50. Поняття та види володіння.

У римському праві (як і в сучасному багатьох країн) по няття «володіння» (possessio) мало двояке значення: 1) самостійний правовий інститут, незалежний від права власності; 2) одна з правомочностей власника. У першому значенні мають на увазі саме володіння, а в другому - право володіння Навіть зараз ці поняття ототожнюються: володільця не відрізняють від власника, а власника - від володільця Разом з тим такі різні правові категорії змішувати не можна Слід завжди пам'ятати: володілець - це фактичний володар речі, незалежно від наявності права на неї; власник - фактичний володар речі й має право власності на неї.

Римські юристи слово «володіння» - possessio - виводили від sedere - сиджу як володар.

Римські юристи розуміли володіння як фактичне обладання річчю поєднане з наміром вважати її своєю. При цьому вони розуміли під фактичним обладанням не короткочасне, а стабільне, тривале, що склалося внаслідок більш-менш давніх відносин. Таке визначення містить два істотних елементи: 1) об'єктивний - corpus possessions - володіння, тобто фактична наявність речі; 2) суб'єктивний - animus possessionis - вважати дану річ своєю, володіти від свого імені.

Фактичним обпаданням річчю вони розуміли нормальне відношення до речі і речі до володільця, в якому звичайно знаходяться власники щодо об'єктів своєї власності.

Другий елемент володіння (animus possessionis) характеризує суб'єктивне ставлення обладателя до речі. Володілець повинен вважати річ своєю.

Володіння - це фактичне обладання річчю, поєднане з наміром вважати її своєю, а держання - фактичне обладання річчю без наміру вважати її своєю (наприклад, облада-тель речі на підставі договору).

51. Тримання речі (detentio).

Не будь-яке фактичне утримання речі визнавалося в Стародавньому Римі володінням. Право цієї країни розмежовувало два поняття: а) володіння в точному розумінні (possessio) — фактичне утримання речі з наміром вважати її своєю; б) просте тримання (detentio) — фактичне утримання речі без такого наміру. Так, possessio завжди виникало у власника, а detentio — в особи, що тимчасово користувалася річчю (наприклад, в орендатора).

Розмежування володіння та тримання мало практичне значення для захисту відповідного права. Володілець завжди мав право судового захисту від посягань третіх осіб, а утримувач міг захищатися тільки через власника. Таким чином, він був також захищений від посягань третіх осіб, але цілком беззахисний перед власником. Якщо хтось фактично володіє річчю, але в нього немає бажання мати її виключно для себе, якщо річ утримується тільки для якоїсь певної мети, то в такому випадку матиме місце не володіння, а просте тримання речі (detentio).

52. Встановлення і припинення володіння.

Для встановлення володіння треба було мати corpore et animo. Римляни вважали, що тільки поєднання речі та волі володіти нею може встановити володіння. Встановити факт володіння певною річчю було не важко, оскільки володілець, зазвичай, її не приховував. Складніше було встановити намір особи. Ця особа може володіти річчю як з наміром вважати її своєю, так і виступати її утримувачем і просто користуватися нею. Тому важливо було встановити causa possessionis (правову підставу, на якій особа здійснює володіння). У разі отримання права володіння за договором купівлі-продажу, дарування, міни та інших договорів, що надавали підставу ставитися до речі, як до своєї, римляни говорили про виникнення володіння. В разі укладення інших договорів, які обумовлювали тимчасове утримання речі, йшлося про тримання. Згадані приклади найпоширеніші, однак були й інші випадки встановлення володіння і тримання. Так, злодій також визнавався володільцем, щоправда, незаконним, оскільки він фактично володів річчю, і в нього була воля вважати її своєю. Така річ підлягала поверненню власнику. Тримання, наприклад, могло виникнути внаслідок знахідки чужої речі, якщо особа, що її знайшла, не мала наміру вважати цю річ своєю. Первісним способом встановлення володіння було захоплення нічийної речі (occupatio), похідним (найпоширенішим) способом вважалася передача речі (traditio). Для переходу права володіння, як і права власності, треба було дотриматися певної процедури, суть якої полягає в тому, що чинний володілець публічно передавав річ та відмовлявся від права на неї, а новий володілець отримував річ та набував на неї право. Таке становище було прийнятним для угод з рухомим майном, але щодо нерухомості викликало певні проблеми.

Тому передача речі відбувалася у два способи: фактично або абстрактно. Абстрактна передача не обумовлювала безпосереднього вручення речі одержувачу, а вимагала певних дій, які б символізували таку передачу. З огляду на це з’явилося кілька способів абстрактної передачі: а) traditio longa manu — передача довгою рукою. Це передача, що відбувалася на високому місці, наприклад, на вежі, з якого видно об’єкт володіння. Чинний володілець показував майно майбутньому володільцю і передавав йому своє право;

б) traditio symbolica — символічна передача. Передавався не сам об’єкт, а його символ, наприклад ключі від будинку. Передача символу мала відбуватися безпосередньо біля об’єкту володіння;

в) traditio brevi manu — передача короткою рукою. Відбувалася у тих випадках, коли утримувач ставав володільцем. Тобто річ уже фактично знаходилася у нього, він лише набував право на володіння нею;

г) constitutum possessorium — мало місце тоді, коли колишній володілець передавав набувачу не річ, а animus possessionis. Річ же фактично залишалася в його володінні і він ставав її утримувачем. Така ситуація була можлива у разі найму речі колишнім володільцем у нового, встановлення на неї узуфрукту або з інших підстав.

Володіння припинялося втратою бодай одного з двох необхідних елементів — corpus possessionis або animus possessionis. Втрата corpus possessionis могла відбутися у разі загибелі речі поза волею володільця або знищення її свідомо. Animus possessionis втрачалося, наприклад, коли речі вилучали з цивільного обігу, або її конфіскували. Досить поширеними були випадки, коли володілець водночас втрачав і предмет володіння і волю володіти. Прикладом таких відносин були укладення договорів, згідно з якими володілець свідомо відчужував річ як за платню, так і безкоштовно (договори дарування, купівлі-продажу, міни тощо).