- •1 Поняття та система римського права.
- •2 Періоди розвитку римського права.
- •3 Предмет римського права.
- •4 Поняття та співвідношення ius privatum та ius publicum.
- •5. Система римського публічного права.
- •6. Система римського приватного права.
- •7. Поняття та види джерел права.
- •8. Звичай як джерело римського приватного права.
- •9. Постанови народних зборів (leges), постанови сенату (senatusconsulta) та імператорські конституції як джерело римського приватного права.
- •10. Закони XII таблиць.
- •11. Преторські едикти як джерело римського приватного права.
- •12. Діяльність юристів як джерело римського права.
- •13. Кодифікація римського права.
- •14. Кодифікація Юстініана.
- •15. Виникнення державного суду.
- •16.Види судового процесу.
- •17. Стадійність цивільного процесу.
- •18. Загальна характеристика легісакційного процесу.
- •19. Загальна характеристика формулярного процесу.
- •20. Загальна характеристика екстраординарного процесу.
- •21. Поняття та види позовів.
- •22. Речові та особисті позови.
- •23. Позови за аналогією та позови з фікцією.
- •24.Особливі засоби преторського захисту.
- •25. Законні строки. Позовна давність.
- •26. Суб’єкти права.
- •27. Статуси правоздатності.
- •28. Правоздатність і дієздатність фізичних осіб.
- •29. Правовий статус римських громадян.
- •30. Правовий статус латинів.
- •31. Правовий статус перегринів.
- •32. Правовий статус рабів.
- •33. Правовий статус вільновідпущеників.
- •34. Правовий статус колонів.
- •35. “Юридичні особи”.
- •36. Агнатське та когнатське споріднення.
- •37. Поняття та види сім’ї.
- •38.Поняття та види шлюбу.
- •40. Шлюб з чоловічою владою (cum manu).
- •41. Шлюб без чоловічої влади (sine manu).
- •42. Конкубінат.
- •43. Підстави припинення шлюбу.
- •44. Правові відносини подружжя.
- •45. Правові відносини батьків та дітей.
- •46. Встановлення батьківської влади.
- •47. Всиновлення та взаконення.
- •48. Припинення батьківської влади.
- •49. Поняття речей та їх класифікація.
- •50. Поняття та види володіння.
- •51. Тримання речі (detentio).
- •52. Встановлення і припинення володіння.
- •53. Захист володіння.
- •54. Поняття та зміст права власності.
- •55. Елементи права власності.
- •56. Види власності.
- •57. Спільна власність
- •58. Спільна сумісна та спільна дольова власність.
- •59. Підстави виникнення та припинення права власності.
- •61. Способи захисту права власності.
- •62. Поняття та види прав на чужі речі.
- •63. Поняття та види сервітутів.
- •65. Заставне право.
- •66. Поняття зобов’язання (obligatio).
- •67. Кредитор та боржник як сторони в зобов’язанні.
- •68. Групи дій для виникнення зобов’язання.
- •69. Засоби примусу боржника до виконання своїх обов’язків.
- •70. Види зобов’язань.
- •71. Особистий характер зобов’язань.
- •72. Заміна осіб в зобов’язанні в період принципату.
- •73. Новація (novatio).
- •74.Ведення справи через представника (cognitor).
- •75. Цесія (cessio).
- •77. Зобов’язання з множинністю сторін.
- •78. Подільні та неподільні зобов’язання.
- •79. Кореальні зобов’язання (obligatio correalis).
- •80. Виконання зобов’язань.
- •81. Прострочка виконання зобовязання (mora).
- •82. Неможливість виконання зобовязання та відповідальність за неї боржника.
- •83. Поняття гарантій виконання зобов’язання.
- •84. Особисті та реальні гарантії зобов’язань. Гарант. Застава.
- •85.Припинення зобов’язання.
- •86. Виконання (solutio) зобовязання як один із способів його припинення.
- •87. Заміна виконання (datio in solutum) зобовязання.
- •89. Мирова угода.
- •90. Злиття зобов’язань (confusio).
- •91. Поняття договору за римським правом.
- •92. Сторони в договорі (контрагенти).
- •93. Види договорів.
- •94. Предмет договору.
- •95. Умови дійсності договорів.
- •96. Зміст договору.
- •97. Мета, для якої укладався договір (кауза).
- •98. Умови договору.
- •99. Укладення договору.
- •100. Поняття та види пактів.
- •101. Поняття та види зобов’язань ніби-то з договору (quasi ex contractu).
- •102. Ведення чужих справ без доручення (negotiorum gestio).
- •103. Зобов’язання з безпідставного збагачення.
- •105. Система деліктних зобов’язань.
- •106.Структура приватного делікту.
- •107. Види деліктів.
- •108. Зобов’язання ніби-то з деліктів (quasi ex delicto).
- •109. Квазіделікти, як зобов’язання за неправомірне заподіянні майнової шкоди.
- •110. Види зобов’язань ніби-то з деліктів.
- •111. Загальні положення про спадкоємство.
- •112. Поняття спадкоємства та його види.
- •113. Стадії процесу спадкоємства.
- •114. Відкриття спадщини.
- •115.Вступ у спадщину.
- •116. Спадкування за заповітом.
- •117. Спадкування за законом.
- •118. Спадкова трансмісія.
- •119. Черги спадкування.
- •120. Поняття та види легатів (legata).
- •121. Фідеікоміси (fideicomissa).
45. Правові відносини батьків та дітей.
Всі діти (народжені в законному шлюбі та всиновлені) перебували під владою домовладики (pater familias). Історичною передумовою виникнення цієї влади було міркування римлян, що батько сімейства відповідальний за продовження роду, а тому його влада над членами родини не повинна обмежуватися жодними чинниками.
Найголовнішим повноваженням домовладики було право життя та смерті (ius vitae ac necis), яке існувало протягом всього республіканського періоду. Це означало, що підвладного сина домовладика міг будь-як карати, навіть убити. Підвладний син мав libertas та civitas. В галузі публічного права він мав такі самі права, як батько (крім можливості бути сенатором). У сім’ї син завжди був підпорядкований батьку, причому незалежно від віку та факту наявності власної сім’ї.
Під батьківську владу попадав римський громадянин, що був народжений в сім’ї римських громадян, усиновлений ними або узаконений. Батьківська влада поширювалася тільки на дітей, що були народжені в законному римському шлюбі. У разі позашлюбного народження дитину могли узаконити, тобто визнати такою, що народжена від певних батьків з поширенням на неї всіх прав римського громадянина. Крім того, громадянин Риму міг всиновити дитину. В такому разі її визнавали його дитиною, на неї поширювалася його батьківська влада.
Всиновлення було двох видів: arrogatio (якщо всиновлювалася особа, яка в цей момент не перебувала під владою батька) та adoptio (якщо на момент всиновлення особа перебувала під батьківською владою). Для всиновлення були встановлені певні правила: а) всиновлювати міг, зазвичай, тільки чоловік (жінка лише в тому разі, якщо мала дітей, але потім їх втратила); б) усиновитель повинен бути особою свого права; в) усиновитель повинен бути старшим за усиновленого не менш ніж на 18 років (adoptio naturam imitatur — всиновлення здійснюється за законами природи D.1.7.40.1). Для аррогації, крім дотримання згодних правил, необхідним було проведення магістратом спеціального розслідування з метою запобігання можливості погіршення матеріального та морального стану всиновленого.
Батьківська влада припинялася: а) у разі смерті домовладики (тоді домовладикою ставав найстарший чоловік, і всі члени родини переходили під його владу); б) зі смертю підвладного; в) із втратою свободи чи громадянства домовладикою чи підвладним; г) через позбавлення домовладики батьківських прав; д) у разі отримання підвладним почесних звань; е) внаслідок емаципації (emancipatio) — звільнення з-під влади за волею батька та згодою самого підвладного
46. Встановлення батьківської влади.
Батьківська влада. Встановлювалась така влада передусім над дітьми, народженими в римському законному шлюбі На дітей, народжених в незаконному шлюбі, в конкубінаті, а також в будь-якому фактичному спільному житті, батьківська влада не поширювалася. Вони були чужими для нього.
У майнових відносинах батька і дітей так само безроздільно володарював батько. Домовладика - єдиний і неподільний власник сімейного майна. Майно, набуте дітьми, автоматично було власністю батька. При цьому майнова залежність дітей не послаблювалася з їх віком. Діти не мали права від свого імені здійснювати цивільно-правові угоди, бути власниками майна і в цьому наближалися до становища рабів. Для ведення господарства вони наділялися певним майном батька - пекулієм. У зв'язку з гоподарською діяльністю пекулія діти здійснювали деякі приватно-правові правочини. Однак, все, одержане за цими правочинами, переходило у власність батька. Таким чином, наступала відповідальність батька за здійснені правочини.
З часом майновий патріархат обмежується. За Августа було встановлено, якщо син-воїн набував майно на війні, воно залишалося в його власності. В період імперії вводиться таке саме правило щодо майна, набутого сином на державній службі. Згодом деякі імператорські постанови приписували залишати у власності дітей (а не тільки синів) майно, одержане в спадщину після смерті матері чи інших родичів по її лінії. Це обмежувало майнову владу батька над дітьми, проте не усувало її повністю. На деяке майно, набуте дітьми, батько зберігав право довічного користування. Однак майнова самостійність дітей стає загальновизнаною.