець заповідає одній особі своє майно і водночас іншій особі заповідає право користуватися цим майном. Ці права називалися узуфруктом. Узуфрукт з’явився пізніше за інші сервітути, але все одно належить саме до цієї категорії.

Звідси поділ сервітутів на земельні та особисті. Особистий сервітут належав окремій особі персонально, а земельний сервітут належав особі як власнику землі. Земельну ділянку, на користь якої встановлювали сервітут, називали панівною, а земельну ділянку, якою користувалися для забезпечення сервітуту, —обслуговуючою.

Встановлення на річ сервітутного права не означало обов’язково відсторонення власника від користування річчю. Він міг також користуватися землею або річчю разом з володільцем сервітуту, якщо таке було можливим. Якщо ж спільне користування було не можливе, виникав конфлікт між правом власності та сервітутним правом. У такому разі сервітутне право переважало, адже вважалося, що при встановленні сервітуту власник сам себе обмежив у можливостях розпоряджатися об’єктом сервітуту.

Серед земельних сервітутів, залежно від характеру панівної ділянки, розрізнялися міські та сільські. Сервітути, що їх встановлювали на користь забудованих ділянок, називалися міськими, сервітути на користь ділянок польових, незабудованих, називалися сільськими.

До сільських належали: дорожні сервітути (право переходити та переїжджати через сусідський земельну ділянку, право перевозити вантаж, право проводити худобу), водні сервітути (право проводити воду з сусідньої ділянки, право черпати воду на сусідній ділянці), пасовищні (право випасати худобу на сусідній ділянці) тощо.

До міських належали: право спирати будівлю на стіну сусіда, право вбудувати балку в стіну сусіда, право світла, право вигляду тощо.

До особистих сервітутів належали: узуфрукт і узус. Узуфрукт — це право користування річчю та отримувати від неї плоди зі збереженням цілості речі. Узус — це право користування річчю, але без права користування її плодами.

64. Емфітевзис та суперфіцій.

До числа прав на чужі речі належали також речові, відчужувані права довгострокового користування чужою землею, що передавалися в спадщину: сільськогосподарською — для її обробки (емфітевзис), міською — для будівництва (суперфіцій). Ці права досить схожі з сервітутами, оскільки їх предметом є можливість користуватися чужою річчю. Відрізнялися вони тим, що були довгострокові та передбачали більше можливостей. Встановлення одного з цих двох прав на земельну ділянку робить право власності майже номінальним.

У зміст емфітевзису входить право користування земельною ділянкою (з правом зміни характеру ділянки, але без права погіршення), збирати з неї врожай, право закладати емфітевзис, відчужувати, передавати в спадщину. Але право відчуження емфітевзису обмежувалося обов’язком відчужувача повідомити власника про це, причому власник мав пріоритетне право протягом двох місяців придбати емфітевзис. При відчуженні власник отримував два відсотки від суми продажу. Суб’єкт емфітевзису зобов’язаний був сплачувати орендну плату за користування, а також земельний податок.

Суперфіцій являв собою подібне до емфітевзису речове, відчужуване, з можливістю передати в спадщину право будівлі на чужій міській ділянці та право користування цією ділянкою. Право власності на будівлю належало власнику земельної ділянки, оскільки в Римі існувало правило, що будівля пов’язана із землею, а тому й передається разом з нею.

Для захисту суперфіція та емфітевзису застосовували ті самі позови, що й до захисту права власності, але у формі позовів за аналогією.